(Не)розділеність українців

Напередодні Дня Соборності України в Києві відбулася публічна дискусія «Чи ми — розділена нація?» за участю українських інтелектуалів: письменниці Оксани Забужко, публіциста Віталія Портникова, історикині Валентини Піскун та новоспеченого голови Інституту національної пам’яті Антона Дробовича. Починаючи від здобуття незалежності 1991 року проблема єдності (розділеності) українців традиційно порушується з нагоди Дня Соборності України на різноманітних медійних та інтелектуальних майданчиках. Втім, сьогодні винесене в титул цієї дискусії запитання (як і, ширше кажучи, публічна дискусія з цієї теми) виглядає радше даниною традиції.

Річ у тому, що протягом останніх кількох років — і це підтверджують дані соціологічних досліджень — поляризованість поглядів українців значно пом’якшилася (вочевидь, роль зіграла й втрата частини територій, мешканці яких мали значною мірою проросійські настрої). В кожному разі сьогодні є всі підстави ставити запитання про нашу стратегію й дальшу мету, яку є спроможною досягати консолідована нація (на противагу значно більше роз’єднаній зразка середини нульових). Відтак, постановка питання про розділеність українців сьогодні виглядає радше як повторення (трансляція) російських меседжів. (У цьому контексті доцільно згадати й про те, що весь пафос новорічного звернення президента Зеленського, в якому він міркував про засади єдності українців, по суті виходив з його уявлення про нашу розділеність. В цілому це дає підстави ставити запитання про адекватність розуміння Зеленським етапу націєтворення, на якому перебуває українська нація.)

Власне кажучи, й учасники описуваної дискусії звернули увагу на її суперечливу назву. Зокрема, Оксана Забужко наголосила на тому, що термін «розділеність» має дещо інший формат, і в контексті цього обговорення вона б воліла ним не послуговуватися. «Як на мене, — зазначила письменниця, — це все-таки повідомлення не нашого походження».

Зрештою, навряд чи організатори заходу не усвідомлювали суперечливість назви, тож, ймовірно, що її метою було привернення уваги суспільства. І якщо так, то це спрацювало. Іще за півгодини до початку дискусії (що проходила у приміщення Музею революції Гідності в Будинку Профспілок) в залі був цілковитий аншлаг.

З легкої руки модератора дискусії, історика і телеведучого Олександра Зінченка, заявлену тему було розглянуто з кількох кутів погляду. Зокрема, щодо поділу по лінії національно-культурної ідентифікації та по лінії суспільно-політичних цінностей. Пригляньмося ближче.

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА — ВТРАЧЕНИЙ ШАНС ЧИ ВИКОРИСТАНА МОЖЛИВІСТЬ?

«102 роки тому була проголошена Українська Народна Республіка. Але цей шанс ми тоді втратили. Чи ми раптом не повторюємо ті самі помилки? Чи ми — розділена нація?» — таким запитанням запросив модератор до розмови учасників дискусії.

Оксана Забужко стала першою спікеркою, яка рішуче не погодилася з озвученою тезою. За словами письменниці, вона любить відчитувати сюжети на довшу дистанцію.

«Я не вважаю, що 102 роки тому ми втратили шанс. Я вірю тим українським інтелектуалам, котрих ми досі за 28 років не прочитали, не витягли з запасників, і відповідно, нам легше жити чужими аналогіями, аніж тими програмами, котрі наші попередники у форматі націєтворчих еліт уже були прописали. І це далеко не найдурніші люди за стандартами тодішньої Європи. Але якщо цього не знати, то ти, відповідно, раз у раз хапатимешся за якийсь пошук прописаніших аналогій, і ці аналогії виявлятимуться чужими», — зауважила Забужко.

Говорячи про інтелектуальну передбачливість попередників, що вміли мислити на довгі дистанції, письменниця навела приклад Михайла Драгоманова з його ідеєю «фатально національних крайових задач», які ще із XVII століття Україна мала для себе вирішити. Думка мислителя полягала у тому, що деякі із екзистенційних завдань українцям вдавалось виконувати навіть під чужою владою й чужими руками. До таких завдань він відносив усунення турецької загрози й вихід до моря (це було зроблено руками Росії) та звільнення українських етнічних земель від поляків (цього на час, коли він писав, іще зроблено не було). Й, на думку, М.Драгоманова, зауважила Оксана Забужко, усунення росіян з України було третім за важливістю завданням, до якого неможливо було повною мірою перейти, не розв’язавши двох попередніх. За словами письменниці, сучасним українцям не треба недооцінювати розум попередників, а, навпаки, «відчитувати» його.

«Ще 120 років тому України — ні як культурного, ні як політичного тла — не існувало — лише у свідомості цих інтелектуалів. Тому я не вважаю, що ми профукали свій шанс, — резюмувала Забужко.

Інший учасник дискусії — Віталій Портников також наголосив на тому, що період УНР не був згаяним часом. За його словами, якби не було Української Народної Республіки, українських політичних партій та українських змагань, у більшовиків, які прийшли до влади в Росії і окупували Україну, була б зовсім інша соціальна база. А так у них цієї соціальної бази практично не було. Саме тому вони змушені були піти на коаліцію з українською комуністичною партією боротьбистів й погодитися на утворення УСРР.

«ДВІ УКРАЇНИ»

Модератор Олександр Зінченко навів приклад Польщі 1920—1922 років, коли відбулося вбивство першого польського президента  Габрієля Нарутовича, що мав литовське походження. Для багатьох поляків в той момент він був «неправильним» президентом, що спричинило поділ польського суспільства. Тож, говорячи про уроки історії, модератор поцікавився, наскільки цей приклад може слугувати аналогію до теперішнього становища політичної «розділеності» громадян в Україні.

Історикиня Валентина Піскун, відповідаючи на запитання про схожість настроїв тодішніх поляків і сучасних українців, висловила думку, що вони за своєю сутністю дуже подібні — і у виборі нації, який може характеризуватися відсутністю здорового глузду, і у ставленні до геополітики.

Зі свого боку Віталій Портников заявив, що не вбачає аналогій між історією тогочасної Польщі та сучасної України, та наголосив, що ця історія не має до України жодного стосунку, позаяк, за його словами, така розділеність не є унікальним явищем та притаманна багатьом країнам.

В цьому контексті публіцист пригадав польського політичного діяча маршала Юзефа Пілсудського, який свого часу говорив про «дві Польщі» у Польщі, які, за переконаннями Портникова, залишилися й до сьогодні. Він йому протиставив Романа Дмовського — політичного опонента Пілсудського з іншими політичні поглядами. Проте їх об’єднувало те, що обоє були поляками й боролись за Польщу. В Ізраїлі, зазначив Портников, була така само історія, коли праві та ліві сіоністи знищували з автоматами в руках одне одного та вигадували одне проти одного жахливі міфи, якими користувалася потім вся антисемітська та антиізраїльська пропаганда у світі. Тож це, за словами публіциста, типова ситуація не лише для України.

Портников зауважив, що навіть в українському політичному ядрі сучасні українці, у яких, здавалося б, спільна ідея, як і 100 років тому, в певному сенсі розділені між собою. В цьому контексті публіцист навів приклад історичних постатей: «Винниченка, який вважав Петлюру фашистом; й Петлюри, який вважав Винниченка безумцем».

Проте, незважаючи на деякі розбіжності в поглядах, Портников вважає укараїнську політичну націю єдиною, а натомість протиставляє їй прихильників ідеї «русского міра» в Україні, які, за його словами, теж єдині і становлять загрозу для нашої нації.

«Наша проблема в тому, що і прихильники одної ідеї, і прихильники другої могли би боротися, й якийсь із двох проєктів (український чи російський) мав би виграти. Але вони роз’єднані великою кількістю людей, для яких ця країна — не Україна і не Росія, а просто територія споживання. Жодна соціологія не відповість на питання, скільки цих людей, але в принципі президентські та парламентські вибори 2019 року відповіли. Вони залишили в дурнях і прихильників майбутнього України, і прихильників ідеї, щоб тут була Росія».

Публіцист переконаний, що той проєкт України (український чи російський), який виграє, «забере дітей» у тієї групи, яким сьогодні все байдуже.

Якої історії герої нам потрібні — української чи радянської?

Не обійшлося під час дискусії й без палкої дискусії.

Новообраний голова Інституту національної пам’яті Антон Дробович висловився за концепцію інклюзивної пам’яті народу, себто пам’яті про «спільну історію» українців та інших народів на території України. Щоправда, учасникам дискусії так і не вдалося достеменно довідатися, що ж таке в розумінні очільника інституту оця «спільна історія» та про яких саме історичних персонажів йдеться.

«Коли я говорю про інклюзивну історію, то маю на увазі підхід, який включає забуті, затерті історії. Який показує, що в людини з Донецька, Одеси, Бахмута, Києва є безліч спільних речей. Вона включена в культурний контекст. Є різні люди та історичні факти, які спеціально забувалися і табуювалися. Люди дивилися на історію Галичини як на суто ексклюзивний проєкт. Тому ми маємо «включити» його в нашу спільну історію», — заявив Дробович.

Звісно, на цю бесіду бурхливо відреагував і зал, і спікери.

«Для мене завжди було дикістю, коли українці казали, що в нас можуть бути героями, як ті, хто боровся за Україну, так і ті, хто боровся проти України. Людина, яка боролася проти української держави — зрадник. Звісно, можна вважати Івана Кожедуба, льотчика, героєм Другої Світової війни. Але він герой не українського народу, а радянської історії», — сказав Віталій Портников.

Тому, за словами публіциста, Інститут національної пам’яті має бути про українське, а не про те, як українці розбудовували чужі імперії.

«Я закликаю всіх творити український світ. Це має бути наша відповідь на ті виклики, які існують. Український світ сьогодні — це не аналог «русского мира», тому що «русский мир» затверджується танками, диверсантами, пропагандою. А український світ — це світ нашої з вами цивілізації. Це те, про що ми говоримо, це те, якою мовою ми спілкуємося, це те, про що ми пам’ятаємо в українській культурі», — сказав публіцист.

***

Підбиваючи підсумки обговорення, Валентина Піскун також додала, що Україні потрібно модернізуватися в усіх сферах життя.

«І модернізація ця має пройти першу стадію — це модернізація самосвідомості. Якщо ми цього не зробимо, то ніяка інструментальна модернізація нас не врятує, тому що інструментальна модернізація лежить всередині наших голів», — наголосила вона.

Власне, це те, про що вже багато років говорить головна редакторка газети «День»: ідентичність і модернізація — як концепт, що потребує практичного втілення.