Z означає зомбі

В першу чергу, звісно, — це зомбі-горор. Спорожнілі міста, які захоплюють інфіковані жахливою хворобою істоти — цей образ став аж занадто злободенним. Тож сьогодні доречно розповісти про жанр, який, незважаючи на його очевидну брутальність, складає окрему й надзвичайно цікаву частину світового кінематографа.

Перший фільм жахів я подивився понад 30 років тому в одному з перебудовних відеосалонів. Розкидані по орендованим закапелках, ці саморобні кінотеатри компенсували відсутність нормального прокату. Кіно показували виключно з піратських касет, зі знаменитим гугнявим перекладом: горори, еротику, бойовики зі стріляниною або з кунг-фу. Мій жах мав барвисту назву «Пекло зловісних мерців».

У джунглях Нової Гвінеї, щоб побороти перенаселення, в секретній лабораторії винаходять спеціальний газ, який піднімає мерців, пробуджує в них звірячий голод і змушує нападати на живих людей. Через аварію газ просочується в повітря. Персонал лабораторії вмирає страшною смертю. Щоб замести сліди, уряд США посилає в джунглі групу спецназівців, до яких приєднується також пара журналістів. Вони добираються до пункту призначення, але гинуть всі без винятку. Кадр, коли головній героїні виривають язик і вичавлюють очі, я пам’ятаю до цих пір.

Фільм (як зараз розумію, цілком рядовий, навіть примітивний) вразив мене до втрати спокійного сну. Вечірні вулиці викликали неприємне відчуття, що з-за найближчого рогу з хвилини на хвилину з’явиться орда незграбно крокуючих, хриплячих чудовиськ із розставленими, ніби для дружніх обіймів, руками. Вони могли чатувати за дверима, увірватися в будинок, ніякі замки їх не зупинили б.

Так я вперше зустрівся із зомбі.

М’ЯСНІ МАШИНИ

Первісно зомбі — живі мерці, керовані чаклуном чи жерцем за допомогою чорної магії. Термін запозичений з афро-американського культу Вуду. Зомбі стали популярними в силу крайньої екзотичності західної свідомості. Проте до 1968 жодних м’ясоїдних мерців на екрані не існувало. Образ повсталого з могили залишався в кіноказці про далеке таємниче Гаїті. Відомий приклад — «Білий зомбі» (1932, режисер — Віктор ГАЛЬПЕРІН) з великооким Белою ЛУГОШИ в ролі чаклуна вуду на ім’я Легендре — типова суміш голлівудської павільйонної екзотики, гіпнотичних жахів у дусі шедевра німецького кіноекспресіонізму «Доктор Калігарі» (Роберт ВІНЕ, 1920) і мелодрами.

«ЗЕМЛЯ МЕРТВИХ»

З сьогоднішнім Z-кіно — нічого спільного, крім епізоду, де герой розстрілює з пістолета сомнамбул, що насуваються на нього, не завдаючи їм видимої шкоди. Щоб народився новий жанр, потрібні були холодна війна, бунт 1960-х і малобюджетна фронда Нового Голлівуду.

Дебютний повний метр випускника Піттсбурзького університету Джорджа РОМЕРО (1940—2017) «Ніч живих мерців» (1968) починається крупним планом прапора США, що майорить над кладовищем, куди приїжджають Барбара та її брат Джонні, щоб пом’янути родича. Барбара боїться мерців, Джонні дражнить її: «Вони йдуть за тобою, Барбара» — і вони, точніше, один із них, недоладний довготелесий тип (Білл ГІНЦМАН) в чорному костюмі, дійсно приходять. Джонні гине, Барбара рятується втечею.

«Ніч...» — історія про те, як кілька людей тримають оборону проти зростаючої орди канібалів, сховавшись у дерев’яному будинку на околиці Пітсбурга. Обложені — майже повний зріз американського соціуму: збожеволіла Барбі-Барбара, обиватель середнього віку, який впав у агресивну параною, його терпляча дружина, їхня маленька хвора дочка, молода пара, все ще щасливо і взаємно закохана (всі білі), і чорношкірий пролетар Бен (Двейн ДЖОНС), який бере на себе роль лідера. Кожен помре по-своєму; Бена застрелять реднеки із загону самооборони, чи то прийнявши його за зомбі, чи то відреагувавши на колір шкіри — в розв’язці є недобра двозначність.

«НІЧ ЖИВИХ МЕРЦІВ»

Ромеро надихався романом Річарда МЕТІСОНА «Я — легенда» (1954), головний герой якого, сидячи в укріпленому будинку посеред спорожнілого міста, намагався знайти ліки проти вірусу (так-так, ще тоді маскульт усвідомлював загрозу), що перетворював людей на вампірів. Утім, на той час тема вампіризму занадто зносилася. Ромеро провів на позір просту операцію: замінив одряхлілих кровопивців на настільки ж бездушних, однак набагато агресивніших канібалів, яким недостатньо було знекровити жертву, — вони воліли випатрати її та зжерти цілком. Інша своєчасна заміна — техногенний фактор як причина епідемії: радіоактивне випромінювання від космічного апарату, що розпався в атмосфері.

Спочатку ніщо не віщувало сенсації — фільм робили непрофесіонали. Знімали на чорно-білій плівці, за власні заощадження. В результаті 1500 людей після прем’єри аплодували стоячи, а консервативна преса піддала авторів масовому остракізму. За бюджету 114000 доларів касові збори склали 42 мільйони. Як наслідок — 1970-ті стали золотою добою канібальського горору, який отримав також спеціальне жанрове позначення — «сплетер» (від англ. splatter — бризкання), бризки (крові).

Сам Ромеро зняв ще п’ять фільмів на ту ж тему, однак саме «Ніч...» задала родові прикмети зомбі-оповіді, що тривалий час залишалися незмінними:

•  апокаліпсис починається раптово, частіше за все з рукотворної причини (зрідка — через стародавнє прокляття);

•  реальність того, що відбувається, засвідчують ЗМІ — телебачення, газети;

•  дія будується навколо невеликої групи героїв, які намагаються вижити;

•  всередині групи обов’язково спалахує конфлікт, який іноді призводить до смерті одного з антагоністів;

•  роль лідера зазвичай бере на себе чоловік — це мачистське кіно;

•  в одному або декількох епізодах (як правило, ближче до розв’язки) живі перевершують жорстокість мертвих;

•  у пізніших фільмах основна група може зіткнутися з другою в сутичці за ресурси або владу.

Що стосується мертвих, то модель їхніх дій так само не змінювалася до початку 2000-х:

•  зомбі рухаються повільно, але беруть числом і мертвою хваткою;

•  укушений сам стає пожирачем плоті;

•  зупинити зомбі можна тільки пострілом або сильним ударом у голову, а також шляхом спалення;

•  в «Ночі живих мерців» нежить ще користується підручними предметами для нападу, але в подальшому інтелект зомбі, як правило, зведений тільки до первинних інстинктів: іти, хапати, кусати, жувати.

«28 ДНІВ ПОТОМУ»

За сплетер моментально ухопилося треш-підпілля, яке всі 1970-ті щедро плодило кілометри плівки, залиті галонами червоної фарби і завалені тоннами нутрощів. Типовий щодо цього — «Зомбі-2» («Пожирачі плоті», Італія, 1979) Лучіо ФУЛЬЧІ. Фульчі додав прийоми, відпрацьовані раніше в специфічному італійському трилері джіалло («жовтому фільмі»), майстром якого визнаний. Від дидактики Ромеро не залишилося і сліду. В «Зомбі-2» сюжет і діалоги служать досить рихлим з’єднувальним матеріалом для демонстрації всіляких звірств. Жінки в разі небезпеки повинні застигнути на місці й якомога голосніше кричати, чекаючи, поки їх з’їдять. Актори практично не відпрацьовують ситуацій, які передбачають більш-менш сильну реакцію. Драматургія місцями розсипається; втім, фільми категорії «В» і знімаються як атракціон, в якому головне — показати сексуально привабливе тіло, яке максимально яскраво й ефектно розривається на частини.

АМЕРИКАНСЬКА ІСТОРІЯ Х

Фінал «Ночі...» і зараз виглядає як обпікаюча провокація: Ромеро розбиває зображення на серію репортажних фото з мертвим чорношкірим, в той час як за кадром звучать голоси білих: «Візьми цю тварюку на мушку. — Продовжуйте їх розстрілювати. — Це поліція».

Надалі в кожну частину своєї «мертвецької сексталогії» Ромеро вкладав актуальне послання, що виходить на рамки жанрової необхідності. У «Світанку мерців» (1978) і живі, і мерці показані з рівним сарказмом, хай то дебати на телебаченні, чи байкери-грабіжники або трупи, які цілодобово тиняються в торговому центрі. Герої, котрі знайшли тут укриття, гадають, що тягне зомбі саме сюди: «Напевно, це місце було для них дуже важливим за життя, і вони про це пам’ятають».

Логічно, сюжетом рухає не виживання, а боротьба за володіння цим споживчим раєм — і з мертвими, і з бандою мародерів. Магазин стає гігантським фетишем, привабливим навіть після зупинки серця. Пускаючи зомбі бродити серед блискучих вітрин, зіштовхуючи їх із манекенами, Ромеро знущається з культу споживання, а постскриптум, у якому нежить фланірує в торгових залах під настирливу рекламну мелодійку, виглядає як відверта сатира.

Герої фільмів Ромеро страждають, кохають і жертвують собою заради кохання, б’ються над важко розв’язуваними моральними питаннями, жорстко конфліктують з американськими реаліями. Несуперечливе поєднання соціальності, іронії, жаху й етичної осмисленості забезпечує автору «Ночі...» заслужене перше місце серед священних чудовиськ сплетеру.

«СНІДАНОК МЕРЦІВ»

У цілому, розквіт Z-кіно пов’язаний не тільки зі структурною чіткістю і відносною дешевизною жанру — цьому не в меншій мірі сприяла атмосфера 1970—1980-х з їхніми постійними стрибками міжнародної напруженості, боязню західного обивателя перед невідомими і тому особливо лякаючими погрозами: недарма спусковим механізмом катастрофи в «Ночі...» стає радіація — поширений жупел холодної війни. Образ непереможної армії мертвих, поглинаючих не тільки тіла, а й, що гірше, індивідуальність жертв, сублімували суспільні неврози в безпечні форми в тій же мірі, як це робили фільми про інопланетних загарбників. Зомбі — це не інший, це умовний нещадний чужий, який підлягає знищенню.

У 2005-му в «Землі мертвих» Ромеро виводить на екран саме інших, упорснувши мертвим критичну ін’єкцію інтелекту. Але на ту мить у Z-кіно настала нова ера.

ФОРСАЖ

У 2002 р. відбулися дві зовні незв’язані, однак без перебільшення переломні події: продюсери першої — «Обителі зла» — відмовляються від сценарію Ромеро, відлучаючи засновника жанру від нової франшизи, а на іншому березі Атлантики колишній герой пост-тарантинівської хвилі режисерів, британець Денні БОЙЛ, виводить на екран в пандемічному горорі «28 днів потому» щось, ще не бачене жанром: «швидких» або «скажених» зомбі (англ. fast zombies, rage zombies).

«ТЕПЛО НАШИХ ТІЛ»

Бойл повернувся до витоків — як у «Я — легенда», обернення викликає вірус, однак він створений у лабораторії (як тут не згадати теперішніх «коронних» конспірологів!). Заражений не прагне плоті, але його охоплює невситима жага вбивства. Всі, хто отримав вірус, згодом помирають від голоду. Після інкубаційного періоду в 20 секунд вірусоносій з налитими кров’ю очима (симптом запозичений з клінічної картини лихоманки Ебола — ще однієї глобальної напасті) кидається на найближчого неінфікованого й убиває його або заражає. Для вбивства зараженого досить влучного пострілу чи відповідного по силі удару, проте швидкість і спритність рухів rage zombies дуже велика.

Знахідка Бойла, безумовно, освіжила сплетер. Замість того, щоб незграбно перевалюватися, зомбі помчали неприборканими легіонами; їхня поява стала науково більш обґрунтованою. Вірус отримують тільки поранені, убиті не повертаються. У такій парадигмі виконані екранізація роману «Я — легенда» (режисер Френсіс ЛОУРЕНС, 2007), рімейк «Світанку мерців» (Зак СНАЙДЕР, 2004) і «Світова війна Z» (Марк ФОРСТЕР, 2013).

ЕВОЛЮЦІЯ

Кінематограф нульових дав два діаметрально протилежних свідоцтва кризи жанру: згадану «Оселю зла» (2002—2016) у шести частинах і британський малобюджетний фільм «Колін» (2008).

Монстри в пригодах колишньої киянки Міли ЙОВОВИЧ (грає безстрашну бійчиню Еліс) все більше втрачають антропоморфність. Навіть хижакам, зовні схожим на людей, мало просто упитися в жертву — вони випускають з рота зубасті щупальця, здатні охопити пів тулуба одразу. В арсеналі повсталої програми «Червона Королева» — створіння, що стрибають, повзають, літають, а також зомбі-автоматники й зомбі-танкісти — повний бестіарій клонованих машин для вбивства, який має дуже мале відношення до початкової стихії кінематографа «бризок».

З другого боку — людський, занадто людський «Колін» (режисер, сценарист, оператор — Марк ПРАЙС). Цей, за словами одного з критиків, «найбільш зворушливий фільм про тіло, що розкладається» швидко обріс власною міфологією, згідно з якою Прайс знімав і монтував на застарілому аматорському обладнанні, актори набиралися через Facebook і Myspace, а загальний бюджет склав eсього 45 фунтів стерлінгів.

Важливіше те, що «Колін» — перший сплетер, повністю знятий із погляду інфікованого. Колін, звичайний лондонський юнак, перетворюється на «ходуна»; далі відстежуємо його на перший погляд безсистемні блукання охопленим божевіллям містом. Унікальність «Коліна» — в дратівному для пуристів горору надмірі непотрібних деталей.

Із чого складається існування зомбі? З нескінченних пауз, із монотонного часу, який перетворився на простір, із безглуздої концентрації на випадкових предметах, із великих планів посмертної байдужості. Колін насправді повертається на місце свого вбивства і на місце вбивства, вчиненого ним, — до втраченої коханої, яка вкусила його. Ерос проникає в Танатос і витісняє його; любов знову виявляється сильнішою за смерть — заслуга режисера в тому, що він знайшов незвичайний спосіб сказати про це, тихою сапою деконструювавши Z-кіно.

Американець Джонатан ЛІВАЙН у «Теплі наших тіл» (2013) намагається піти далі, профануючи і мотив любові після смерті, й «Ромео і Джульєтту». Гламурна суміш мелодрами і комедії, «Тепло наших тіл» за максимально полегшеною естетикою радше межує з підлітковою лав-сторі на кшталт «Сутінок». Обидва головні герої — і зомбі Р. (Ніколас ГОЛТ), і Джулі (Тереза ПАЛМЕР) — безтурботно гарні. Лівайн заради більшої благонадійності розділяє мерців на чутливих вразливих тихоходів у поношених костюмах і на стрімких безмозких скелетів, які, позбувшись людської подоби, з’їдають усе, що рухається. Хороші трупи проти поганих — банальний хід, але на смерканні жанру всі засоби добрі.

«Колін» і «Тепло наших тіл» стоять окремо не тільки в силу аномального рівня сентиментів, а й тому, що являють собою цікавий приклад зворотного впливу контексту на екранний продукт. Обидва вони зроблені під явним впливом Z-субкультури з її зомбі-парадами, зомбі-весіллями, треш— і дез-метал-групами та іншими забавами молоді, яка народилася вже після дебюту Ромеро. Живий мрець однаково годиться і для страху, і для сміху.

Так зомбі-культ повертається на екран вже як частина зовнішньої реальності, яку п’ятьма десятиліттями раніше було потрібно турбувати кривавими метафорами. Сьогодні подібні подразники не діють, апокаліпсис у черговий раз відмінено, місце нервового тремтіння заступив карнавал. Це розуміє і Ромеро, у якого в «Землі мертвих» зомбі виступають вже як нове плем’я з прогресуючою кооперацією і початковими формами оволодіння знаряддями праці й убивства. Визвольний похід мертвих очолює чорношкірий велетень на прізвисько Великий Татусь, що відрізняється незвичайними для зомбі інтелектом і рівнем емпатії — по суті, заматерілий герой «Ночі...». Початковий конфлікт вивертається, історію боротьби мертвих і живих можна вважати закінченою — кожен нарешті отримав свій простір.

«Світова війна Z» — грандіозна і, ймовірно, остання такого розмаху спроба врятувати битву мертвих із живими від припинення. З приходом Бреда ПІТТА і універсально обдарованого режисера Марка Фостера (так само успішний і в драмі («Бал монстрів»), і в блокбастері («Квант милосердя»)) маленька людина, що намагається вижити, замінюється фігурою ефективного менеджера, а м’ясорубка — картинною кризою. Наскільки далеко все зайшло, видно і по таким абсолютно різним проєктам, як епічний серіал «Гра престолів» з його армією останків, які служать не більше, ніж гарматним м’ясом для безсердечних магів-Білих ходаків, і чорна (що характерно, невдала) комедія ікони арт-хаусної режисури Джима ДЖАРМУША «Мертві не вмирають» (2019). Голлівуд остаточно перехопив колись радикальний жанр, наситив його грошима і знаменитостями, але привів індустрію смерті до небезпечної межі, за якою — небуття в мейнстримі.

І все ж таки...

БЛИЖЧЕ

Вони все більше схожі на живих. Вони беруть в руки зброю. Вони спалахують від гніву. Вони мстять і закохуються. Вони все ближче й ближче до нас, теплокровних, цинічних і вразливих.

Вони йдуть за тобою, Барбара.