«Насильство — це як пандемія»

Нещодавно електронна петиція із закликом ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (або, як її простіше називають, — Стамбульська конвенція) набрала необхідну кількість голосів — 25 тисяч+. Вона була подана на розгляд Президенту України 24 лютого і зібрала необхідну кількість підписів на 10 днів раніше від останнього терміну. Цьому передувала потужна інформаційна кампанія у соціальних мережах, яку розгорнули десятки правозахисних громадських організацій. З’явився навіть відповідний хештег #підпишипетицію. Чому ж так важливо ратифікувати Стамбульську конвенцію в Україні та як вона може змінити підхід до розв’язання проблеми домашнього насильства, «Дню» розповіла голова громадської організації «ВІСЬ» Світлана ДУБИНА. ГО «ВІСЬ» була однією з ініціаторів подання електронної петиції на розгляд Президенту України.

— Наша країна була однією із держав-авторок Стамбульської конвенції та однією з перших, хто її підписав, ще у 2011 році. Але досі документ не ратифікований, хоча станом на січень 2020 року до цієї міжнародної угоди приєдналося вже 34 країни європейського простору. Міжнародні та вітчизняні експерти та експертки, правозахисниці та правозахисники, громадські діячі та діячки неодноразово наполягали на тому, що цей документ має бути імплементований у наше національне законодавство та політичну платформу. Однак через втручання Ради церков процес призупинився. Їх насторожує той факт, що конвенція дає чітке визначення «ґендеру», «сексуальній орієнтації», «різноманіттю». А «такий викривлений підхід може зробити Стамбульську конвенцію інструментом для популяризації в українських школах і університетах нових «гендерних ролей» та одностатевих стосунків».

Щоб трохи зняти «напругу», в Україні почали напрацьовувати законопроєкт про запобігання домашньому насильству. Його ухвалили, і закон остаточно набув чинності в січні 2019 року. Я особисто жорстко його критикувала, бо це, як на мене, ніби «напівфабрикат», компроміс порівняно з нормами, які передбачає Стамбульська конвенція. Але зараз розумію, що добре, що маємо цей закон. Аби лиш він чітко працював, то вже б відчувалися зміни. Відповідно до нього, головним гравцем на полі протидії насильству є поліція. Але насильство — це як пандемія, яка вимагає комплексного підходу. От уявіть, якби зараз із епідемією коронавірусу боролися лише медики, що би з того вийшло. З насильством така ж ситуація. Його не може подолати лише поліція.

Наведу свіжий приклад: у той час, як європейські країни в умовах карантину мало не щодня вказували на збільшення кількості випадків насильства, наша поліція до середини квітня говорила про те, що статистика не змінюється. Хоча телефон лінії довіри ГО «Ла Страда — Україна», яка адмініструє національну мережу з протидії насильству, був «червоним». Вони звітували, що кількість звернень зросла на 40%. Тоді, певно, поліція задумалася, чому так відбувається. Вона вийшла на те, що, можливо, потерпілі особи не мають можливості повідомляти про насильство, бо логічно, що через карантин вони у постійному контакті з кривдником. Але що зробила поліція у цій ситуації? Видала пам’ятку, в якій, зокрема, дається порада: якщо є загроза насильства — уникайте приміщень, де є гострі предмети. А тепер уявіть жінку на карантині, де вона проводить найбільше часу? Звичайно, на кухні — у кімнаті, де гострих предметів задосить. Також думаю про ефективність чат-боту в Telegram, який запустила Національна поліція. Скільки потенційних постраждалих знають про нього, хто може скористатися?

Що робить сусідня Польща, яка ратифікувала Стамбульську конвенцію і досить ефективно її запроваджує? Працює чіткий механізм допомоги потерпілим особам. Більше того, напрацьовуються різні додаткові варіанти допомоги. Розуміючи, що в умовах карантину жінка не може вийти з дому чи залишитися одна, щоб подзвонити на гарячу лінію, вони відкрили імітацію інтернет-магазину косметики. Його координує одна з громадських організацій. Кожна жінка, імітуючи покупку, може повідомити про насильство і отримати консультацію від психолога у чаті. Але якщо вона вже оформлює покупку, то це означає сигнал SOS і тоді повідомлення передається у поліцію, яка виїжджає за вказаною адресою.

— Виходить, що наше нинішнє законодавство не достатньо захищає від домашнього насильства?

— Я жодним чином не хочу знецінювати того, що маємо зараз у системі протидії насильству, бо то праця багатьох людей, важка, багаторічна, але ми маємо дуже тривожну статистику. За даними Міністерства внутрішніх справ (про що йдеться у петиції), щороку від насильства в родині потерпають понад 150 тисяч українок, орієнтовно 600 із них гинуть. Поліція фіксує приблизно 300 фактів домашнього насильства як щодо жінок, так і щодо дітей кожного дня. Більше половини дітей і підлітків стають жертвами насильства вдома. Ще більше випадків залишаються невідомими, адже жертви про них не повідомляють у поліцію. За неофіційними даними громадських організацій, щонайменше кожна третя жінка в Україна хоча б раз у житті страждала від насильства. Очевидно, що система протидії насильству в нашій країні не є такою ефективною, як мала би бути.

Цікавий факт: ООН заявляє, що під час пандемії коронавірусу та введення вимушених карантинних обмежень, заручниками яких стали люди більшості країн світу, зросли випадки ґендерно зумовленого насильства — в середньому на 30%. Та якщо бути чесними, то не пандемія породила насильство. Вона просто «витягла» цей бруд, ситуація загострилася і показала реальний стан справ, з яким світу, і Україні зокрема, варто боротися, бо простір має бути безпечним для усіх.

— Як у цій ситуації може допомогти ратифікація Стамбульської конвенції?

— Стамбульська конвенція передбачає комплексний підхід до розв’язання проблеми домашнього насильства, який об’єднує зусилля й зобов’язує до дій усі дотичні відомства, а не лише поліцію. Вона вимагає від держави чотирьох головних речей: запобігання насильству, захист жертв і кримінальне переслідування осіб, які скоїли насильницькі злочини, також моніторинг ситуації з насильством та механізмами допомоги за міжнародними стандартами. Її ратифікація зобов’язує внести до навчальних програм освітніх закладів матеріал про рівність, організувати достатню кількість притулків для постраждалих і запровадити спеціалізовані служби підтримки. А головне — встановити кримінальну відповідальність за домашнє насильство (фізичне, сексуальне, психологічне або економічне) і навіть переслідування, тобто сталкінг, який взагалі ніде у нашому законодавстві не прописаний, навіть як поняття. Хоча у соціальних мережах про це багато говорять, навіть День нетерпимості до сталкінгу запровадили. А отже, такий вид насильства очевидний, як і сексуальні домагання, примусові шлюби, примусові аборти та стерилізації. Здається, ніби все це не про нас, але повірте, ми навіть не уявляємо, скільки нелюдських випадків приховується у сім’ях. І власне Стамбульська конвенція покликана вивести насильство як приватну справу в публічну площину, бо поки ми її не витягнемо, доки насильство буде заховане, продовжуватиме множитися і плодитися.

— Тобто досі нам не вистачає комплексного підходу, який об’єднав би зусилля всіх служб. Але яка гарантія того, що вони добросовісно виконуватимуть свої обов’язки?

— Якщо Україна ратифікує цей документ, це зобов’яже передусім «підтягнути» наше законодавство до норм конвенції: щоб були в достатній кількості шелтери (притулки), в тому числі й спеціалізовані, фінансування, спецпідрозділи поліції, гарячі лінії та інше. Окрім цього, конвенція передбачає міжнародний контроль, наскільки ефективно вона застосовується на практиці в державах, які її ратифікували. Це означає, що країни, які не реагують на домашнє насильство відповідно, повинні за це відповідати. Також діє моніторинг від групи експертів із заходів проти насильства щодо жінок і домашнього насильства (GREVIO), а також від комітету сторін Стамбульської конвенції — це політичний орган, що складається із представників сторін цієї конвенції.

— Чи існує шанс на те, що документ таки ратифікують?

— Ініціювали петицію понад 40 громадських організацій, наша в тому числі. Вона набрала необхідні 25 тисяч підписів, на сьогодні це вже 26 тисяч із хвостиком. Це означає, що далі петиція переходить на етап розгляду. Він має відбутися не пізніше 10 робочих днів із дня оприлюднення інформації про початок цього процесу. Оскільки петиція адресована Президенту України, інформацію про її підтримку чи не підтримку анонсують на сайті глави держави. Підтримавши петицію, він може ініціювати створення законопроєкту про ратифікацію конвенції, а також його розгляд у парламенті. Якщо чесно, у мене великі сумніви щодо ухвалення цього законопроєкту в стінах Верховної Ради, де нині багато сексизму та апелювань до «традиційних цінностей». Та водночас серед депутатів і депутаток чимало лобістів. Як на мене, на сьогодні шанси на ратифікацію — 50 на 50.

Минулої осені, коли ми були на феміністичному інтенсиві, на одній із дискусій була Роза Логар — це відома феміністка з Австрії, до речі, одна з авторок конвенції. Ми багато говорили з нею, і коли наші посестри її запитали: «Як вам вдалося переконати очільників держави ратифікувати конвенцію?» — вона відповіла: «Ми просто апелювали до здорового глузду». Тоді я зрозуміла, що ратифікація Стамбульської конвенції — це ознака здорового глузду нашого політикуму і здоровий глузд нашої нації, бо хіба можна назвати націю здоровою, коли вона досі дозволяє, щоб над жінками знущалися, залишаючись непокараними. І якщо продовжувати проводити аналогії з пандемією і насильством, то Стамбульська конвенція для нас є вакциною від коронавірусу, але ми чомусь досі продовжуємо приймати лише парацетамол, ігноруючи численні жертви.