«Фауст» vs «М(м)айстер»

Газета «День» неодноразово зазначала про потребу діалогу на суспільно важливі теми. Часто такі обговорення відбувалися на сторінках видання, і «День» був їх ініціатором. Водночас газета завжди стежить і за іншими актуальними суспільними дискусіями. Зокрема, одна з них нещодавно розгорнулася на фейсбук-сторінці доктора філософських наук Андрія Баумейстера щодо того, як ставитися до радянського минулого. Хоч не завжди точки зору, висловлені в цьому обговоренні, збігаються з думкою редакції, але глибока і детальна розмова на цю тему точно є цінною.

Ці роздуми в якості матеріалу для газети «День» виникли несподівано, зі спонтанних дискусій останніх місяців навколо місця радянської літературної спадщини в культурі сучасного українця у ФБ-блогах письменника Антона Санченка та філософа Андрія Баумейстера. Щиро вдячна головному редактору видання, пані Ларисі Івшиній, за можливість перенести дискусію на медійний майданчик газети «День» і поділитися своїм баченням Історії в Літературі та Літератури в Історії у ХХ ст.

Не секрет, що ми як нація досі погано даємо собі раду з двома фундаментальними речами: дистанціюванням від радянського та побудовою успішної, комфортної, шанованої у світі України. Заважає нам розвиватися культурно та економічно невизначеність багатьох наших громадян у питанні приналежності до сучасної української політичної нації. Ця ж невизначеність допомогла Росії, окупувавши Крим і частину Донбасу 2014 року, розв’язати проти нас «гарячу» фазу гібридної війни.

Її гібридність та підступність полягає в тому, що відсотків 80 протистояння від часу розпаду СРСР відбувається в царині пам’яті про наше минуле. В активі залишаються спекуляції навколо історико-культурної спадщини. Протистояти російським маніпуляціям навколо багатьох важливих подій комуністичної доби історики непогано навчилися, створюючи наукові та медійні проєкти. Держава навіть була взялася до декомунізації нашого символічного простору. А сумніви «чи українська — то література світового рівня?» та чи можемо ми обходитися без російської музичної попси й літератури за шість років війни нікуди не поділися.

Вочевидь, тому й моди на свою книжку про нас же самих в Україні досі немає. Нашій новонародженій армії вистачило мужності вистояти в пекельних боях за Донецький та Луганський аеропорти. А вивчити себе крізь літературну та історичну оптику нам все ще бракує сил. Досі позначається посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), завданий досвідом комуністичного будівництва.

Повністю закрити власний інформпростір чи перенести північну сусідку в інше місце на глобусі неможливо. Отже, для виходу із ПТСР нам доведеться детально вивчити і переосмислити 350 років спільного будівництва імперії, співвідношення нашого внеску та втрат на її користь і здобутків у плеканні національної ідентичності.

Слід навчитися читати українську та російську літературу, особливо радянську, очима людини сучасної української культури. Так, як це вмів робити у своєму часі, приміром, Гоголь.

У російській традиції — зло є апріорі нездоланним, а добро не здатне вдосконалити світ. Однак беззахисна жертва, якою є «маленька людина», варта співчуття, доки не заручиться підтримкою зла («Шинель»). Бо будучи нездатною на спротив насиллю чи на прощення кривдника, «маленька людина», отримавши владу, перетворюється на монстра.

В українській традиції людина має вибір: приєднатися до зла чи з ним боротися. Приєднавшись — завжди програє («Вечір напередодні Івана Купала», «Страшна помста»). Не приєднавшись до нього — має шанс вистояти, якщо не злякається («Вій»), і навіть потягати чорта за хвіст собі на радість, якщо залишиться собою (козаком/українцем: «Ніч перед Різдвом»).

У цьому контексті важливою є оприявлена Гоголем різниця у сприйнятті українців і росіян домівки як реального житла та символічного культурного простору («Мертві душі», «Ніч перед Різдвом»). На відміну від пишного царського палацу, всі помешкання російських поміщиків, у яких побував Чичиков, — темні, запліснявілі, брудні й незатишні. Вони різко контрастують з оселями Чуба, Солохи (назагал — козаків рідної Гоголю Полтавщини), оздобленими талановитими до малювання Вакулами. Недаремно в українській мові мистецтво живопису називається «образотворчим»!

Чичиков (а ширше і весь народ) — Одіссей без Ітаки, кочівник, наїзник містичної «птахи-тройки», який не має власного дому, бо не здатен його створити й належно дбати про нього, а ширше — організувати і впорядкувати власний оригінальний культурний простір. Він звик користуватися ситуативними запозиченнями від інших народів, технологій, філософських теорій чи естетичних напрямків.

Що ж може спостерегти крізь гоголівську оптику сучасний уважний читач у російській/радянській спадщині в літературі?

Та все ту ж відмінність у потрактуванні концепції зла в радянській культурі, паралельні шляхи розвитку народів, вихованих на власних літературних традиціях, та літературний компонент у побудові ленінсько-сталінського комуносоціалізму. Російський комунізм з його богоборчим пафосом був водночас і рукотворною цивілізацією-підроблених-Завітів, і продуктом російської літературно-публіцистичної критики християнства за європейськими ж критичними зразками.

Як же Третій Рим перетворився на Третій Інтернаціонал та цивілізацію-підроблених-Завітів, до чого тут література загалом і де місце української зокрема?

НАСЛІДУВАННЯ КРИТИЧНИХ ЗРАЗКІВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У ХІХ ст. під впливом прогресу науки і технологій слідом за марксистами філософи й письменники прийшли до потреби переосмислити дієвість Ветхого і Нового Завітів у соціумі. Можливість жити без Бога Ф.  Ніцше маніфестував як «Бог вмер», і людство очікувало явлення Надлюдини («Так казав Заратустра: Книжка для всіх і ні для кого», 1883—1885). Від початку епохи модерну (ХІХ ст.) вона мислилась Автором, здатним принести після Ветхого і Нового Завітів Завіт творчості.

За ним людство мало своє мистецтво і науку базувати на Ветхому й Новому Завітах: у служінні Богу спиратися на них як на Святе Письмо, а втративши віру чи збайдужівши до релігії, — як на художні тексти. Цей третій Завіт від Культури мав урятувати людину часів модерну від озвіріння.

Світова література як особлива форма естетичного, філософського та соціального мислення відреагувала на пастки богооставленості фаустіанськими сюжетами романів: від Й.-В. Гете в Європі («Фауст», 1774 — 1831) до М. Твена в США («Таємничий незнайомець», 1898). Всюди пригоди надлюдини Фауста звершувалися усвідомленням, що у своїй діяльності він не має права переступати Закон та Милосердя, а угода з нечистим завжди закінчується катастрофою.

Критиковане упродовж ХІХ ст. марксистами, філософами та літературою християнство в Європі відгукнулося енциклікою папи Римського Льва ХІІІ Rerum novarum 1891 р. Документ містив соціальну доктрину церкви: її розуміння цінності та ціни/оплати людської праці, смислів творчості, джерел багатства, соціальної справедливості, взаємних зобов’язань між працею та капіталом. Із цих дискусій у ХХ ст., переборовши фашизм/нацизм, виросла сучасна європейська соціально орієнтована держава.

Україна встигла долучитися до європейського тренду частково: митрополит Андрей (Шептицький), керуючись цією енциклікою, зумів до радянської окупації 1939 року виплекати лише кілька поколінь української буржуазії в Західній Україні.

«БОГООСТАВЛЕНІСТЬ» ТА «БОГОСТРОИТЕЛЬСТВО» В РОСІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

У Росії пошуки Третього Завіту в еру богооставленості почав Ф. Достоєвський з аналізу ідей життя без Бога та надлюдини. У романі «Підліток» (1875) він розмірковував над ідеєю анархіста М. Бакуніна «зруйнувати серед людства ідею Бога». Люди, втративши «велику ідею безсмертя», мали б «відчути велике сирітство... взятися за руки, а ...весь великий надлишок любові до того, хто і був безсмертям, віддав би кожен природі, світові, людям, кожній билинці».

«Любов до світу» у письменника тотожна вселенському російському імперіалізму. Його герой, Версілов, перебравшись до Парижа, одночасно є вмістилищем «всепримирения» ідей і «продовжує служити Росії думками та світоглядом».

Тут же Достоєвський підважив власну ідею «працювати одне для одного». У ХІХ ст. світ шукав способів гармонізації стосунків між працею та капіталом, у тому числі й організацією виробничих комун. Останнім у часі, але невдалим експериментом була комуністична колонія «Нова Гармонія» Роберта Овена у США (1825—1827). У Росії традиційно реагували літературними текстами. М.           Чернишевський описав соціалістичну майстерню Віри Павлівни в романі «Что делать?» (1863). Достоєвський же поставив фундаментальне для всієї майбутньої історії комунізму в СРСР запитання: «А що ви робитимете у вашій казармі, як запротестує моя індивідуальність?».

Російський тип надлюдини відрізнявся від Фауста/Вагнера (вченого і майстра-ремісника) Гете й пізнішого Заратустри. Ніцше був переконаний, що людина, простуючи «до самого себе повз своїх семи демонів», може дати собі «своє зло і своє добро, а волю свою поставити над собою як закон; може сама бути своїм суддею і месником свого закону». Типажі від Достоєвського виразно російські — бунтар, непридатний до систематичного наукового пізнання чи творчої праці, або революціонер-терорист, що не визнає над собою жодного закону, не знає милосердя (І Бога немає. І все дозволено. ...Я бог.).

Раскольніков («Злочин і кара», 1866) коливається між вірою та невір’ям зі своїм сумнівним «правом» забрати чуже життя, поділивши рід людський на слухняних «нижчих» (вони придатні лише на самовідтворення та виконання написаного для них закону) і «вищих» (руйнівників теперішнього заради майбутнього). Ставроґін, Кирилов, Верховський («Біси», 1871—1872) — люди, здатні створити організацію революціонерів-руйнівників, пов’язану невинною кров’ю. Версілов («Підліток» 1875) — колишній земський діяч, який допомагав реалізувати реформу 1861 р., «дворянин найдавнішого роду й одночасно паризький комунар», «без усілякої релігії... майже готовий померти за щось невизначене, чого і назвати він не вміє, але у що пристрасно вірує». Усі ці прототипи з часом актуалізуються комуністичною революцією і перетворяться на типажі «надлюдини» радянського зразка (про це — далі).

Російська інтелігенція, традиційно будучи відстороненою від політичного чину (політичні партії виникають аж на зламі ХІХ — ХХ ст.), завжди зосереджувала всю політичну діяльність на сторінках літературних часописів. Критики володарювали соціальними й політичними думами імперських підданих, але реалізм літератури та пафос публіцистики мав суто релігійну спрямованість. Ця літературна квазірелігійність сформувала в російській культурі традицію прирівнювати мистецтво до соціальної діяльності. У тому сенсі, що політичний чин обмежувався публікацією статті в часописі. Богослов Г. Флоровський зауважував з цього приводу, що «історія спонтанно твориться, а не свідомо звершується». Тому в Росії в усі часи «поет більше ніж поет», цензура й досі є частиною життя, а політичні партії створюють для обслуговування влади.

Тоді ж, на зламі ХІХ — ХХ ст. російська інтелігенція намагалася увійти третьою складовою до «симфонії» держави і церкви. Під впливом загального відчуття «богооставленості» (Л. Андрєєв «Мовчання», 1900) у літературі «Серебряного века» з’явилися візії перезаснування християнської цивілізації за російським зразком         — «богостроительство».

Припасування «богостроительства» до життя соціуму відобразилося в особливих сюжетах російського роману, з одного боку, а потім втілилося в систематичний політичний терор — з іншого. Упродовж 1902—1911 есери здійснили за вироком партії 263 теракти проти імперських чиновників різного рангу, постраждало майже 17 тис. осіб, треть із яких були всього лише випадковими свідками. Літературний псевдонім В. Ропшин приховував не лише автора поем та романів, завсідника літературних вечорів у «Башне», філософа і поета В’яч. Іванова, близького друга М. Волошина, а й переконаного бойовика, лідера №2 у бойовій організації есерів — Б.     Савінкова. Після 1917 року більшовики, розвиваючи традицію, також будуватимуть свою цивілізацію підроблених завітів, вдаючись до терору.

Власне, богостроительство — це оприявлення подвійного образу рукотворного «бога» як сталого сюжету в романах. У жіночій іпостасі — це Революція, у чоловічій — породжений нею жорстокий виродок, ідіот (М. Горький «Мати» (1906), «Сповідь» (1908); Л. Андрєєв «Життя Василя Фівейського» (1903); В. Маяковський «Трагедія» (1913) та ін.).

Тип надлюдини варіюється від шахрая і паразита (М. Горький «Бывшие люди» (1897), «На дне» (1902); О. Купрін «Учень» (1908) та ін.) до Фауста. Останній так само має подвійну природу: «майстер» (ремісник) і «Фауст» (митець). Ремісничий «майстер» — це колектив, члени робітничого революційного гуртка, вони працюють на заводі, читають нелегальну літературу, готують революцію (М. Горький «Исповедь»).

Російський «Фауст» — Леонардо да Вінчі в романі «Воскресшие боги» (1900) із трилогії Д. Мережковського «Христос і Антихрист» (1895 — 1907). Мессір Леонардо — митець, вчений, Майстер, він покликаний після Закону та Милосердя (Ветхого і Нового Завітів) принести завіт Культури (Естетики). Істинне християнство у пізнанні наук та служінні мистецтву, а роль Майстра — відображати кольори, предмети й людські вчинки, будучи лише ясним і незворушним дзеркалом. Мало того, Мережковський наділяє дзеркальність Майстра Леонардо також здатністю до накладання образів Христа й Антихриста у своїх віддзеркаленнях. Домежно «досконалий» варіант цього Фауста пізніше з’явиться в романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита» (1928 — 1940).

Одночасно з літературним типом у дореволюційній російській культурі побутувало богословське потрактування «Майстра». Богословське поєднання слов’янофільства з ідеями європейської філософії подавало Бога як ідею «творчого організуючого начала» — Майстра, котрий протистоїть мертвій матерії і може бути батьком і творцем (С. Булгаков «Філософія господарювання», 1912).

Весь цей сплав соціалізму, православ’я та політичного терору після 1917 року зробив російську літературу та її діячів учасниками «Червоної смути».