Пекло Освенціма

Садиба Олександри Грушко потопає в квітах. Біля хвіртки милують око червоні жоржини, білі ромашки, чорнобривці. «Раніше в мене було багато квітів, зараз у мене вже нема сил за ними доглядати — пережила інсульт, маю проблеми з тиском», — каже господиня і припрошує до оселі. Свою розмову вона починає зі спогадів про дитинство. Бог наділив довгожительку прекрасною пам’яттю, а ще чуйним серцем. Це навіть лелеки помітили і щороку гніздяться біля її хатини, як знак — що тут проживає добра, світла людина.

БРАТАМ І СЕСТРАМ ЗАМІНИЛА МАМУ

«Я народилась в містечку Козятин. У 13 років залишилася круглою сиротою. Зі мною ще були брат та сестри. Я замінила їм рідну матір, — веде розповідь Олександра Олексіївна. — Дитинство було важке, голодне, влітку я ходила в колгосп на роботу, а взимку збирала вночі солому та дрова, щоб опалити хатину, наймалася на роботу до людей. Коли підросла, закінчила курси санінструктора, брата мого забрали в армію. У неповні 17 років отримала паспорт, виїхала із Козятина в Бердичів і там працювала в дитячому будинку. Після першої відпустки поїхала до брата в Білорусію, адже він там проходив військову службу. Приїхала 18 червня, а 22 — почула перші залпи війни. Брат пішов на фронт, а я залишилася в чужому місті. Разом з іншими евакуйованими дісталась до Смоленська, а звідти поїхала у Дніпропетровськ до сестри. Приїхала у Дніпропетровськ і дізналася, що сестру евакуювали, а Козятин зданий і повертатися нікуди, нікуди іти».

Олександра Грушко хотіла піти на фронт санітаркою, проте єдине, що доручили неповнолітній дівчині, — це копати окопи.

«Знайшлися в Дніпропетровську друзі, допомогли мені знайти роботу — мити підлогу, прасувати, підшукали мені квартиру, одяг. Мої подруги, особливо Віра Бубликова, запропонували піти у підпілля, роздавати листівки. Ми були молоді й недосвідчені, нас спіймали на гарячому. Спочатку був вирок — повісити, але потім побачили, що зовсім молоденькі, і дев’ять осіб, у тім числі й мене, доправили до «Майданека», в Польщу, а звідти в «Аушвіц» (Освенцім)».

НОМЕР 22392 — НА ВСЕ ЖИТТЯ

«Аушвіц» забрав в Олександри Грушко всю молодість, зашкодив здоров’ю, закарбувався в пам’яті важким болем: «Мене привезли 12 жовтня 1942 року, накололи номер 22392, який на все життя залишив слід, що ти не людина, раб», — зі сльозами розповідає довгожителька. Витримуючи кількахвилинну паузу, продовжує: «Мені відрізали коси, і я стала плакати. До мене підійшла чехословацька єврейка, дуже вродлива, і каже: «Втративши голову, за волоссям не плачуть». Деякі не витримували тих катувань та знущань і помирали. Я була витривала, боролась за життя... Пригадую, якось у грудні нас вигнали із бараку на мороз з високою температурою та вошима. Це був тиф. Я розуміла, що помираю, німецький лікар не барився з такими хворими і вже розпорядився, щоб мене понесли на носійках до крематорію. Я була при своїй пам’яті й розуміла, що мене позбавляють життя заживо. Не могла підвестися, бо висохла від голоду. Лише попросила пити, потім підійшла жінка — москвичка і запитала мене, звідки я, дала мені пити й виходила мене. Таким чином я вижила. Навесні 1943 року ходила в поле на роботу. Там їла траву, кульбабу, кукурудзяне листя. Цього ж року в таборі почала діяти підпільна організація. Я також була в ній», — згадує пані Олександра.

У концтаборі жили в бараках, щодня помирали сотні людей, щодня пухли з голоду й холоду. Худу, охлялу землячку змусили доглядати маленьких дітей. Це буди діти віком від одного року, забрані в партизанів: «Усі ті діти були маленькі, всі плачуть, просяться до мами, в легенях у них накопичилась рідина — кашляють, помирають у муках, без мами... Я брала їх на руки, витирала сльози і разом з ними плакала. Я мила їх, годувала, була їм як мама. Німці дивилися й дивувались, що всі чисті. Потім ці діти звикли до мене, але їх наказали вивезти — я ледь пережила ті хвилини, ледь витримала, досі плачу ночами, як згадую ті сльози, ті маленькі очі й ручки, що так тягнулися до мене. Таке ніколи не забудеться».

1945 року Олександра Грушко за три місяці до визволення знову захворіла на тиф. Бог знову врятував і вберіг її від смерті. Війна закінчилась, а здоров’я, що забрав концтабір, не повернулося. Жінка залишилася бездітною. доживає віку в самотності, проте щоночі молиться за себе, за тих, хто загинув, за Україну, за мир: «Освенцім для наших нащадків — звичайний музей, а для мене велика могила, в яку увійшло понад чотири мільйони людей різних поколінь та віку. Тут знайшли своє місце маленькі діти, яких клали на штабель дорослих мерців. Як потрапляла вагітна, вона народжувала, і ту дитину брали за ручки та ніжки й викидали на двір, а там збігалися здоровенні криси і розгризали. Я ніколи нікому не бажаю навіть у страшних снах таке побачити...»

Пані Олександра за життя написала десятки віршів про пережитий біль. Деякі з них читає напам’ять. Кожного ранку вона прокидається з вдячністю, що Бог зберіг її життя, а молодому поколінню радить цінувати життя, ніколи нікому не бажати і не робити зла.