То жили душі, що зв’язують минуле і майбутнє
Чому варто пам’ятати про Сандармох? Питання риторичне, і відповідь на нього ніколи не буде зайвою. Навпаки — це питання, що вимагає усвідомленої відповіді не лише окремих фахівців з історії, філології, психології, соціології, філософії чи юриспруденції. Це питання, що вимагає відповіді всіх живих і ненароджених, в ім’я всіх мертвих! Адже йдеться не просто про перелік знакових імен української культури, які стали жертвою Великого терору 1937 року. Ідеться про усвідомлення масштабності трагедії в історії української нації, наслідки якої доведеться долати ще не одному прийдешньому поколінню.
Сандармох — це не просто місце розстрілу української інтелігенції. Це одна з операцій тоталітарної системи з лоботомізації національної свідомості, яка, перервавши ланцюг історичної спадкоємності в духовній сфері, спричинила стан колективного безпам’ятства. Наслідок — «постгеноцидне суспільство». А «бути постгеноцидним суспільством, — наголошує Оксана Пахльовська, — означає не мати пам’яті. Означає мати вимкнену свідомість».
Відтак відповідь на це питання є спробою включити суспільну свідомість, це крок до виходу з кола безпам’ятства. Врешті-решт, це формуваня власної парадигми пам’яті, що гарантує історичний вимір буття людини зокрема і нації загалом. Це повернення до джерел, до себе самого, до отчого дому. До дому, в тому числі, європейського. Відповідь через дослідження, через науково-культурні інституції, через засоби масової інформації. Адже категорія пам’яті — це провідна константа європейської свідомості. Тому невипадково 1959 року з ініціативи і коштом головного редактора польського часопису Kultura (Париж) Єжі Гедройца вийшла у світ антологія української літератури 1917 — 1933 рр. Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження». Книга-метафора, яка крізь тексти і біографії, розімкнула уста тим, кого комуністичний режим розстріляв фізично і духовно. Український список загиблих в урощищі Сандармох — 201 особа з 1111 осіб. Для тоталітарної системи — це лише цифри, якими капітан Матвєєв «ушановував» 20-ті роковини Жовтневої соціалістичної революції. Для української культури — фатальний вирок майбутному. «Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього», — запитує Євген Сверстюк у післямові до антології Юрія Лавріненка. Адже кожен із них — Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний і сотні інших — це ІНСТИТУТ КУЛЬТУРИ, що забезпечував тяглість культурних смислів і нашу присутність у світовому культурному просторі. Якби їх не було знищено, то сьогодні нам не доводилося б розпачливо запитувати, чому спотворено образ України у світі. Чому про нас не знають? Коли ж і знають, то далеко не на рівні знакових постатей і явищ.
Питань чимало. Викликів — ще більше. І приймати їх мусимо ми, якщо, звісно, не хочемо опинитися на маргінесі історії. Приймати на рівні етичної онтології, в якій наріжним каменем є ідея обов’язку, згідно з якою кожна людина повинна здійснити своє призначення, усвідомити власну унікальність і втілити її в життя відповідальним вчинком. У цьому разі — то є обов’язок пам’яті, який вибудовує онтологічну захищеність кожного з нас. Це обов’язок молитви за померлих. Адже казали святі отці: «Молитва — то жили душі, які зв’язують Небо і землю», відтак наша пам’ять — то жили душі, що зв’язують минуле і майбутнє.
