Про «зимові» і «вічні» питання

Тетяна ВЕРГЕЛЕС, заступник головного редактора агенції «Західна інформаційна корпорація»:

— Добре, що зима схожа на зиму, а не на брудну ганчірку: морозно, всі такі енергійні, що якби цю енергію у позитивне русло, Україна гори б перевернула. Добре — нова книга Ірен Роздобудько «Якби», і я в передчутті затишного вечора після конвеєра новин удень. Написана у Чехії казка Олени Лань «Бурдебач» із мавками, чугайстрами, русалками, домовиками — це також добре, коли за вікном мороз. Добре — «Зима» Вівальді і трохи червоного вина... Добре, що Янукович зустрівся з Гілларі Клінтон (може, не все безнадійно?). Добре, що у харківського правозахисника Євгена Захарова з’явився шанс стати Уповноваженим ВРУ з прав людини. Це шанс і для суспільства. Тішуся, що запрацював знову файлообмінник EX.UA (я про його існування довідалася минулого тижня, але за народ — приємно, що так «встрєпєнулся» й об’єднався). Погано — те, що твориться з транспортом у Львові. Мікрорайон, де живу, перетворився на ведмежий кут — жодної «маршрутки» (тепер у нас усюди ведмежі кути!). Покращання обіцяють через... 10 років — не всі дотягнуть до цього світлого майбутнього. Погано, що тротуари вічно завалені снігом й постійно конає ЖКГ. Погано — «крутий» продуктовий магазин у центрі Львова, де, попри «крутизну», обважують і обраховують... Погано — чути про скорочення працівників: знайомий бізнесмен змушений був цього тижня скоротити вісім монтажників, бо немає замовлень. На Україну наповзає чергова хвиля кризи, але народу хліб замінять грандіозним видовищем — виборчими перегонами.

Роман ШОСТАК, автор і ведучий ток-шоу «Доміно» (телеканал ЗіК):

— Добре, що люди, які ґвалтовно узурпували в Україні гроші та владу, ще не безсмертні.

І навіть якщо колись їх рятуватимуть від законної кари Росія і Китай — так само, як нині вони захищають перед ООН сирійського Асада, все одно нинішніх жерців України (від слова — жерти) у майбутньому чекає істерична доля лівійського Каддафі (за версією радикалів) або єгипетського Мубарака (за прогнозом лібералів). Про це вже знають чи не всі, а не пишуть тільки в новітніх підручниках історії від Табачника. Того, хто мріє бути хитрішим від Талейрана. Погано, що смертними є більшість населення України. І вимирає воно — хоч у морози, хоч у теплінь — не менше, аніж емігрує. Нужда змушує українців шукати по закордонах «землю обітовану», звільняючи свої чорноземи для нових феодалів та рабів. «Роботодавці» — суржиковий неологізм, повний зміст якого зрозумілий сьогодні хіба що Януковичу і Фірташу. «Наполеонівських» повноважень цих двох осіб від цього тижня вистачає, щоб домовитися між собою про новий Трудовий кодекс — від імені всіх гілок влади, усіх стовбурів профспілок і згромаджень трудящих. Добре, що в Україні ще є свобода слова цього тижня. Погано, якщо наступного її захочуть звести до одного «Дня».

Галина ВДОВИЧЕНКО, заступник головного редактора газети «Високий Замок», письменниця:

— Почну з поганого, бо про це у Львові не говорить хіба лінивий — особливості впровадження нової транспортної схеми. Хороший задум чиновники-експериментатори спаплюжили і намагаються виправити, як мовиться, по ходу п’єси. Я тепер на дорогу на роботу і з роботи витрачаю не по півгодини, як це було нещодавно, а майже по годині. Але саме у замороженій, без опалення маршрутці, яка довго-довго їхала за новим, нібито скороченим маршрутом, придумала новий сюжет роману у стилі Стівена Кінга, де велике місто стає заручником автоматизованої системи громадського транспорту, що виходить з-під контролю. Жанр книжки — роман жахів. Тепер щодо доброго... Промерзлими вулицями Львова щодня курсує патруль взаємодопомоги. А організували його колишні безпритульні зі спільноти «Оселя-Емаус». Разом із волонтерами вони везуть у різні куточки міста теплий одяг та взуття і гарячу їжу, яку готують самі. Так колишні безпритульні допомагають нинішнім безхатькам. Вони розуміють одне одного, бо добре знають, як легко замерзнути, не маючи даху над головою. Дивним збігом обставин виявився факт, що однією із зупинок «Оселі» є площа біля Домініканського собору, поруч із пам’ятником художнику-примітивісту Никифору Дровняку, який сам усе життя був безхатьком.

Ігор ГУЛИК, головний редактор і директор «Львівської газети»:

— Добре те, що незважаючи на очевидні ознаки загострення контролю над ЗМІ, створення не надто сприятливих умов для роботи журналістів, журналісти не здалися. Добре, що з’являються нові видання, позаяк збільшується кількість думок, збільшується кількість майданчиків, де обговорюють насущні проблеми, причому публічно, а не кулуарно. Добре, що ми маємо хоч якийсь закон про доступ до інформації. Щодо особистого, то до позитиву я б зарахував появу сайта «Львівської газети» — першого україномовного видання в Галичині, яке має доступ на мобільні майданчики. А негативним є те, що, попри всі очевидні загрози свободи слова, журналісти так і не змогли консолідуватися в єдину силу. І ще одним негативом я назвав би те, що доволі часто гаслом «свобода слова» починають прикривати суто бізнесові справи видавців чи власників газет. А це є однією з внутрішніх загроз, оскільки у нас і так доволі часто дискредитують поняття «свобода слова» на догоду тим чи іншим політичним силам.

Галина ГУЗЬО, керівник відділу культури газети «Високий Замок»:

— Мені здається, що останнім часом більше негативу, ніж позитиву, хоча я — оптиміст. Погано те, що в Україні — європейській державі — на вулицях замерзають до смерті сотні людей. Погано те, що тривають гучні судові процеси, котрі гальмують наближення України до Європейського Союзу, а українська влада заплющує на це очі й ігнорує рекомендації таких поважних установ, як Парламентська Асамблея Ради Європи. В культурній сфері також відбуваються незрозумілі речі — говорю про заміну директорів низки музеїв. І міністр Кулиняк, даючи в Києві прес-конференцію, не може дати конструктивної відповіді на прості запитання журналістів: «Чому відбулися такі кадрові зміни?»... Дивує й те, в якому керунку рухаються в Україні попсові проекти, зокрема «Голос країни». Один із найбільших шоків останнього часу — як виступила і загалом представила себе дочка легендарного Назарія Яремчука — Марічка. Мало того, що вона заспівала пісню російською (хай знамениту «Дорогой дальнею»), ще й представлялася російською: «Меня зовут Мария. Можно просто Машенька». Це спричинило гостру дискусію: мовляв, не чіпайте дитя, бо воно ще не відає, що робить. Але ж дитяті 18 років, і воно вже, мабуть, відає, що робить! Просто ми вже настільки програли війну за інформаційний простір сусідній державі, що навіть не реагуємо на такі речі адекватно. Але, попри все вищеперелічене, маю й позитив: переглянула кілька прекрасних фільмів — і старих, і нових. Зокрема, фільм «Модільяні». Сподобалися й драма «Життя інших» і трагікомедія «Життя прекрасне» — хай у стрічках розгортаються страшні події, попри це, переконуєшся, що життя — справді прекрасне. Хочеться жити!