Від українського «Колобка» до японських кульок «мочі»
Святкуючи 20-річчя дипломатичних відносин, країни обмінюються кулінарними традиціямиМинулої неділі мені випала нагода відвідати фестиваль Мочіцукі — приготування рисових колобків. В Україні він проводився вперше і був приурочений до 20-річчя встановлення дипломатичних відносин між офіційними Києвом і Токіо.
Хоча історія українсько-японських відносин розпочалася значно раніше. Ідеться не так про політику, як про культурні зв’язки. Згадати хоча б Василя Єрошенка — українського письменника, педагога, етнографа, музиканта, а ще — незрячого есперантиста, котрий самотужки опанував японську мову і став популярним у Країні Сходу Сонця дитячим письменником. Він викладав есперанто на курсах при університеті й у Токійській школі для сліпих, глибоко знався на літературі, філософії та мистецтві Японії. Згодом у цій країні було видано тритомник його японських творів, а портрет Єрошенка, який 1920 року намалював відомий японський художник Цуне Накамура, увійшов в історію мистецтва доби Тайсьо — нині ця картина в Токійському музеї сучасного мистецтва. На жаль, Україна надовго забула про свого славетного сина. Але з кожним роком українці відкривають для себе дедалі більше нових сторінок Японії сучасної, Японії класичної, традиції японського мистецтва, літератури, театру й кіно.
«Нині в Україні мешкає близько 170 японців», — каже в коментарі «Дню» радник Посольства Японії в Україні пані Хіромі НАКАНО. «І ми можемо не сумніватися, що всі вони прийшли на свято Мочіцукі, адже данина традиціям у японців розвинута надзвичайно сильно», — додав гість заходу, начальник відділу країн Далекого Сходу МЗС України Валерій АЛЕКСАНДРОВ.
Щодо значення назви свята, то «мочі» — це страва, зготована зі спеціально вирощеного клейкого рису. Одна з працівниць Українсько-японського центру при Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут» Мізухо ФУРУКАВА розповіла, що в японській школі, в якій вона навчалася, діти самі вирощували рис для мочі й готували з нього тісто для кульок у спеціально вирізьбленому дерев’яному «дитячому» посуді. А традиція приготування мочі, за її словами, — данина Богові за хороший урожай.
— Я дуже хотів би, щоб і японські, й українські діти, та й українці загалом, дізналися більше про японські традиції. Оскільки ми святкуємо 20-річчя встановлення дипломатичних відносин (весь рік поспіль посольство планує проводити заходи, присвячені цій знаменній даті), то я хотів би, щоб знання про японські звичаї поширювалися в Україні, — зазначив під час відкриття фестивалю Мочіцукі Посол Японії в Україні Тоїчі САКАТА. — Зокрема, у нас є традиція готувати рисові кульки напередодні Нового року. Ми зустрічаємо з ними рік, ходимо смакувати рисовими кульками в гості, запрошуємо до себе рідних та сусідів. Адже японці вважають: коли ви їсте рисові кульки, то Духи Бога відроджують енергію вашого життя.
Утім, мочі в Японії готують до різних свят. Приготування цієї страви напередодні Нового року перегукується з українськими традиціями вшанування урожаю — встановленням дідуха. А жертвоприношенням богам має бути саме кагамі-мочі (слово «кагамі» означає дзеркало). Цю страву встановлюють поруч із синтоїстським вівтарем, який є майже в кожній японській оселі й вважається найбільш шанованим місцем. Кагамі-мочі більші за розміром, і щоб їх приготувати, два рисових колобки кладуть один на одного, а зверху — невеликий мандарин — символ продовження поколінь. Кругла форма кагамі-мочі — символічна. Вона нагадує дзеркало, а в давні часи японці вірили, що в дзеркалі живе бог. Тому традиційно вважалося, що така форма принесе в новому році щастя у дім.
Приготування рисових колобків — цікавий ритуал. Спочатку спеціальний клейкий рис промивають і залишають у воді на шість-вісім годин. Потім на пару рис варять хвилин тридцять-сорок. Краще варити рис на повітрі на відкритому вогні, що, власне, й зробили організатори цьогорічного свята. Рис пропарюють настільки, щоб його можна було розім’яти пальцями. А далі — видовищне дійство подрібнення рису в спеціальній ступі (японською вона називається «усу»), до якого традиційно допускаються тільки чоловіки, до того ж лише ті, які не були в жалобі та не їли зайчатини. Гарячий рис перекладають у величезні дерев’яні ступи, в яких його починають відбивати великими молотками («кіне»). Традиційно це роблять кілька чоловіків, і ще один повинен періодично, до того ж досить швидко, перемішувати рисову масу вологими руками. Тісто формують доти, доки рис не стає тягучою однорідною масою, з якої потім і ліплять мочі. Щоб рис не прилипав до рук, відірвані від тіста шматочки спочатку опускають у крохмаль. Традиційно мочі їдять із різними соусами: солодкою пастою з червоної квасолі з цукром, із сухими водоростями. А ще сформовані рисові кульки обгортають у суміш із перетертої сої з цукром або ж приправляють соєвим соусом чи соусом із японської редьки.
Ті, хто бажає купити рис для мочі, можуть знайти його в «азійських точках» на ринках. Він так і називається: «рис клейкий». А далі необхідно придбати потрібний посуд і мати терпіння, щоб навчитися готувати нову страву. І нехай вам смакує цей незвичний витвір східної кухні!