Iсторія одного виживання

Цей відбір став можливим завдяки тому, що попередню повнометражну роботу Васяновича «Атлантида» відзначили у Венеції 2019-го Гран-прі паралельного конкурсу «Горизонти».

Стилістика «Відблиску» багато в чому й успадкована від «Атлантиди». Знову статичні загальні та середні, переважно фронтальні, плани. Знову камера починає рухатися в разі екстреної — ба навіть екстремальної — необхідності. І знову йдеться про війну. Щоправда, якщо в антиутопічній «Атлантиді» війна була нещодавнім минулим, то у «Відблиску» це — безжалісне сьогодення.

Картина й починається з побоїща, нехай і потішного. Діти грають у пейнтбол, розстрілюючи одне одного кульками з фарбою за скляною стіною на очах дорослих. Потім одна із них — 12-річна Поліна (Ніка МИСЛИЦЬКА), дочка військового хірурга Сергія (Роман ЛУЦЬКИЙ, відомий за головною роллю в костюмованій драмі «Віддана») та його колишньої дружини Ольги (Надія ЛЕВЧЕНКО), в награно-кіношному стилі зображує смерть на полі брані. Свідком її ескапади, крім Ольги та Сергія, стає новий чоловік Ольги — ветеран АТО Андрій (Андрій РИМАРУК — протагоніст «Атлантиди», справжній ветеран війни).

Війна присутня, прямо або побічно, в усіх ключових епізодах. Герої вже входять у кадр з травмою; їхні обличчя скуті цим усвідомленням, а діалоги, за окремими винятками, скупі. Ніхто не підвищує голосу, не сміється — навіть дитина.

Сюжет складається із трьох нерівних частин: відносно короткий пролог з буднями Сергія — лікарня, операції, стосунки з Ольгою, Андрієм та Поліною (до речі, Ніка Мислицька — дочка Васяновича); сцени полону на окупованій території з тортурами, смертями й вимушеним вбивством бойового побратима; повернення додому, яке включає найважливішу лінію: спроби Сергія налагодити контакт з дочкою і через неї — з життям.

Сцени в пролозі й у полоні — це торжество тілесної смертності. Жартівлива загибель Поліни і справжня смерть пораненого в лікарні, потім — кошмар ДНРівських підвалів. Останні постають як конвеєр з виробництва смерті, в якому змушений брати участь Сергій. Наскрізний образ цієї «фізичної» частини — мертве тіло в профіль, розпростерте на столі: наполегливо повторюваний кадр з дедалі жорстокішими деталями.

Кульмінація посттравматичної частини — відбиток тіла голуба, удар об віконне скло у Сергія. Силует нагадує ангела в польоті навіть після того, як Сергій намагається його стерти.

Цей епізод і подальше ритуальне спалювання птаха, який розбився, стають ключовими для Сергія з дочкою: розмови про смерть, про те, що відбувається після смерті і яким чином це розглядають різні релігії, дитяча Біблія на розпал для похоронного багаття і почуття провини у Поліни за це... Поневіряння Сергія тут не закінчуються. Йому ще належить допомогти з видачею тіла Андрія родині, пережити травму дочки (зламала руку, катаючись на коні) й напад невідворотних, немов доля, собак у лісі.

Тут той рідкісний випадок, коли міжнародна назва фільму — «Reflection» (перекладається в тому числі як «Відображення») — точніша, ніж національна.

Оскільки це саме те, що дає волю до життя у світі, де забагато стрілянини й вибухів, забагато жорстокості: відблиск надії, відображення себе у своїх дітях, у близьких, друзях і, кінець кінцем, у кіні — яке також є відображенням буття, reflection на екрані...

Саме тому так спрацьовує, приносячи довгоочікувану емоційну розрядку, фінал — гра, в якій потрібно вгадати, хто проходить у тебе за спиною: мати, дружина, чоловік, друг, дочка.

Ми віддзеркалюємося в своїх коханих. Вони відображаються в нас. Ми всі віддзеркалюємося в кіні й у своїх мріях. Це невідчутний медіум, провідник від банальності зла до добра як подарунку — reflection, відблиск, світло, яке проливається посеред безнадійно глухої ночі...

Наостанок слід зазначити, що для самого Васяновича цей фільм є очевидним завершенням теми війни і скупої «посттравматичної» естетики загалом. Варто рухатись далі — що сам режисер безумовно розуміє.

«МИ — МОЛОДА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ, І ДОКИ БУДЕМО ДОРОСЛІШАТИ, ДІСТАВАТИМЕМО ВЕЛИЧЕЗНУ КІЛЬКІСТЬ ТРАВМ»

Ось що Валентин розповів про свій новий фільм:

— Як виник цей задум?

— «Відблиск», як і «Атлантида», теж починався з життєвої ситуації. Об моє вікно вдарився птах. Залишився відбиток — вражаюча графіка до найменших подробиць. Кожна пір’їнка з усією структурою, в районі голови кривава пляма, теж з пір’ям... Я побіг за камерою — і линув дощ, наче на збитки, змив деталі. Я все одно зняв Ніку, як вона дивиться на цей слід, обводить пальчиком. Три хвилини класного кіна. Планував документальний фільм про сприйняття дитиною смерті, про всі ці дитячі церемонії, ігри в поховання. Але швидко видихнувся. Те, що виявилося вдалим, зібрав в ігровий кінофільм. Зерно — спілкування тата й дитини про смерть. А хто головний герой? Придумав героя-режисера, позаяк мені простіше написати про нього. Сценарій вийшов прозорий, легкий, місцями драматичний, але не потужний емоційно, трохи як японський вірш-хокку — висловлення, яке генерує власний стан. З’явився другий герой, більш актуальний — політтехнолог. Просуваючи свою партію, він піддає близьку людину небезпеці, й це призводить до трагедії.

Зрештою зупинився на третій історії: герой — хірург, котрий потрапляє в полон на війні. Повертається з такою травмою, яка позбавляє життя сенсу. І найближчою до нього людиною залишається дочка. Спілкуючись, вони рухаються назустріч одне одному. Він за неї фактично чіпляється. Це в загальних рисах.

— В «Атлантиді» грали справжні ветерани — чому ти вирішив відмовитися від цього прийому?

— Так, цього разу професіонали. Хороші. У «Відблиску» вже на рівні сценарію досить складна драматургічна конструкція, яку непрофесіонали просто не потягнуть. Типажем не відпрацюєш.

— Які головні складності були під час роботи над картиною?

— Найскладніше було зупинитись на одній історії. Адже на початку завжди є декілька тем, і ти мусиш вибрати. Але цього разу шлях був легший, аніж в «Атлантиді», бо там багато чого дознімалося після основних зйомок. А тут нам удалося зробити все одразу. Різні напрямки у «Відблиску» з’являлися під час спілкування з консультантами, з носіями військового і медичного досвіду. Але непереборних проблем не було.

— А що виявилося для тебе принципово новим?

— Більшу частину фільму знімали в павільйонах, два місяці сиділи в них. Для мене це новий досвід, бо раніше знімав у декораціях або на локаціях. Багато чого потім на постпродакшені вставляли й домонтовували. Нове, але приємне. Я зрозумів, що можу повністю зробити фільм саме в павільйоні. Будували, перебудовували, переносили із меншого в більший павільйон. Використовували сніг, дощ одночасно з проекцією і цим створювали відчуття реальної локації.

У тому ж фрагменті з голубами окремо знімали краєвид у Дніпрі, окремо — птахів і як птах б’ється об шибку, потім усе це шарами монтувалося, оживлялося, так би мовити. Сцену зі снігом, коли герой повертається із полону, знімали в такий спосіб: це реальний сніг на тлі проекції, ми натягували величезний екран, заздалегідь відзнятий матеріал проектували й під час цього робили сніг або дощ. Контрольовано можна сидіти і досягати більш-менш непоганих результатів. У реальних локаціях не зробили б.

— Як воно — працювати з власною дочкою?

— Не важко, бо вона має уявлення про те, що таке кіновиробництво. Я брав її з собою, вона з задоволенням проводила час на «Атлантиді», так що вона розуміє, що це досить важка, але цікава робота. Вона мужньо відпрацювала все — на морозі, під дощем, падіння з коня. Цьому падінню був присвячений мало не цілий знімальний день. Певна річ, ми мали страховку й каскадерів, але вона зробила цю вправу: десь 50 або 70 разів впала з коня. Взагалі ця історія ґрунтується на реальних подіях. Ніка справді займалася верховою їздою, падала з коня, насправді ламала руку, і ми їздили робити рентген. Це все історії з життя, акумульовані у фільмі.

— І «Атлантида», і «Відблиск» — фільми посттравми. Вся Україна травмована — чи є вихід?

— Але принаймні тут цікаво жити... Ми — молода політична нація, і доки будемо дорослішати, діставатимемо величезну кількість травм. Ми ще не доросли й не відчуваємо себе нацією, на жаль. Тотальний інфантилізм і нерозуміння багатьох речей призводять до нескінченного травмування на всіх рівнях.

— Що далі?

— Розумію, що маю зробити наступний крок. Я знаю потужні історії, так само дотичні до війни чи травми, але не хочу захопитися самоповтором. Є фантастичні життєписи фантастичних людей, справжніх героїв. Я ще не вирішив. Можливо, зніму історичне кіно. Думаю над цим зараз...