Про національну ідею в Україні

Президент Кучма заявив свого часу, що національна ідея в Україні не спрацювала. Тлумачити його вислів українці і західноєвропейці можуть по-різному. У сучасному вживанні слово «national» у західних культурах, які спираються на сучасну англо-французьку культурну і мовну традиції, співвідноситься головним чином з поняттям нації і має значення: державний, загальнонародний, вітчизняний, характерний для нації (зазвичай у політичному розумінні цього слова). У значенні «етнічний» слово national в англійській і французькій мовах нині вживається украй рідко. Англійське nationality (відповідне нашому терміну «національність») стало позначати в офіційному вживанні лише «громадянство якої-небудь держави». Водночас певна «етнічність» розуміння нації не зникла остаточно і зберігається в таких поняттях, як nationalism-«націоналізм», під яким розуміються як певні ідеї, пов’язані з політичною нацією, так і ідеї, що представляють інтереси і цілі етнічних співтовариств (етносу, народності).

В Україні (як практично і на всьому посткомуністичному просторі) слова «національний» і «національність» у свідомості мовців перш за все пов’язані з поняттям «етнічний», за старою російсько-радянською традицією. Західне розуміння цих термінів тільки починає пробивати собі шлях. Тому, наприклад, «національний університет» багатьма громадянами розуміється у нас не як державна (а не приватна чи муніципальна) науково-освітня установа загальнодержавного (а не регіонального значення), а як установа певної етнічної спрямованості (наприклад, української).

Якщо визнати, що нація — це подальша стадія історичного розвитку етносу (народності) або об’єднаних етносів, то слід також визнати, що не існує чіткої розмежувальної лінії між цими двома стадіями. Немає такої дати у календарі, коли можна ясно заявити: цього дня американці, французи або поляки стали нацією. Симон Петлюра, наприклад, вважав, що українці стали нацією в ході визвольної війни 1917—1919 років (Промова на політичній нараді 26 листопада 1919 року).

Об’єднуючим поняттям для «етносу» і «нації» є поняття «народ».

Таким чином, в Україні під «національною ідеєю» мають на увазі деколи два поняття — «ідея політичної нації в державі Україна» і «ідея українського етносу».

У свою чергу, поняття національної ідеї безпосередньо пов’язане з поняттям національної самосвідомості, і деякі ідеологи і соціологи практично не проводять чіткої відмінності між цими поняттями. Національна самосвідомість перш за все дає розуміння єдності певного співтовариства, його невипадковості, взаємозв’язаності його нинішніх членів і всіх поколінь у всіх сферах (культурній, політичній, економічній...). Під національною ідеєю зазвичай розуміється доктринальна квінтесенція національної самосвідомості, спрямована не лише у сьогодення і минуле, але також і в майбутнє, яка, серед іншого, визначає цілі і завдання співтовариства, зумовлені його особливостями, на перспективу. Перша і найважливіша теза національної ідеї будь-якого народу, великого чи малого, — це теза про його унікальність і неповторність серед інших народів. Все інше лежить на цьому твердженні, як на фундаменті. У великих народів загальні цілі можуть формуватися у формі «місій», які мають зовнішню оболонку благородства і безкорисливості, що найчастіше не відповідає внутрішньому змісту цих місій. Національна ідея виробляється протягом значного часу багатьма представниками етносу або нації (народу) при вирішальному внеску найбільш авторитетних осіб. Інколи спотворені форми національної ідеї спускаються владою зверху, нав’язуються народові і поступово оволодівають його свідомістю, аби потім послужити йому погану службу. Так було в Німеччині у роки нацистського режиму.

У зв’язку зі всім вищевикладеним відомий вислів Леоніда Кучми міг мати два сенси. Перший — в Україні не спрацювала «національна ідея» української політичної нації. Другий сенс — у нас не спрацювала «національна» ідея (тобто етнічна) українського етносу.

І в першому, і в другому випадку Кучма мав рацію лише частково. Національна ідея української політичної нації і не могла спрацювати успішно, оскільки політична нація у нас лише формується. Проте ця ідея вже й тоді існувала, хоча і в зачатковій формі, і відіграла свою роль у мирному отриманні незалежності і в мирному розв’язанні міжетнічних конфліктів. Готовність жити в одній державі і утворити одну спільноту була властива більшості громадян України від початку — як мінімум двом третинам населення, саме це й уберегло нас тоді від кровопролитних конфліктів на зразок Молдавії чи Грузії.

Якщо ж Леонід Кучма мав на увазі, що не спрацювала «національна» ідея українського етносу, то і в цьому сенсі він мав рацію лише частково. По-перше, як вже вказувалося, національна (етнічна) ідея немислима без національної (етнічної) самосвідомості, а вона, до певної міри визрівши в період з 1917 року і до завершення першого десятиліття радянської влади, потім піддалася руйнівній дії з боку сталінського і постсталінського режиму. У перше десятиліття незалежності свідомість значної частини етнічних українців перебувала (у багатьох перебуває і зараз) на рівні формальної етнічної самоідентифікації: «Так, мої батьки були етнічними українцями, отже, я теж українець, але я вихований на російській культурі і відчуваю себе більше росіянином». Водночас дивно, що етнічна самосвідомість українців взагалі збереглася за більше ніж сім століть бездержавності за украй несприятливих умов, адже за цей час припинили існування декілька розвинених європейських етносів (народностей). Український етнос домігся незалежності і зберіг територіальну цілісність країни у перші найважчі роки незалежності — і це величезний успіх.

Сам Кучма, з одного боку, зробив свій внесок у зміцнення етнічної самосвідомості українців («Україна — не Росія»), почавши з того, що сам вивчив українську мову до більш-менш задовільного рівня, а з іншого — у його другий президентський термін почався різкий поворот у бік Росії і стримування зростання самосвідомості українського етносу, що доктринально виразилося у коротких, але змістовних фразах на зразок: «Без Росії Україна вижити не зможе».

За президентства Віктора Ющенка самосвідомість українського етносу стимулювалася державними заходами, проте певною мірою заважала зростанню самосвідомості української політичної нації у інших національних груп. При президентові Януковичі навпаки — певним чином стимулюється підвищення рівня самосвідомості української політичної нації (хоча і вельми слабо і, головне, безсистемно), але одночасно відбувається сильна її «радянізація» і помітний тиск на етнічну самосвідомість українського етносу.

Напрошується питання: а чи потрібна вона взагалі — етнічна самосвідомість українського етносу, якщо ми формуємо політичну націю? Аналіз досвіду інших країн, як і геополітичний аналіз,змушує зробити висновок: етнічна самосвідомість українського етносу — це фундамент, на якому слід будувати Україну як незалежну державу. Нова і новітня історія вчить: наявність у державі етносу, який значно переважає інші етнічні групи в кількісному відношенні, — це стрижень, що робить всю державну структуру міцнішою. Навіть якщо деякі дрібні елементи структури функціонують погано або відпадають взагалі, державно-національна структура все одно зберігає стійкість, самостійність і ідентичність.

78% відсотків населення України (за даними попереднього перепису) — це особи, які заявили про свою приналежність до українського етносу, це і є той головний стрижень, на якому зараз тримається вся структура нації і держави. Український етнос є головною силою, зацікавленою у збереженні незалежної Української держави. Саме серед етнічних українців більше всього громадян, готових захищати Україну зі зброєю в руках, хоча досить рішуче щодо цього налаштовані і деякі представники інших національних груп, зокрема й росіяни.

Тому розмивання ідентичності українського етносу, консервація його у стані «малоросійства» і «хохляцтва» або подальша русифікація (чи радянізація, що практично одне і теж) — це справжнє руйнування основи української незалежності й державності.

У Європі вже починають робити висновки зі своїх помилок. Не випадково навіть у Берліні вже заговорили про крах політики мультикультуралізму. І це в тій Німеччині, яка має такий (хоча і прихований, але потужний) запас німецького патріотизму і націоналізму, що українці могли б їй позаздрити.

Моноетнічні держави, як і держави з нацменшини, основані на значному переважанні одного етносу, не пішли в минуле. Такою державою, що найшвидше розвивається і набуває все більшої економічної і військової потужності, є Китай. Частка ханьців — найбільшої національної групи цієї країни — складає близько 97%. Китайські власті роблять усе можливе для «ханізації» нацменшин, аби зробити китайську націю монолітною і згуртованою.

Усе більш націоналістичною державою стає Росія, у якій етнічні росіяни хоча і складають близько вісімдесяти відсотків, проте значна частина національних меншин була русифікована ще в радянський час, а їхня інтенсивна русифікація продовжується і зараз. Зрозуміло, що російський націоналізм робить і робитиме спроби усе більш інтенсивного проникнення до України. Поляки у своїй більшості завжди були патріотами, і націоналістична течія у них також завжди була сильною і в майбутньому може лише посилюватися. Зростає націоналізм у Румунії з його ідеєю «Великої Румунії». В Угорщині націоналістичний рух також міцніє — повільно, але неухильно. Німеччина відійшла від національного шоку після нацизму і поразки у Другій світовій війні. Чемпіонат світу з футболу, проведений у Німеччині, немов би вивів німців із повоєнного стану, і проявляти німецький патріотизм перестало бути ганебним. Водночас зростає незадоволеність багатьох німців політикою мультикультуралізму, що призводить до виникнення нових замкнутих етнічних груп і може загрожувати великими проблемами у майбутньому. Німеччина вживає значних заходів для інтеграції представників інших етносів у німецьку культуру, для поширення німецької мови і німецької культури у всьому світі.

Французи завжди були патріотами, і французькі власті дуже багато роблять для збереження французької мови і розвитку французької культури, для зміцнення ролі Франції як у Європі, так і у всьому світі. Французи вважають свою країну мононаціональною державою, хоча майже чверть населення становлять вихідці з інших народів і нащадки таких вихідців.

Складні процеси відбуваються у нашого сусіда через море — Туреччини, яка завжди тією чи іншою мірою терпіла меншини і водночас прагнула їх перетравити, навіть фізичним насильством, якщо відчувала сильний опір. Понад 80% населення Туреччини вважають рідною мовою турецьку.

І нарешті, найефективнішим чином використовує свою етнічну ідею держава Ізраїль. На останній сесії Генеральної Асамблеї ООН прем’єр-міністр Нетаньяху заявив, що в Ізраїлі поважають права національних меншин та інших народів, але всі повинні визнати Ізраїль як єврейську державу. Етнорелігійна робота проводиться надзвичайно інтенсивно як у самому Ізраїлі, так і за його межами. Єврейська діаспора є найбільш згуртованою у більшості країн світу, особливо в США, що дозволяє Ізраїлю спиратися на стратегічний союз із найпотужнішою державою світу. Зараз зміцнюється єврейська діаспора в Європі, а в Україні вона займає потужні економічні, а отже, і політичні позиції. Дуже сильна єврейська діаспора у Росії, хоча Володимир Путін і поставив її під свій контроль, і навіть став використовувати для боротьби з Україною в межах «Русского мира» і «русскоязычного мира». США ж як найбільша поліетнічна держава лише недавно перестали бути країною расової нерівності і ще не пройшли достатнього випробування часом і бідами, аби їхній досвід вважався єдино прийнятним для інших країн.

Аби гідно захищати свої національні інтереси у світовій політичній, економічній і культурній конкуренції й успішно протистояти можливим експансіям, українська нація також має бути згуртована об’єднуючою національною ідеєю, основаною на усвідомленні тієї ролі, яку грає український етнос у житті країни, а Україна — у житті Європи і світу. Основу культури української політичної нації повинна, без сумніву, складати культура українського етносу, що вбирає в себе все краще зі світової і, в першу чергу, європейської культури. Незалежна Малоросія, що зробила ідеологічною і культурною основою російськомовну культуру, похідну і залежну від російської культури в Росії, шансів на виживання не має. Дуже вже потужна і агресивна Росія і її масова культура. Вистояти українська культура може лише як унікальна і саме тому цінна — як для свого народу, так і для інших. Потрібно визнати, як і у випадку з Ізраїлем, що Україна — це, перш за все, держава українська, тобто український етнос складає в ній найбільшу, визначальну частку, а культура українського етносу є стрижневою культурою політичної нації.

Це означає, що підтримка української мови повинна стати одним із головних елементів культурної політики Української держави (приклад у цьому слід брати з Росії, Ізраїлю, Франції та інших країн). Українська мова повинна поступово стати єдиною державною на всій території України фактично, а не лише декларативно.

Водночас ситуації в різних країнах вельми відрізняються одна від одної, і в Україні етносоціальна ситуація має свої особливості. По-перше, вийшло так, що нацменшини значно переважають серед найбагатших громадян країни — і ця верхівка значною мірою русифікована. По-друге, найбільша нацменшин — росіяни — зосереджена у промислово розвинених регіонах, переважно у містах, а це означає, що серед них є велика кількість цінних для країни фахівців у найрізноманітніших галузях. По-третє, переважна частина нацменшин зосереджена у регіонах, суміжних з відповідними країнами походження, тому може майже безперешкодно отримувати (і отримує фактично) ледь прикриті антиукраїнські, а інколи і відверто сепаратистські імпульси з-за кордону у різних галузях: економіці, політиці, культурі. Безперечно, у разі загострення міжетнічних конфліктів деякі країни (особливо Росія) будуть готові втрутитися негайно в тій або іншій формі. По-четверте, значна частина етнічного українського населення у цих регіонах значною мірою все ще страждає від синдрому забитої нацменшості й украй пасивна у відстоюванні своїх національних (етнічних) прав або взагалі перебуває лише на рівні формальної етнічної самоідентифікації.

Тому було б великою помилкою в Україні змушувати етнічні групи до лояльності виключно грубою силою. Турецький варіант у нас не пройде. За умови володіння українською мовою і її культурою в мірі, достатній для інтеграції в українську політичну націю, всі представники національних груп мають бути повноправними громадянами країни і мати можливості для збереження і розвитку своєї культури, для повної реалізації всіх своїх громадянських прав, а також позитивних здібностей і якостей. Бажано підтримувати розпочатий процес розвитку української за змістом і російськомовної за формою культури у етнічних росіян в нашій країні. У Криму необхідно розвивати українську культуру, але в той же час він може стати центром не лише кримськотатарської культури, але і особливої, оригінальної кримської російськомовної культури — привабливої для багатьох в Україні і за кордоном.

Якщо євреї, росіяни, кримські татари та інші нацменшини відчуватимуть, що незалежна Україна — це і їхня держава, то вони працюватимуть на неї на повну силу і принесуть величезну користь. Майже двадцять відсотків етнічних росіян в Україні — це велика сила. Тому при збереженні всіх прав державної української мови, не підміняючи її і не витісняючи, російська мова сповна може користуватися статусом регіональної в окремих регіонах, а кримськотатарська, разом із російською, — в Криму.

Це ж стосується і вивчення історії. При Вікторі Ющенку, святкуючи історичні перемоги над Росією, чомусь забували про те, що в більшості цих перемог значний внесок зробили кримські татари, а успішна частина національно-визвольної війни проти Польщі практично закінчилася, тільки-но татари розірвали військовий союз із Богданом Хмельницьким. Що заважало Віктору Ющенку запросити представників кримських татар на пам’ятні заходи, пов’язані з тими битвами, у яких вони брали участь?

Водночас і з росіянами українців пов’язує багато спільних успішних справ. Наприклад, спільне освоєння земель нинішнього півдня України ще з кінця вісімнадцятого століття. Або освоєння Сибіру і Далекого Сходу. І взаємодопомога простих людей у різних війнах, у яких обидва народи брали участь на одному боці. І росіяни, які пліч-о-пліч жили з українцями, наприклад, на півдні України на новоосвоєних землях, звичайно ж не є окупантами. Деякі росіяни, які народилися в Україні або прожили тут значний час, але вважають себе «стовідсотковими великоросами», потрапивши до Росії, раптом починають відчувати, що сильно відрізняються від корінних росіян. Про це мені доводилося чути від багатьох. Як сказав один мій знайомий, етнічний росіянин, вперше у житті йому вельми захотілося що-небудь сказати по-українськи, коли він тиждень пожив у Москві.

На жаль, серед українських авторитетних осіб явно недостатньо тих, хто вміє переконувати, а не озлоблювати і ділити. І це великий недолік нашої політичної, інтелектуальної і культурної еліти. Етнодержавна (національна) політика в Україні вимагає зваженості рішень на основі взаємної поваги і розрахунку на багато років уперед. Лише в такому разі українська національна ідея стане потужною силою, а наші політики не зможуть звалювати на неї свої власні помилки і провали.