...Коли жива думка

Презентація книжки «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» й чергової Фотовиставки газети «День» відбулись у Луцьку. Можна погодитися зі словами головного редактора газети, нашої землячки-волинянки Лариси Івшиної, сказаними й при відкритті виставки, й під час представлення нової книжки читачам, серед яких були представники влади, громадські організації, науковці, журналісти, письменники, про те, що «ми створюємо і підтримуємо тонкий «озоновий» шар розуміння добра, розуміння нашої історії, яке працює на майбутнє України».

Щодо фотовиставки, то знову слова захоплення про неї сказали всі, хто був присутній і оглядав її, — від голови облдержадміністрації Бориса Клімчука, першого заступника міського голови Луцька Святослава Кравчука, ректора ВНУ імені Лесі Українки Ігоря Коцана і до студентів, один з яких дивувався, як можна так знайти потрібний ракурс, щоб фотографія стала символом історії й нашого часу. Як-от, скажімо, на вже знаменитому фото, де сучасний хлопчик-очкарик у старовинному шоломі й обладунках допитливо вдивляється чи то в нас самих, чи то в наше майбутнє, чи хоче щось побачити там, у вже далекій Русі часів Київської доби і давньої Волині. Або зловлений момент у церкві, куди зайшла дівчинка в екстравагантному екзотичному капелюшку й вдивляється в постать жінки, яка схилилася перед іконою у молитві. Чи справді потрясний знімок «Руки», де зображені руки — чорні, порепані, селянські, покладені на плечі Юлії Тимошенко в моднячому дорогому пальті, яка трошки зіщулилась від тих обіймів.

А світлина, яка отримала гран-прі 2005 року під назвою «Якби ви вчились так, як треба», на якій на передньому плані портрет Тараса Шевченка, а трохи далі — тодішній президент Віктор Ющенко, який дивиться у вікно, тепер уже сприймається зовсім по-іншому. Це вже також погляд і вирок нашої історії. Як і знімок переповненої новітніми офісами і чужоземними написами української столиці: «Уявляєте, це — Київ». Є й знімки лучан, наприклад, Ігоря Сацика «Богородиця в терновому вінку» та Артура Опейди «Зимненський монастир». У першій із них ми бачимо відгомін недалекого минулого, коли ламали наші храми, а статую Богородиці могли також викинути за огорожу храму, розмальовану всілякими написами. Але, здається, й тут вона плаче й молиться за нерозумних дітей своїх; за те, щоб вони не лише отямилися, а було їм і добре. Погляд матері й погляд отих дітей, що прозрівають і зупиняються тепер біля фотографії. В іншій світлині є відчутна спроба подивитися на одну з православних святинь не лише Волині, а й України в цілому наче здалеку, через отой самий дим — чи туман — історії, коли контури монастиря і бань його храмів наче наближаються з отих одинадцятого чи дванадцятого століть і тепер увіходять у наші душі й кличуть нас за собою. Цікаве використання простору на цій світлині, який стає несподівано начебто дійовою особою і бринить якимсь особливим світлом навіть крізь отой, трохи затуманений день.

Книжка «Сила м’якого знака», як сказала Лариса Івшина на презентації (з цих слів починається й її передмова до солідної за обсягом і змістом книжки), народилася із простого, здавалося б, дитячого запитання: «Як сталося так, що Київ — «Мать городов русских» — став столицею України?». Саме цю грандіозну підміну понять, масштабну історичну фальсифікацію, що має кількасотрічну історію, розвінчують на сторінках книжки, як перед тим — на сторінках «Дня» відомі історики, філософи, письменники, журналісти цієї та інших газет. Бо справді Київ — «Мать городов руських», як звучить ця фраза ще в «Повісті врем’яних літ» Нестора Літописця. І автори повертають ще відому з часів Ярослава Мудрого Руську правду.

Про все це й говорилося на презентації, яку відкрила проректор університету з гуманітарних питань Ірина Констанкевич, а вела, відповідала на численні запитання Лариса Івшина. У книжці широко представлено й матеріали, які стосуються і території теперішньої, й історичної Великої Волині. Такі, як «Холмщина — земля Короля Данила» Юрія Гаврилюка, «Володимир — стольний град Волині», «Звідки пішла руська земля, або Сила м’якого знака», «Євангеліє княгині Жеславської», «Феномен Степана Бандери і чому його бояться українофоби?» Петра Кралюка, «Онука святого, дружина філософа. Про життя волинської княгині Ольги Романівни» Сергія Синюка, «Своя історія і своя правда» Анатолія Свідзинського і Маргарити Жуйкової.

Одним із найцікавіших моментів презентації був діалог Лариси Івшиної саме зі студентами, котрі ставили запитання і, здавалося, намагалися дізнатися щось особливо важливе й те, що ще ними у цьому житті не відкрите. Те, що зустрічі з «Днем» у ВНУ ім. Лесі Українки відбуваються традиційно, вже дається взнаки — спільних тем з’являється щоразу більше, а розмова вже — як із давніми знайомими. Саме так Лариса Олексіївна не дискутувала, а вела довірливий діалог із студентами Волинського національного Альоною Романюк, Юлією Закутньою, Тетяною Бубало. Тетяна, до речі, поки що єдина з університету (вона третьокурсниця Інституту філології та журналістики), яка побувала цьогоріч у знаменитій Літній школі журналістики «Дня», яку організувала редакція «Дня». Тетяна казала про те, що вона спочатку думала, що не зуміє вписатися в те інтелектуальне зібрання молодих, трохи побоювалася навіть ставити запитання, а потім відчула, що це така довірлива спілка рівних, де можна висловлювати будь-яку думку і де якраз цінується оригінальність цієї думки.

Взагалі ж під час презентації вийшла цікава розмова, в якій поєдналися історія, що на диво виявилася актуальною. Промовлені Ларисою Івшиною слова про те, що «потрібні індивідуальні зусилля, щоб подолати несвободу,» актуальні як ніколи. При цьому кожен повинен справді виборювати оцю свободу своїми діями особисто. І тут інший спогад, наведений Ларисою Олексіївною, — Михайла Гориня про те, як він щойно повернувся із совєтського табору, почувався дуже хворим, а тут В’ячеслав Чорновіл сказав, що треба редагувати «Український вісник», тоді ще самвидавівське чи напівсамвидавіське видання, яке кликало українців виборювати свою свободу і незалежність. У відповідь на слова Гориня про те, що він не може, бо в такому стані, що треба ще підлікуватися, стати на ноги, В’ячеслав Чорновіл відповів: «А більше нема кому робити». Оте «а більше нема кому робити» зрештою має подумки промовляти кожен із нас. Тут так можуть згодитися і заклики людей, причетних до творення української історії, як, наприклад, знамените Чикаленкове «Любити Україну не лише до глибини свого серця, а й до глибини своєї кишені», чи вже теперішнє: «Не дай Бог бути лідером юрби».

Під час розмови згадували і, без перебільшення, героїчні зусилля Джеймса Мейса, щоб донести українцям правду про їхню ж історію, і глибоку філософію також уже покійного Сергія Кримського, який змусив не лише задуматись, а й почати мислити саме по-своєму в контексті нашої історії молоде покоління. Щодо мене особисто, то як письменнику, причетному до художнього відтворення української історії, мене у книжці «Сила м’якого знака» зацікавили статті Володимира Панченка «Золота мить історії: ми — з Київської Русі» про те, як майже півстоліття тому Павло Загребельний написав роман «Диво», в якому ожив Київ часів Ярослава Мудрого і як автор уже тоді поставив ряд запитань щодо нашої історії, які так актуально звучать сьогодні. І стаття-роздум Ігоря Сюндюкова «Перекази старовини глибокої...» про легендарну повість Івана Франка «Захар Беркут»: вона є романтичною легендою чи актуальною історичною реальністю. Бо ж письменники, починаючи від того ж Нестора Літописця до Мелетія Смотрицького і художніх літописців вже нашого часу, нерідко змушували переосмислювати нашу історію і самих істориків. І першими порушували питання, чому фальшується і обкрадається українська історія?

Головний редактор газети «День» вручила сертифікати на передплату газети авторам кращих запитань, а також відзнаки представникам навчальних закладів, які організували колективну передплату цієї газети. І пов’язала відданим друзям «Дня» символічні клубні хустинки.