«Не було слів, не було сліз — був голод...»

Хочу поділитися з читачами газети «День» спогадами мого батька, Ямкового Олексія Михайловича, який народився на Поділлі, в с. Глибочок Тростянецького району Вінницької області, в 1917 році в селянській сім’ї. Моя мама, Ямкова (Гаврилюк) Марія Степанівна, народилась у 1922 році в с. Михайлівка Теплицького району Вінницької області.

Мамині батьки, а мої дідусь і бабуся, Гаврилюк Степан Михайлович та Гаврилюк Катерина Денисівна, померли від голоду в 1933 році. Мама залишилася з бабусею, яка її виховала.

Зайшовши до Меморіального комплексу жертвам Голодомору в Україні в 1932—1933 роках, який побудований біля Святої Печерської лаври та пам’ятника Полеглим воїнам, де горить Вічний вогонь, я знайшов їхні імена в Книзі пам’яті.

Необхідно віддати належне президентові В. А. Ющенку за відродження в пам’яті народу важких та страшних подій в історії Українського народу — Голодомору 1932—1933 років, який був свідомо здійснений сталінським комуністичним режимом із метою знищити душу, волю, поставити на коліна нескорених українських селян.

Доказом голоду в Україні є радянські статистичні дані про переписи населення перед голодом 1932—1933 років і після нього (див. табл.).

Згідно з цими доказовими цифрами, Україна втратила понад три мільйони свого населення, крім того, понад три мільйони — втрати очікуваного приросту. В той же час сусіди України значно збільшили своє населення: росіяни на 28%, а білоруси на 11,2%.

Здійснюючи Голодомор, передусім проти українського селянства, комуністичний режим знищував цвіт української нації, а забираючи землю в державну власність, підрубав її споконвічне коріння. Від голоду в Україні загинуло, за різними даними, 7,0 — 8,0 млн дітей, літніх людей, жінок і чоловіків, у більшості селян. Немає прощення нелюдам, які свідомо здійснили цей злочин — геноцид української нації.

На жаль, історичні події мало чого вчать як наш народ, так і його керманичів.

За 20 років незалежності населення України, згідно зі статистичними даними, зменшилося з 52,0 млн у 1991 році до 45,7 млн в 2011 році, або більше ніж на шість мільйонів. Ще, за різними даними, орієнтовно 7,0 млн виїхало шукати кращої долі в Росію, країни Європи та Америки, щоб знайти роботу, заробити якісь кошти та прогодувати і вчити своїх дітей, матеріально підтримати батьків, які мають у більшості жалюгідні пенсії. Це що, повторення 30-х років, тільки в іншому вимірі?

У нашій сім’ї розмови про голод 1932—1933 років велися дуже рідко. Моя бабуся Марія, яка померла в 1961 році на 80-му році життя, на мої прохання розповідала, що восени 1933 року, після того як було із комори колгоспу вивезено все зерно, не залишилося навіть на насіння, в селі з хати в хату ходили бригади активістів, які були з міст, сусідніх сіл, або свої комуністи, комсомольці, ледарі та п’янички, штрикали землю металевими палицями й шукали закопане зерно. У кого знаходили, все забирали. В нас удома схованого зерна не було, але забрали та втоптали в осінню багнюку навіть вузлики з насінням квасолі, кабаків, соняшнику, городини тощо, що їх бабуся заготувала на весну.

Батько мені також розповідав, що особливо важкі часи настали взимку та на початку весни 1933 року. В селі не було чути гавкоту собак. Селяни, щоб урятуватися від голодної смерті, половили та поїли всіх собак, котів, ловили та їли горобців, ворон. У селі були випадки людоїдства. Колгосп виділив спеціальну підводу, якою звозили на кладовище та ховали мертвих селян. Ніхто на їхніх могилах хрестів не ставив, бо не було деревини і сили.

Навесні, коли з’явилася трава, зійшов лід на річці Південний Буг, люди ожили. Діти їли траву: кропиву, лободу, лопухи, щавель тощо, молоде листя вишень, липи, цвіт акації. Старші діти вчили менших «пастись»: яку траву можна їсти, щоб не отруїтися. Ловили рибу, мушлі, жаб у річці та виживали, хто як міг.

На кінець весни в селі відкрили їдальню, щоб підгодувати людей, які залишилися живі, та засіяти поля зерном.

Улітку, коли в полі та на городах колосся почало наливатися зерном, люди змушені були, щоб вижити, рвати ті колосочки. Був виданий указ Сталіна, названий у народі «указом про три колоски», згідно з яким за зірвані колоски людей карали стратою або, за наявності «пом’якшувальних обставин», в’язницею.

Так, у с. Скибенці, що входить сьогодні до Глибочанської сільської ради, дідусеві моєї дружини — Галини Миколаївни, Кушніру Антіну, за жменю колосків відбили нирки, печінку, й він за тиждень помер. Його сина Миколу забрав дід Кучер, який врятував сиротину та дав йому своє прізвище, щоб його не вважали сином ворога народу.

На жаль, у сільській раді до цього часу немає повного списку людей, яких голодом загнав у могилу сталінський комуністичний режим.

Я просив батька як очевидця, що сам пережив ті страшні події й дивом вижив, написати свої спогади про те страшне людське горе.

Помер батько 1992-го. Минули роки. Я передивлявся його папери, документи та знайшов чорний зошит, в якому були батьковою рукою написані спогади про дитячі роки, колективізацію на селі та про голод, який він пережив у рідному селі.

У 2010 році ксерокопію спогадів батька я передав директору Українського інституту національної пам’яті, народному депутату України, академіку Ігорю Рафаїловичу Юхновському.

В пам’ять про односельчан, усіх людей, які загинули під час Голодомору 1932 — 1933 років, та наших батьків, які пережили ті страшні для української нації часи, пропоную читачам спогади мого батька, Ямкового Олексія Михайловича.

Необхідно, щоб сьогоднішнє й прийдешні покоління знали й пам’ятали про ті страшні роки й події в історії нашого села Глибочок та всієї України, про своїх односельчан, земляків, які любили рідне село, свою прекрасну співочу мову та дану Богом рідну землю, щоб не допустити ніколи повторення такого злочину, щоб любили, шанували, берегли й захищали свої сім’ї, своїх дітей, батьків, рідну землю й мову та свою незалежну Україну.