Книжка для «нових людей»

З’явившись 1979 року, книжка «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє» сколихнула світ. Вона була видана англійською, французькою, німецькою, іспанською, японською, корейською, польською мовами. Світ хотів знати, як будувати новий тип суспільства, враховуючи виклики того часу, і автор, видатний економіст українського походження Богдан Гаврилишин пропонував цей рецепт світові. В Радянському Союзі «Дороговкази в майбутнє» назвали «дороговказами в минуле», тож рідною авторові мовою книжка змогла вийти лише 1990 року. З того часу Україна побачила вже три її перевидання, де власне про Україну спочатку не йшлося — йшлося про спосіб, у який мало будуватися молоде українське суспільство. Але в третьому перевиданні, яке побачило світ 2009 року, Богдан Гаврилишин додав розділ — спеціальне доповнення до третього українського видання, в якому й «Україна: 20 минулих і 20 майбутніх літ».

Минулого тижня, відзначаючи свій 85-річний ювілей, Богдан Гаврилишин представив другу фундаментальну працю, тепер уже відразу українською мовою і найперше для українців. «Залишаюсь українцем» — це спогади автора про власний життєвий шлях, від українського сільського хлопчика з бідної родини до всесвітньо відомого впливово громадського діяча, в руках якого не раз опинялися ключові рішення світової історії. Автор наголошує, що ця книжка — для «нових людей» в Україні, здатних по-новому мислити. Написана в критичний момент життя Богдана Гаврилишина, під час тяжкої хвороби, за словами самого автора, «з почуття обов’язку», книга оптимістична — вона про те, що можна досягти справжнього успіху лише не втрачаючи власної ідентичності.

Між «Дороговказами в майбутнє» і «Залишаюсь українцем» часова відстань у тридцять два роки. Що за цей час змінилося у світогляді автора, в чому (окрім, звісно, жанрової) основна відмінність цих книг, «День» поцікавився у Богдана ГАВРИЛИШИНА:

— Змінилися мої погляди на стан світу. Капіталізм себе віджив. Спотворений капіталізм, де десятки мультимільярдерів і сотні мільйонів бідних. Це система, в якій людина не має жодної вартості. Людина є тільки ресурсом; коли вона стає непотрібною, її викидають на смітник. Демократи як такі (не тільки в Україні) — перебувають в серйозній кризі. Чому? Забагато грошей тепер потрібно в політиці. Візьмімо вибори у США (не для мене, а для когось, може, це взірець). Кожен із кандидатів на виборчу кампанію мусить витратити мільярд доларів. Ми знаємо, що гроші роблять в нашій політиці, які ресурси витрачаються. Це ніби демократія, за допомогою якої, між іншим, і теперішній режим прийшов. Демократія замкнулася у власному виборчому циклі. Вона не здатна на прийняття рішення на довший термін. Це, може, прозвучить іронічно, але так є: легше мати довгострокову стратегію в диктатурах, наприклад у Китаї.

А не змінилося точно це: я продовжую вірити в доброту людей, хоча часом бувають розчарування. Не змінилася думка про те, чим є Україна, чим є український народ.

Книжка спогадів «Залишаюсь українцем» вийшла у видавництві «Пульсари» накладом 5000 примірників. Читайте!

КОМЕНТАРІ

Любомир (ГУЗАР), єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал католицької церкви:

— Богдана Дмитровича я вперше зустрів у Римі, це було в 1970-х роках. До того я мав можливість багато про нього довідатися від нашого спільного знайомого о. Івана Гриньоха, він багато розповідав про життєвий шлях Богдана, про молодість, юність, про те, як він із Німеччини переїхав до Канади, щоб там бути дроворубом. Одного дня Богдан із дружиною приїхали до Риму відвідати блаженнійшого патріарха Йосипа Сліпого. Коли ми зустрілися, я подивився на Богдана Дмитровича і зрозумів, чому в канадських лісах залишилось так багато незрубаних дерев. Його покликання — це не корчувати канадські ліси. Його покликання в іншому. Я належу до тієї третьої хвилі української еміграції, яка після Другої світової війни знайшлася в різних країнах американського континенту, хто міг, ще залишався в Західній Європі. Це були особливі часи. Ця третя хвиля була відмінна від сьогоднішньої, так званої четвертої хвилі емігрантів. Ми переживали труднощі, спокуси. Однією такою спокусою було перестати бути українцем. Дехто думав, що якщо буде вдавати канадця, бразилійця, американця, то йому простелиться кращий шлях у професійному житті. Інші просто соромилися признатися, що вони українці. На жаль, і тих, і тамтих було якесь певне число... Богдан Дмитрович завжди і всюди залишався і залишається українцем. Незважаючи на стільки різних спокус, які могли звести людину на інші шляхи. Думаю, ми за це повинні бути йому надзвичайно вдячні.

Іван ДЗЮБА, академік, літературознавець, дисидент:

— Люди, всередині яких ідея, протистояння понижуючим впливам у суспільстві, завжди були і будуть за будь-яких умов. Вони є і сьогодні. Чим тяжчі обставини, тим більший спротив виникає. Проста річ: із найбільш зрусифікованого Донбасу вийшло найбільше великих людей — Світличний, Тихий, Стус, Руденко... Морок, який сьогодні тисне на Україну, породжуватиме спротив. І в літературі, і в мистецтві сьогодні є люди, які, можливо, інакше, але все ж ідуть до чогось високого. Просто ми цих людей часто не бачимо і не цінуємо — їх затьмарює темне тло масовості. Те, що робить Богдан Гаврилишин для молоді, а особливо його книга спогадів, може стати способом якісного відбору. Тільки треба, щоб якомога більше людей цю книгу прочитали.

Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:

— Сім уроків від Богдана Гаврилишина, про які я мала честь написати в післямові до книги, дуже практичні. У життєвих правилах і спостереженнях Богдана Дмитровича є дуже багато цінного, над чим ми повинні подумати. В його історії я бачу особливу Україну, до якої належить і моя сім’я. Мої родичі, моя дорога мама теж не мали великих можливостей, але і в нашій хаті були книги з високої полиці, які були в житті Богдана Дмитровича. Це Кобзар і Біблія. Це той випадок, коли з мінімуму можна взяти найбільше для формування уявлень, пропорцій світу — всього того, чим потім так талановито скористався Богдан Гаврилишин.

Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор Львівського національного університету ім. І. Франка:

— Вихід книги спогадів Богдана Гаврилишина — це суспільно значуща подія. Це подарунок українським (і не тільки) інтелектуалам, молодому поколінню українців, власне, ровесникам нашої незалежності. На жаль, українська мемуаристика не така вже й багата. У нас немає історії родоводів, родинних саг. У нас низька культура пам’яті, вона зазнавала драматичних розривів. Наша історія сфальсифікована. «Залишаюсь українцем» — це живий підручник української історії ХХ століття. «Я маю мрію», — сказав маленьким Богдан Гаврилишин. І ця мрія могла бути здійсненою — це була віра його батька — тільки завдяки освіті. П’ять університетів, п’ять освітніх систем, п’ять континентів. І Богдан Дмитрович зрозумів, що освіта й надалі залишається стратегічним резервом і чи не єдиним інструментом утвердження.

Як залишатися українцем? Як зберігати національну гідність? Як зберігати шляхетність духу і аристократизм мислення? Коли немає незалежної соборної держави України, говорити: «Я — українець». Написати такі спогади і дати урок молодому українському поколінню могла тільки людина, яка сама пережила всі страждання і шанси ХХ століття. Один із братів Богдана Дмитровича став жертвою «процесу 59». Не всі знають, що це був за процес. Його жертвами стали студенти і гімназисти, які проголосили, що хочуть незалежної України. З ними жорстоко розправився окупаційний сталінський режим. Про страшну долю брата Богдан Дмитрович дізнався через п’ятдесят років, напередодні Різдва. Так само він дізнався про трагічну смерть своєї мами. Богдана знайшов батько, який своїми ногами сходив 500 км від табору до табору, щоб знайти свою рідну кровинку, свою дитину. Спогади Богдана Гаврилишина — це життєвий світ українців, замовчуваний, табуйований, маргіналізований.

Сергій ЦУШКО, головний редактор видавництва «Пульсари»:

— Ця книга дуже складна. В ній поєднані різні історичні епохи. В ній не тільки автобіографічні дані, в ній історія, економіка. І насамперед ця книга потрібна молоді. Не тільки тому, що Богдан Гаврилишин власним прикладом показує, як можна досягати успіху в непростому світі, а й тому, що він показує, як це можна робити за допомогою знань, не втрачаючи своєї сутності.

Ірина ТИХОМИРОВА, президент МІМ-Київ:

— Ми намагаємося донести своїм слухачам: життя — не тільки бізнес, а, відповідно, наша освіта — не тільки про бізнес. Має бути громадянська позиція. Тому вихід книги «Залишаюсь українцем» — знакова подія для мімівської спільноти. Дуже приємно було бачити на презентації випускників МІМу, які прийшли не за нашими запрошеннями, а тому, що вони постійно перебувають «в орбіті» Богдана Гаврилишина.

Дмитро ПАВЛИЧКО, поет, перекладач:

— Богдан Гаврилишин 24 серпня, коли ми писали Акт проголошення незалежності, «бігав» навкруги столу, не присідаючи. Коли зав’язалася дискусія, яку назву дати нашій країні, я запропонував назвати одним словом — Україна. Мої колеги за столом запротестували: «Як? Повинна бути Демократична Республіка». Богдан Дмитрович тоді сказав: «Панове, у світі багато демократичних республік, а Україна — одна. Вона повинна називатися одним словом». Я вдячний йому за те, що підтримав тоді мене. Насправді це історичний момент. Ми спільні не втому, що демократи чи монархісти, що багачі чи бідняки — ми спільні в тому, що українці.

Дмитро КОЛЕСНИК, голова Крайової пластової старшини:

— Нові люди, про яких сьогодні говорив Богдан Дмитрович, уже є. система виховання «Пласту», в якій, до речі, виховувався і Богдан Гаврилишин, сприяє тому, щоб людей з інакшим мислення було якомога більше. Важливий приклад: у нашій організації немає вікового поділу, навіть до людей 60—70-річного віку ми звертаємось «друже» і на «ти». Це забезпечує неперервність досвіду, що в Україні загалом у певний момент було загублено. Це важливо, адже знання в поєднанні з безпосередністю та ініціативністю повинні дати результат.