Кіно втомленого туриста

Є кілька сталих ознак, притаманних переважній більшості фільмів Вуді Аллена.

Він завжди знімає у знаменитих світових столицях. Раніше це був трикутник Нью-Йорк — Венеція — Париж, згодом додалися Лондон і Барселона.

У фільмах Аллена — за винятком драм, котрі він робить із любові до класики психологічної прози, — в головній ролі знімається або він сам, або актор, так чи інак схожий на нього.

Також сюжет будується довкола стосунків із вродливою молодою жінкою.

У ці характеристики практично цілком вкладається новий фільм «Північ у Парижі». Цього разу замість В. А. тут Оуен Вілсон у ролі американського письменника Гілберта, який приїхав у столицю Франції з молодою нареченою Інес (Рейчел МакАдамс), аби знайти матеріал для своєї книжки. Майже з перших кадрів стає помітно, що, попри зовнішню несхожість, інтонації, манера розмови, навіть жести Вілсона напрочуд схожі на Алленові. Це все той самий вічний персонаж — балакучий мангеттенський інтелектуал з нестерпним характером, у пошуках кохання і натхнення.

Назвати «Північ...» освідченням у коханні до Парижа складно через візуальний ряд. Ні, зрозуміло, що режисер безтямно любить це місто, однак залишається враження такого собі добре знятого туристичного відео. Повний набір візуальних шаблонів під неквапний джаз: ось вони які, паризькі вулички, дерева, будинки, ось воно, прекрасне місто. За багатющої традиції фільмування Парижа як самими французами, так і іноземними авторами це виглядає загальним місцем. І надалі так само, навіть коли головний герой потрапляє у свою улюблену епоху, в паризькі 1920-ті, аби познайомитися зі Скоттом Фіцджеральдом, Ернестом Гемінгвеєм, Гертрудою Стайн, Сальвадором Далі, Луїсом Бунюелем та іншими визначними постатями культурного життя Європи тієї доби, — просто звичайний туризм замінює історичний.

Гілберт ночами блукає ідеалізованим містом, а вдень описує побачене у своєму романі. Могла б вийти непогана історія, якби не переважала ота туристична оптика. Аллен дивиться і на Париж, і на мистецтво в Парижі очима пересиченого фланера. Видно, що його вже ніщо не може ні надихнути, ні навіть просто здивувати ані в місті, ані в кіно, що для фантастичного сюжету просто згубно.

Причина, здається, в тому, що Аллен просто вичерпав запас тем, розмов, героїв, жінок і, зрештою, як наслідок — можливостей створеного ним жанру інтелектуальної іронічної комедії. Автор «Енні Холл» та «Пурпурової троянди Каїра» повторюється вже давно — власне, звідси трагічні, без тіні посмішки «лондонські фільми», подібні до «Матч-Пойнту», але в жодній картині це не було настільки помітно. Аллен, судячи з усього, не може не знімати, але знаходити нові барви для нових робіт стає для нього дедалі складніше.

І все ж таки це невдача талановитого режисера. Нікуди не задінеш майстерних діалогів, вигадливого сюжету, фірмової іронії, візуальних стилізацій під атмосферу певної епохи — зрештою, якщо це туристичний путівник, то дуже якісний. Шанувальникам навіть втомлений Вуді буде цікавим. Решті — за настроєм.