Болючий, жалючий, колючий...

Вічний єретик Драч. Колючий, то набурмосений, то дитинно веселий, лобаста голова повсякчасто наїжачена експромтами, на які зразу ж натикаєшся, як тільки зрониш якусь фразу. На твоє останнє слово миттєво зблисне парадоксальна рима. Найчастіше з лексикону тих, хто не лізе в кишеню за благородним словом. Ні, коли Драча не штрикати нашими літературними, суспільними, а особливо політичними колючками, він — нічого, терпить, помовчує і навіть посміхається, жартує. Але коли починаєш дражнити, сіпати, дорікати, особливо зараз, мовляв, чого тебе понесло в ту Гуманітарну раду? Прислужуєш режимові? Чого ще тобі бракує? Героя України вже маєш — якої ще тобі треба холєри? — о, тоді бережись! Може початися українська корида, в якій в образі розлюченого бика ви побачите Драча. Він одразу ж перероджується в «колючий чагарник» — у народі називають його драчем, набухає гнівом і стає жовтогарячим, оранжевим. І вибуховим. Так заскородить пекельними словами, що мимоволі згадаєш його «Осанну кропиві», в якій він, кропив’яний, признається:

Жалити буду бездонно:
Чи з жовтим воно голубе?
А чи криваво-червоне? —
Кривавити буду себе...

Розпікає він себе безустанно «на дні самоти» в горні болючих переживань — поет сам себе так дошкульно жалить, що годі комусь із друзів чи недругів лютіше допекти. Його не дуже хвилює те, що говорять чи думають про нього інші — душа Драча настільки глибоко розпанахана і родинним горем (трагічною загибеллю сина), і дикою олігархізацією влади та політики в Україні. Так перчать сумління наші українські негаразди («Україна лютує й скородить»), що він мимоволі намагається ступати роздумами у слід спорідненого духом Сковороди. Його погляд гостро самокритичний, звернений у себе, спрямований на впокорення власного трагічного розпачу та віднайдення морально-психологічних сил задля подальшого — є дружина, донька, онук і онучка, є творчість і є обов’язок громадянський — простування цією прекрасною і жахливою, «найріднішою в світі землею».

Треба йти понад силу,
треба йти над біду,
Понад волю спесиву
і любов молоду...

Поет себе підстьобує образними заклинаннями:

Не здавайся і ти,
Дурне серце моє...

Поколює-штрикає іронічними голками, батожить саркастичними інвективами:

Я п’ять років займався
політикою
І став дурнішим у п’ять
разів —
Проспиртований
злободенною пліткою,
Я ще й досі не протверезів...

Кипить обуренням на нинішню владу:

«...Бандитська держава, моторошна, але наша, бо іншої нема».

Так, Іван Драч не цурається спілкування із цією владою, хоча йому за це й дорікають: мовляв, треба з нею боротися, викривати її, а не співпрацювати, На що Драч відповідає:

«Правду говорять чимало людей, а от зуміти щось зробити, щоб вона запанувала бодай у якійсь сфері життя, для цього треба особливої кебети»1.

Поет говорив гостроправдиво і тій владі, владі Віктора Ющенка, говорить він правду і владі нинішній, «бандитській, моторошній». Але його обнадіює те, що ця влада — яка припадала то на одне коліно, то на обидва колінця перед Росією — тепер, здається, починає потроху випрямляти віками гнутий перед північним сусідом національний хребет:«Для мене зараз найбільша радість — бачити, як на цій політичній сковороді смажать Януковича й Азарова. І вони відчувають, що таке бути українськими державниками. І змушені ними бути» («Країна», №37(90), 30 вересня 2011 р.).

Так колись, а саме в 1959 році, його, «благовірного комсомольця і комуніста», секретаря комсомольської організації спецчастин 16-го понтонно-мостового Верхньодніпровського полку, студента-першокурсника Київського державного університету імені Тараса Шевченка підсмажували на політичній сковороді за те, що на політінформації посмів розповідати про повстання радянських в’язнів у Караганді. І «вижарили» із нього віру в торжество ленінської правди, в остаточне подолання культу особи Сталіна, у неминучість настання демократії та свободи слова в СРСР... Допомогли і ті двоє слідчих КДБ (один — лагідний, добрий, другий — злий, що накидався з погрозами і лайкою), і члени спілчанського парткому, і грізний ЦК Компартії України на чолі із Щербицьким зрозуміти, що на «проклятих сталіністів» не можна голосне слово піднімати. «Не смій замахуватися на святе — на партію, на Леніна, на непорушну дружбу братніх народів!» — наказали, прилякали, змусили покаятися, але було вже пізно. Драч уже піднявся над собою, над цим фальшивим, невільним світом, вихопився, прохромлений, «на тризубі, як на вилах-трійчатах» — таке видіння явилося йому уві сні наприкінці п’ятдесятих минулого століття. Пророчим виявився цей сон. Не думав, не гадав, що мине три десятиліття — і тисячі людей ітимуть за ним, «розп’ятим на тризубі, як за прапором», нестимуть, як у тому сні, його, прохромленого на майбутньому державному гербі, а він буде боятися, аби не впасти по дорозі.

«Рухівські спогади оживають і заполонюють у свої обійми, коли на тебе дивляться твої друзі і знайомі з тих одшумілих літ» — це слова Івана Драча із коротенького вступного слова до фотокниги Віталія Шевченка «Жити в цікавий час». 630 фотосюжетів подій новітньої української історії вмістив відомий журналіст, політик, письменник Віталій Шевченко до своєї книги. Ні, в цьому фотоальбомі фотографій Івана Драча не багато, але його присутність «за кадром» повсюдна. Уява повсякчасно «натикається» чи не на кожній сторінці на лобасте чоло Драча, бо він був там, чи не на всіх мітингах, зборах, протестних акціях — був серед чільних на цьому крутовіражному історичному розгоні від політично пульсуючих громадських збурень 90-х XX століття до політично нервових 20-х століття XXI-го.

Одшуміли літа славного посполитого зрушення нації під знаменами Народного Руху України за перебудову, і вітер тих подій тепер ледь-ледь то ковзне по лисинах притомлених зневірою її ополченців, то прошелестить по засохлих квітах на могилах її «перших хоробрих», то, на щастя, ще розкуйовдить «бабине літо» поріділих чуприн її чільних провідників... Таких — як Іван Драч.

Гострий, як дамаська шабля, на слово Юрій Іллєнко написав у передмові до Драчевих кіноповістей у книзі «Криниця для спраглих»: «Скажімо, сценарій РУХу Драч писав без чернеток». Цими словами цей, «самотній, запеклий, старезний вовк українського кіна», так себе Іллєнко називає, завершив своє попереднє слово. Але трохи вище, згадуючи драматичну історію із їхнім спільним (сценарій — Іван Драч, режисер-постановник — Юрій Іллєнко) кінопроектом — фільмом «Криниця для спраглих», який пролежав на полицях як антирадянський 20 років, славетний кінорежисер так визначає місце свого творчого друга в своєму житті й творчості: «Драч не лише мій гуру, що роз’яничарив мене на пень, не лише хрещений батько, що довірив мені свій геніальний твір, але й побратим, який врятував мене від неминучої творчої смерті. Тому, що б там мені не казали, за Драча я перегризу горлянку кому завгодно. І коли завгодно».

Фільм «Криниця для спраглих» глядачі побачили тільки 1987 року. Спеціальною постановою ЦК Компартії України його показ був заборонений. Якимось дивом дівчата із Кіностудії імені Олександра Довженка чи не за пазухою винесли одну копію. Юрій Іллєнко багато років ховав її у своєму гаражі. Подарував згодом Драчеві цей кіношедевр, який Сергій Параджанов на засіданні художньої ради Кіностудії ім. Довженка 29 січня 1966 року оцінив так: «...Перед нами справжня кінематографія, кіномова сучасна, кінопритча.., велике нове явище в кіностудії, яка носить ім’я Довженка».

Драч — великий майстер писати сценарії. Він їх називає переважно кіноповістями. У книзі кіноповістей «Криниця для спраглих» («Мистецтво», 2010), яку він видрукував за власний кошт, вміщено дев’ять сценаріїв і кіноповістей. Не всі вони зажили екранним життям. Але такі фільми, зняті за сценаріями Драча, як «Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Іду до тебе», стали національною кінокласикою. Але і без екранного втілення Драчеві кіноповісті — довершені мистецькі твори, які володіють самостійною магією вербального розкрилення уяви і фантазії. Читаючи ці кіноповісті, мимоволі образно відтворюєш на внутрішньому екрані своєї уяви майстерно виписану зміну кадрів, із яких автор так динамічно вибудовує сюжет. Це суто драчівські кіноповісті, в яких пульсує його оригінальна, парадоксально гіперболізована метафорика, його дивовижно ніжна ліричність і його вибухова, жалюче гостра публіцистичність...

Усе в тому Драчеві живе. І непогамована, слава Богу, жага самовідкриття у Слові, і незгасна надія самому, як режисер, відкрити своїм сценаріям і кіноповістям дорогу до широкого кіноекрана, і поривання вкотре обсмалити поетичні крила на політичній сковороді в ім’я світла правди, і прагнення наблизитися своїми поетичним перекладами і статтями до вершин світової духовності, і громадянська пристрасть ще раз вихопити «сто своїх мечів» — гострих слів-інвектив на наше українське безголов’я, «на це хохлацьке вічне малокров’я...»

І тоді, коли юний Драч поетично вибухнув у журналі «Вітчизна» симфонією «Смерть Шевченка», в «Літературній газеті» — поемою «Ніж у сонці» та остаточно звершив своє сходження на вершину ранньої слави поетичного бунтаря першою книжкою «Соняшник», і тоді, коли в другій книзі поезій «Протуберанці серця» замірився розквитатися з горем «на рівні вічних партитур!», і тоді, коли видобував «Із криниці фольклору», із звичайних сільських буднів свої знамениті балади і філософеми, коли образно припадав до джерел національної історії та культури, — завжди його поетичне мислення і громадянська позиція були наповнені напруженим драматизмом сприйняття людини і світу. І тоді, коли він молився на перо, на цей «скальпель вогненний», завдяки якому він і досі розтинає «дні ці карі До серцевини, до зорі», — і тепер, коли

Все частіше приходять
хвороби,
І все тяжче з хвороб
вилізати,

поет, кінодраматург, перекладач, публіцист, звісно, і громадський діяч Іван Драч намагається бути. Бути на вістрі проблемних напруг пригніченої безнадією України, не згортати своїх образних крил і підніматися уявою, фантазією, думкою над цією грішною і праведною землею, боронитися від гіркоти переживань прозріванням у душі Слова і цим оберігати душу від затоплення її мовчанням.

Головне для поета — вберегти «свою прокляту одчайдушну душу» від гріхопадінь, тяжких провин, від вирування заздрісних намов, від обміління та згасання. На пригнічену до стогону власну душу і накликає поет Великий Вогонь очищення:

Візьми її вогнем,
Великий Вогне,
Ти ж все стерпи, принишкни
й не диши,
Нехай вогонь все вижере
сповна,
Всі закамарки, чорні
нутровини,
Увесь твій гріхопад,
усі тяжкі провини —
Вогню вітрило крила напина.

Пекельний вогонь самоочищення готує поле для нового засіву. І хоча «поле вже не золоте, а сиве», проте воно обіцяє заколосити хай осінніми, але творчо плідними стеблами. Тож іще багато-багато літ торкайся, друже Іване, пером — жорстоким лиходієм білого дива — паперу і цілуй у вуста дивовижну жінку на ймення Поезія.

1 Іван Драч. Сонце моє. — Дрогобич : «Коло», 2010. — С. 11.