«Я хочу, щоб білоруси були в чомусь схожими на українців»

Уже у вівторок на «5 каналі» вперше вийде в ефір нове ток-шоу. Його робоча назва — «Портрети з Сергієм Дорофєєвим». «5-й» у чомусь продовжив традицію інших каналів, запросивши стати ведучим і автором програми іноземного журналіста, білоруса Сергія Дорофєєва. До речі, історія самого Сергія Дорофєєва нагадує історію Савіка Шустера або Євгенія Кисельова. Ставши досить успішним і відомим тележурналістом у Білорусі, Сергій змушений був виїхати після того, як його програму закрили з політичних причин. Цікаво, що, працюючи в Білорусі на найбільшому державному каналі — ОНТ, Дорофєєв, за його власними словами, зберігав репутацію журналіста незалежного.

Усілякими ток-шоу українську аудиторію, звиклу до телевізійних дискусій, не здивуєш. А от якісних аналітичних програм в українському телеефірі все-таки недостатньо. З питання, чим нове ток-шоу на «5-му» відрізнятиметься від подібних програм, що вже є в українському ефірі, ми розпочали розмову з Сергієм ДОРОФЄЄВИМ.

— Ми презентуватимемо людину. Але не підноситимемо її на блюді. Герой програми своїми відповідями писатиме собі правдивий портрет. Якщо є люди, з ними треба говорити. Цей підхід є універсальним і інтернаціональним. Велосипед ніхто винаходити не збирався, але скільки в світі виробників, стільки й велосипедів. Кого ми чекаємо на ефір? Це не обов’язково політики. Але обов’язково ті, хто глядачам цікавий. Наше завдання — дати максимально об’єктивний, політично нейтральний портрет гостя. І при цьому тут не буде штрихів, пов’язаних з особистим життям. Нам цікаві аспекти професійні. У будь-якої людини свій інтелектуальний і репутаційний багаж. У когось багаж зі зручною ручкою, а в когось — ні. Ми розраховуємо на щирість співбесідників, щирість, що відповідає їхньому статусу. Проте якщо людина щось приховує, її очі й руки, показані великим планом, не зможуть обдурити. Я дуже чекаю першого ефіру.

— У прес-анонсі ви підкреслюєте, що ставитимете ті запитання, якими цікавляться самі глядачі. Ви підтримуватимете з ними прямий контакт чи впевнені, що так добре знаєте українську аудиторію?

— Кореспондент програми виходитиме на вулиці й говоритиме перехожим, що в такій-то програмі у нас у гостях буде пан «Н» і ви можете поставити йому свої запитання. Зібрані таким чином запитання ми записуватимемо й транслюватимемо в ефірі гостю. Проте більшість запитань ставитиме ведучий.

— А як ви добиратимете героїв своїх програм?

— Колись ми потраплятимемо в інформаційний шлейф і запрошуватимемо ньюс-мейкерів того чи іншого тижня. Проте це не догма. Уже записано інтерв’ю з екс-прем’єр-міністром Росії Михайлом Касьяновим. Досить багато запитань, які я ставив Михайлу Михайловичу, стосувалися України. А поведінкові політичні матриці, схеми презентації політиками самих себе взагалі універсальні. Тому я думаю, що освіченим глядачам гості поза українським середовищем теж будуть цікаві.

Наприклад, я переконаний, що українцям цікаво те, що відбувається в Білорусі. Хоча б у тому контексті, що такі обставини не повинні повторитися в Україні. Я кажу про громадянські свободи, роботу засобів масової інформації, про політичну ситуацію. Мені здається, що в цьому проекті абсолютно різні сили отримають для себе важливу інформацію. Але це не означає, що мої інтерв’ю будуть орієнтовані на якісь політичні сили. Я зроблю все, що від мене залежить (і думаю, що платформа «5-го каналу» мене зрозуміє й підтримає), аби ці інтерв’ю були по-журналістськи нейтральними.

— Україні, безумовно, потрібні об’єктивні журналісти. Але в той же час важливо, щоб під об’єктивністю не приховувалося небажання глибше розібратися в українській ситуації. Тому наше суспільство також потребує україноцентричних журналістів. Чи буде паралельно з об’єктивністю й цей підхід у вашій роботі?

— Я чудово розумію, про що ви говорите з погляду термінології, але не зовсім розумію, чим є в той чи інший момент україноцентричність.

— Це розуміння національних інтересів країни і дія в рамках цих інтересів. Наприклад, сьогодні українцям дуже важливо бачити й чути не лише політиків, а й філософів, істориків, культурологів...

— Якщо говорити про це, то я дуже сподіваюся, що такі люди в програмі теж будуть, що вони використовуватимуть цей інформаційний майданчик для себе й для користі суспільства. Мені б дуже хотілося, щоб наша програма була ланкою у вдосконаленні українського соціуму в тому, що стосується зрілості національної й зрілості громадянської. Більше того, я впевнений, що багато чого зможу навчитися у людей, про яких ви говорите. Щодо центричності, то я впевнений — центруватися необхідно, але робити з цього самоціль не варто. А от якщо є мотив, є аргументи — будь-який журналіст будь-якої країни просто зобов’язаний про це пам’ятати. Лише тоді його аудиторія й він сам почуватимуться по-справжньому громадянами.

Хоча я й не є громадянином України, громадянська складова моєї поведінки, мені здається, досить висока, і я зроблю все, щоб вона лише зростала. Для мене, як журналіста, дуже важливо так само й те, що я можу оцінювати українську дійсність ззовні й зсередини.

— Як я розумію, ваш переїзд з Білорусі був пов’язаний з політичною ситуацією в країні. Адже що ще могло змусити відомого й визнаного в суспільстві журналіста закінчити досить успішну кар’єру на найбільшому білоруському каналі?

— У Білорусі завдяки своїй роботі та своїм поглядам я маю репутацію журналіста незалежного. Займався продюсерською, редакторською, адміністративною роботою, був ведучим ток-шоу «Вибір» на каналі ОНТ, викладав. 19 грудня минулого року провів останній випуск свого ток-шоу, присвячений президентським виборам. Програма не сподобалася керівництву країни, були зауваження щодо моєї поведінки як ведучого, мене усунули від ефіру, а мою програму в сітці телемовлення замінила інша програма. Але я не прибічник того, щоб емоційно вирішувати питання, — дверима не грюкав, хоча вже в грудні чудово розумів, що подальшого розвитку як журналіста в Білорусі в мене не буде. Але на той момент я ще був директором дирекції ранкового мовлення. А навесні мене просто попросили написати заяву, що я й зробив.

У Білорусі лише державне телебачення. Після 19 грудня дорога на державні канали для мене була закрита, після всього, що сталося, я й сам би туди не пішов. Щодо нейтральних медіа, то в Білорусі це здебільшого інтернет-ресурси. Судячи з кількості купюр, з якими виходили мої останні інтерв’ю, я розумів, що реалізуватися повністю в Інтернеті не зможу. Йти в альтернативні державним ідеям ЗМІ, після роботи на держканалі, навіть незважаючи на свою нейтральну позицію, я вважав неправильним. Щоб зберегти себе як особистість, як журналіста, я вирішив виїхати.

— А до 19 грудня незадоволення влади вашою роботою хіба не було?

— Практично кожна програма «Вибір» викликала незадоволеність у тих чи інших чиновників. Практично щовівторка після вечірньої програми в понеділок на канал приходили листи «згори». Хтось із керівників міністерств називав мене мало не загрозою національній безпеці країни. Так, напевно, я був незручним журналістом. Але водночас я завжди говорив, що я не політичний революціонер, а журналіст. Ток-шоу «Вибір» — це була програма, яку дивилися. Ми робили її так, щоб глядачі могли зрозуміти, хто є хто, і зробити свій правильний вибір. Я протримався два роки...

— Те, що ви виїхали з Білорусі, означає, що вам не видається можливою зміна політичної ситуації в країні?

— Зараз для Білорусі я можу більше зробити з Києва, хоч як дивно це звучало б. У суспільстві вже стався надлом, що буде далі — сказати важко. Знаю одне — суспільство зараз має консолідуватись. Причому не за політичною ознакою, а за морально-етичною. Політика в цьому процесі проявиться сама по собі. Але зараз у Білорусі з’явилась достатня кількість псевдопатріотів, які поливають брудом усіх і вся. Вони розколюють суспільство своєю необѓрунтованою критикою замість того, щоб об’єднатись і заявити владі, що суспільство — це сила.

В Україні інший рівень національної свідомості. Він не дозволить відбутись тим процесам, які ми бачимо в Білорусі. Я недаремно говорю про зрілість суспільства і нашу готовність насамперед змінювати самих себе. Багато з чим, що зараз відбувається в Білорусі, я не згоден, але радикалізм у цій ситуації може тільки нашкодити. Саме тому мій підхід конструктивний.

Білоруси передусім повинні змінювати самих себе, адже владу завжди обирають люди. Навіть якщо до процесу голосування і підрахунку є питання. Мені здається, що білорусами найлегше управляти. Ми мовчазні і терплячі. Замість того щоб прокинутись, ми, як у Радянському Союзі, закуповуємо сірники, мило і готуємося до скрутних часів.

— А якщо говорити про ідентичність, є шанс, що білорусам вдасться відновити свою історію, культуру?

— Історія і культура є. Їх не треба відновлювати. Ними треба займатися, їх треба вивчати, з ними треба знайомити іноземців. Я дуже сподіваюся, що ці процеси підуть з новою силою. Але для цього ми повинні змінити себе, своє оточення й умови, в яких нам дають або не дають можливість думати і працювати. Тривалий час у Білорусі державна ідеологія базується на радянській історії. Так, історія дає нам уроки. Забувати її, переписувати — тяжкі злочини. Але сьогодні білоруси, говорячи про майбутнє, все одно дивляться в дзеркало заднього виду. Ми не повинні робити себе заручниками минулого. Звісно, нам необхідно вивчати його, розповідати правду своїм дітям, але не можна перетворювати історію на політичний інструмент.

— Чому ви вирішили продовжити роботу журналіста саме в Україні?

— Україна для мене — друга батьківщина. Мої батьки родом з України, вони навчались у Києві, тут поховані мої бабусі й дідусі. Тому Україна мені близька, хоча я народився і все життя, не враховуючи останніх чотирьох місяців, прожив у Мінську.

— Упродовж усієї розмови ви кілька разів повторили, що Україна відрізняється від Білорусі, незважаючи на те, що у нас є й багато спільного. Якою ви сьогодні бачите країну, з якою вам належить працювати?

— Це дуже важливе питання для мене. Сьогодні Україна переживає не найкращі часи. Але в хорошому розумінні цього слова я — релятивіст. Все відносно, все треба порівнювати. Дуже сподіваюся, що білоруська модель не стане прикладом для України, і я працюватиму в цьому напрямі. Зараз говорю про свободи, громадянські права, економіку. Хоча проблем справді дуже багато. Але мені пригадуються слова Расула Гамзатова, який сказав, що мужні не змінюють своїх переконань. Нам усім хотілося б, щоб у політиці було більше мужніх людей, тому що політика стає засобом заробітку.

Зараз Україна переживає той час, який багато в чому закладає фундамент майбутнього. І саме сьогодні ціна помилок дуже висока. Варто припуститись політичної, економічної або ідеологічної помилки — і вона дуже дорого коштуватиме нашим нащадкам. Водночас, як сказав Олівер Холмс-молодший, навіть якщо ви побачили відкритий вогонь, чи кричатимете ви «Пожежа!» у вщерть заповненому кінотеатрі? Свобода слова, а вона в Україні порівняно з Білоруссю — просто стовідсоткова, завжди має бути пов’язана з відповідальністю. А часом ця свобода домінує над відповідальністю, і це те, з чим ми всі маємо бути дуже обережні.

Всі наразі намагаються встрибнути в останній вагон потяга, який уже їде. Я маю на увазі геополітичні зміни — і треба, щоб це встигла зробити й Україна. Адже ідейно й ментально наше місце — в Європі. Та щоб презентувати себе європейцям, необхідний грамотний політичний маркетинг, а його не можна побудувати на суперечках, помилках і перегинах минулого. Його можуть побудувати тільки сучасні освічені люди європейської формації.

Мені дуже хотілося б, щоб і Білорусь була в Європі. Я зараз говорю не про приєднання до стратегічних блоків, а про те, що в головах у людей. Я хочу, аби білоруси були в чомусь схожими на українців. Коли я йду Києвом і дивлюся в очі перехожих — бачу очі вільних людей. Я бачу велике місто, де, зокрема, представлені провідні торгові марки з усього світу — мова не про банальний шопінг, хоча це теж елемент культурної інтеграції. Це багато про що свідчить. Я хочу, щоб і в Білорусі було так само.