«Наші мами перенесли на собі все»

Я прийшла до художнього керівника театру ім. Заньковецької Федора Стригуна по інформацію про новий театральний сезон. Зауважила на столі гарну, дуже камерну фотографію. Спитала: «Хто це?» А у відповідь почула мало не сповідь...

Почитайте й разом зі мною зігрійтеся біля вогню щирих спогадів про Маму Стригуна — єдину й найкращу. Згадайте і свою.

— Нас було п’ятеро, — розповів Федір Миколайович. — Одна сестричка, правда, померла... Залишилося четверо, і тих чотирьох треба було годувати. Я от згадую зараз... Коли батька не було (був на фронті), звичайно ж, весь тягар лежав на маминих плечах. І я досі не можу збагнути, як це їм вдавалося. Наші мами перенесли на собі все. Я не знаю, як ми вижили в тій післявоєнній голодовці. І скільки мама побивалися, щоби все зробити для хати, для дітей. Щоби було тепло, щоби діти були ситі. Моя мама справді були як та бджілка. Коли згадую, не можу усвідомити, як усе це вдавалося одній людині. Звичайно, коли батько повернувся із фронту, стало легше.

Пам’ятаю, під час війни мама ходили в Умань — продавали мак, махорку, яйця... Мріяли купити корову. Купили. І розмовляли з нею, як із своєю сестрою, називали Сонечком. А до базару було 15 кілометрів в один кінець. А треба було ще повернутися і йти на роботу до колгоспу. Як вони це все встигали?.. Сіяли, мочили, сушили коноплі і пряли вночі при каганці, бо одягалися ми тільки в домоткане. Харчувалися ми з городу, який треба було обкопати, обсадити, обсапати, зібрати, змолотити. Не пам’ятаю, коли мама спали. Я, коли був малий, думав, що мамі, може, і не треба спати. І це ж було не лише в мене. Так було по всій великій державі — від Владивостока до Карпат. Усе було на жіночих плечах. І коли мені щось говорять про державу, я знаю одне: «Так, держава — це чоловіки, які воювали й на заводах працювали». У мене таке враження, що вижили всі люди в тій, колишній, державі тільки завдяки жіночій і материнській праці, материнській любові, материнській відданості. Запитайте тих, кому шістдесят чи сімдесят. Та й у молодших... Усі говоритимуть в основному про маму. І коли дивишся зараз якісь документальні кадри, та про той же ж Чорнобиль... Утричі зігнуті бабки з паличками. Спокійні, лагідні, усміхнені. І так вони пішли в інший світ — без злоби, без нарікань, щасливі, що їхні діти живі. Щасливі, що їхні діти в цьому житті якось прилаштувалися. Щасливі, що їм, дітям, добре.

Коли я вчився в театральному інституті, і мама зі мною вчилися. Приїздили до мене до Києва раз на півроку. Тяжко мені було. А мама, коли приїздили, продавали на Бессарабці якісь горіхи. І давали мені якісь копійки, щоби я міг поїсти і не кинув інституту. Вони були на всіх екзаменах, дивилися всі вистави, а найбільшим святом для них було, коли я запрошував їх на виставу в театр Франка. Звичайно, дуже допомагав мені старший брат Сашко, але я весь час був під наглядом мами. Мама передивилися весь репертуар театру Франка. Мама були неграмотні. Колись лікнеп закінчили, і на тому все. Але мали дивовижне розуміння життя, дивовижний розум.

Я зараз не можу приїхати в Київ, щоби не походити тими дорогами, тими стежками, де я ходив із мамою. Звичайно, відтоді все змінилося, але я все одно згадую маму. Весь час, скільки себе пам’ятаю, завжди був у мами під окремим поглядом. Вони завжди мені розказували, який я розумний, добрий, красивий. Це був мій перший глядач, мій перший критик. Перший театрознавець... Одного разу трапився смішний випадок. На одній із вистав, згідно з роллю, я зі сцени звертався до мами: «Мамо, мамо, де ви?» І моя мама, які сиділи в одному з перших рядів, сказали: «Я тут, синочок»...

Може, я тільки зараз усвідомлюю, що вони вкладали в мене. І це добро їхнє до мене залишилося по відношенню до людей.

Я не зробив того, що мріяв зробити: побудувати мамі хату. Весь час обіцяв купити мамі телицю... Так і не купив. Зрештою, які в нас тоді були зарплати!

Уже коли приїхали до Львова, мама до нас постійно приїздили. Коли я одружився з Таїсією Йосипівною, її мама, Улита Михайлівна — Боже, знов таке ж чудо! Я не знаю, звідки таке чудо в нас береться! Вона у вісім рочків залишилася сиротою. Як і моя мама. Її батько помер 1931 року. І моя мама, старша серед дітей, виховувала своїх братів і сестер. І всіх чотирьох виховала. І всі стали людьми! Вони до останнього були разом. І всі з мамою моєю. Пам’ятаю, як уперше познайомив їх із майбутньою дружиною Тасею. Тася на той момент більше подобалася моїй мамі, ніж мені. Серйозно! Мама тоді казали мені: «Боже, яка гарна та Литвиненко. От тоді б таку жінку». Узагалі найкращі мамині риси передаються у спадок. Я бачу це й на прикладі моєї Тасі, і на прикладі моїх сестер.

Коли мама померли, я на похороні побачив, що, крім мене, маму ще багато хто любив. Говорю про сусідів. Її ніхто інакше, як Мариня, не називав. Якщо Мариня щось говорила, до Марині завжди дослухалися.

Мама не раз мені казали: «Синок, я дуже боюся померти. Я не розумію, як ви будете без мене? І дуже хочу, щоби того дня було і тепло, і щоби дощу не було, сонце світило, і щоби жарко не було, щоб мух не було. І щоби люди зійшлися, і щоби ніхто не промок і не змерз». Мама навіть про це думали! І погода 18 жовтня, коли вони померли, була наче на замовлення. Сонце світило, і дощу не було. Божий подарунок! До цвинтаря маму не везли ні возом, ні катафалком. Несли на руках. Це велика заслуга, бо до цвинтаря дуже далеко. Недаремно кажуть: «Треба жити так, щоби було кому винести». Бо дехто помирає, а до нього ніхто й попрощатися не прийде, щоби віддати останню шану.

Підвалини совісті, моральності, чистоти, розуму, відношення — усе це від батьків. Жодна школа тобі цього не прищепить. Більшість нашого покоління брала приклад із мам. Навіть не з батьків. Я свого батька дуже шанував, але він стояв вище за маму по ієрархії. А мама — це був ти. І до батька ніколи б не притулився так, як до мами. Я мамі все розказував. Я з мамою ділився, як із найближчим своїм товаришем чи товаришкою. Мама все-все про мене знала.

Нічого святішого в людей нема. Недаремно слово «мама» у всіх мовах звучить майже однаково. Нічого кращого й вигадувати не треба. Бо його, цього кращого, нема. Ставлення сина до матері передається від мами до сина. Моя Тася для мене як мама.

Мама вкладає в дитину, особливо в селі, усю свою енергію, усе своє добро, духовність. У нас багато пам’ятників матерям. Велетенських. Але це все — не та матір. А справжнього пам’ятника Мамі нема. Мабуть, його й не можна створити.

Багато дуже пісень про маму. «Росте черешня...» Ну й росте. І що? Треба було ту пісню співати мамі, коли вона була жива.

Я себе зараз дуже часто лаю. Так, мені далеко їхати до мами — 550 кілометрів. Я бував у неї двічі, тричі на рік. Але бували такі випадки, що я міг поїхати, але не їхав, бо мав невідкладні справи. Справи були, є і будуть. А мами нема. Отаке...