«Скорботний янгол» у Києві

Днями більше ніж у 70-ти населених пунктах відбулися заходи з нагоди 70-річчя депортації німців з України. У сумну річницю в Києві на вулиці Шовковичній відкрили пам’ятний знак «Скорботний янгол».

Частина етнічних німців приховує своє корінне походження. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні мешкає близько 33 тис. німців. Проте представники німецьких громадських організацій України не квапляться посилатися на ці дані, уважаючи, що навіть в незалежній Україні частина етнічних німців, особливо люди похилого віку, до сьогодні приховують своє походження. Багато етнічних німців ще пам’ятають страшні роки депортації за національною приналежністю та й досі бояться зневажливих вигуків «фашисти».

В Україні до 1939 року проживало близько 880 тис. німців. Поширену думку, що ми, етнічні німці, — нащадки або окупантів, або військовополонених, можна зустріти не лише на вулиці, а й у ЗМІ і навіть у кабінетах держструктур. На жаль, поки що мало хто з громадян України знає, що на території України до 1939 року проживало близько 880 тис. представників німецького етносу. Німці мали свої судові й слідчі камери, видавництва (1927 р. було 47 видань загальним накладом 239 500 примірників), німецькою мовою видавали близько 20 газет і журналів. На межі 1920—30-х років ця національна свобода закінчилася для всіх народностей СРСР.

1933 року в резолюції листопадового Пленуму ЦК КПУ було вказано на необхідність боротьби із «засміченням» партійних організацій, колгоспів, шкіл, клубів, інститутів і т. д. німецькими «фашистськими елементами». Одним із наслідків цього рішення стало, зокрема, закриття німецьких навчальних закладів.

Розкуркулення та голод 1932—1933 рр. Етнічні німці, так само як і українці, постраждали від колективізації (більшість із них були зараховані до «куркулів») і голоду 1932—33 рр. У Німеччині тоді було створено товариства й комітети з надання допомоги голодуючим. Розмір допомоги українським німцям за період з квітня 1933 р. по квітень 1934 р. становив 487 821 рублів золотом. За отримання допомоги від державних і благодійних організацій Німеччини, США й Ватикану німців-колоністів влада звинувачувала в профашистських поглядах і створенні «контрреволюційних організацій». Тільки в Хортицькому та Заградовсіх колоніях протягом 1929—1941 рр. було репресовано 1904 чол. Ухвалений у квітні 1929 року закон про релігійні культи й інструкції з його реалізації зробили майже неможливою відкриту діяльність менонітської церкви. 1930-ми рр. були закрито всі молитовні будинки, заборонено проведення богослужінь, роботу всіх релігійних громад. Багато менонітських проповідників і рядових членів громад було арештовано й вислано до таборів.

Напад нацистського рейху як вторгнення до рідного дому. 22 червня 1941 — точка відліку трагічних днів, безперервного горя німецького народу, що з часів Катерини ІІ живе на Русі, роки злиднів і образ, розпаду сімей, смерті від непосильної праці, звинувачень і принижень. Почуття патріотизму й обурення фашистською агресією охопило німців, які проживали в Радянському Союзі, вони сприйняли напад нацистського рейху як вторгнення до рідного дому. Захищаючи домівки, в лавах Радянської армії проти фашистської Німеччини воювало близько 37 тис. німців (42 німцям навіть присвоєно звання Героя Радянського Союзу).

Радянська влада все ж з острахом ставилася до німецького етносу, і 28 серпня 1941 року було ухвалено указ Президії Верховної Ради СРСР про депортацію німців Поволжя, а потім і всіх німців, які проживають на території СРСР. Безпідставно звинувачені в масовому шпигунстві й допомозі ворогові, репресовані німці, втрачаючи рідних і близьких, свої будинки, храми, школи, не маючи права говорити своєю мовою, вантажилися в вагони для перевозу скота з мізерним запасом води та їжі, щоб їхати в невідомість. Протягом декількох днів більшість етнічних німців було депортовано до Сибіру й Казахстану. Жертвами указу стали всі без винятку: старі, дорослі й навіть ненароджені діти... До середини 1942 р. все німецьке населення, що проживало на території УРСР і Кримської АРСР, було переведено в східні райони СССР. Усього з території УРСР було депортовано 84 тис. німців. Депортовані змушені були перебувати в спецпоселеннях і працювати в трударміях. Майже 40% з них померли від голоду, сибірських морозів і тяжких умов життя.

«За найменше порушення режиму мені «світило» 25 років таборів». Лише на початку 70-х років, завдяки відміні адміністративної заборони, німці почали повертатися в свої українські домівки. В Україну повернувся і заслужений художник України німецького походження Гаррі Руфф. Цього року митець святкує своє 80-річчя, але він добре пам’ятає жахливі події 70-річної давності:

«В сентябре 41-го, когда мы осели в станице Новощербиновка Краснодарского края, куда распределили папу, нас депортировали. Раз мы немцы, решило государство, значит — враги. Нам дали 24 часа на выселение, а потом набили в теплушки и отправили в Сибирь. Месяц мы тряслись в хлипком вагоне, прежде чем добрались до Томской области. Стояла жуткая холодина. Нас погрузили в сани и везли всю ночь за сто километров в тайгу. Попали в село Кожевниково, где жили бывшие кулаки. Если бы не годовалая сестра Ильза, мне светил бы детдом, а маме — лесоповал.

Очень тяжелым был 1942-й: кушать было практически нечего. Я бегал в тайгу собирать дроздиные яйца. Травку ели... Вскоре после войны гражданские немцы, жившие на просторах Союза и сосланные в Сибирь, получили относительное послабление. Мы должны были дважды в неделю отмечаться в комендатуре. Более того, когда мне исполнилось 18, меня вызвали в КГБ и заставили подписаться под огромной петицией, заверенной Молотовым и Ворошиловым... Там значилось, что за малейшее нарушение режима мне «светит» 25 лет лагерей».

Молодь збирає спогади депортованих, щоб запобігти расовій та етнічній упередженості. У квітні цього року Гаррі Руфф презентував виставку своїх картин «Моє життя, моя любов, мій дім». Частина картин з експозиції присвячена сумній річниці депортації німців з України. «Потрібно знати історію, щоб не повторювати її помилки», — пояснює художник свої невеселі роботи. Цим гаслом керується і молоде покоління етнічних німців. Цього літа Всеукраїнське об’єднання «Німецька молодь в Україні» оголосило конкурс відеосюжетів «Свідки історії — депортація етнічних німців з України». З отриманих відеоінтерв’ю активісти змонтують фільм, щоб застерегти світ від расової та етнічної упередженості.