Щойно відкривають двері спортивної зали коледжу — до неї першими буквально вбігаються матері з маленькими дітьми на руках. Такі правила. Спочатку багатодітні та малозабезпечені, потім літні люди й жінки, і лише в кінці дозволяють зайти чоловікам. Сьогодні тут, у прифронтовому місті Красногорівка Мар’їнського району Донецької області, волонтери ГО «Наше відродження» роздають гуманітарну допомогу. Тому ще задовго до початку акції зібралася чимала черга.

«Одяг, взуття, іграшки, продукти харчування, солодощі — хто, що привезе з українських волонтерів — те й роздаємо тут людям, — каже керівник громадської організації «Наше відродження» міста Красногорівка Олена КОСІНОВА. — Ми збираємо речі звідусіль, потім систематизуємо, сортуємо і запрошуємо малозабезпечених і багатодітних, а ще одиноких старих жителів, які потребують допомоги. Такі акції проводимо кожні півтора-два місяці. Також ми окремо опікуємося старими людьми, що прикуті до ліжка. Розумієте, опалення в місті немає, воду нагріти, щоб елементарно помитися, електроенергією дорого, до того ж — мешканці з приватного сектору не мають передбачених найменших тарифів на електроенергію».

Організація займається допомогою людям із 2014 року — фактично від початку війни. «Наші волонтери — всі місцеві. Ми звідси родом, нікуди не виїжджали навіть під час активних обстрілів, і не плануємо, а тому свої зусилля спрямовуємо на те, щоб допомогти людям», — додає пані Косінова.

Одним із перших у приміщення заходить 4-річний Микола, і відразу біжить до куточка з іграшками. Ніби рятуючи, він підхоплює з холодної підлоги пухнастого ведмедика і швидко одягає на свого нового друга шапку. «Бачите, йому сумно і холодно, — звертається до кореспондента Микола. — Треба зігріти малого». Лише після того як одягнув іграшку, хлопчина починає порпатися в коробках із речами і шукати шапку для себе. Йому, звичайно, простіше, адже допомагає мама. В той час, коли батьки намагаються першими взяти для своїх дітей хороший теплий одяг, взуття та щось із продуктів харчування, сама малеча, слідом за Миколою, біжить у куток зали, де містяться іграшки.

У приміщенні відчутно холодно. «Ми перебуваємо в коледжі, який готує  спеціалістів для сільськогосподарського виробництва. Його офіційна назва Відокремлений підрозділ «Донецький коледж Луганського національного аграрного університету», — пояснює Олена Косінова. — Попри те що тут холодно, коледж працює. Він лише першу зиму 2014 — 2015 року не працював — під час потужних бойових дій. Студенти навчаються... до морозів. А потім, щойно відчутно похолодає, підуть на канікули та відпочиватимуть до весни. Взагалі, молодь із міста виїжджає. Головна проблема — немає роботи. А ще — газу не бачили від початку війни, вода — лише технічна з кранів тече. І до того всього — в місті немає очисних споруд. Усі нечистоти скидають просто в річку. Ми з 2014 року за це переживаємо, але, на щастя, жодного разу не було спалаху інфекційних хвороб». Спілкуючись із волонтерами, помічаємо. Що в даху спортзали серйозна тріщина, що утворилася внаслідок обстрілу. «Тут розбомблених будинків вистачає, а ще центральну школу підірвали, поліклініку... — каже мама трьох дітей Олена, помітивши, що ми дивимося на стелю. — Словом, у нас тут весело».

За словами волонтерів, у місті постійно проживає 8-9 тисяч людей, а до війни було щонайменше вдвічі більше. Попри регулярні обстріли, які тут добре чути мало не щодня, в місті можна жити і намагатися реалізовувати себе. Але, як відзначають самі волонтери, чимало місцевих звикли ні про що не думати і розраховувати виключно на гуманітарну допомогу. «Це насправді велика проблема. Так, роботи немає, але треба виживати і шукати варіанти. А що ми бачимо — чимало людей «підсіли» на безплатну допомогу, вони просто чекают, що їм привезуть, дадуть, забезпечать усім необхідним. Загалом поодиноких і лежачих людей, яким ми системно допомагаємо, — лише 12. Звичайно, вистачає і багатодітних родин із маленькими дітьми, і незабезпечених, яким прилетіло просто в будинок і все вигоріло — їм треба допомагати, — говорить волонтер «Нашого відродження» Анна ГЕРАЩЕНКО. — Але, повторюсь, є люди, які навіть маючи дохід, приходять до нас за допомогою. Всіх не перевіриш. Допомагаємо, бо їх також шкода, живуть на війні. Знаєте, тут є багатодітні родини, малеча яких виростає просто на наших очах із 2014 року. Ще кілька років такої війни, і ми їх тут одружуватимемо».

Окремо від усіх діток спокійно стоїть маленька Варвара. Їй — рік і шість місяців. Дівчинка взяла до рук величезну ляльку, і увесь час, доки мама для неї і чотирьохмісячної сестрички, яку залишили дома, шукала теплий одяг, міцно тримала нову подругу в руках. Так із нею і пішла додому. «Взуття — наша головна проблема. Я тут взяла шубу та штани, але ще треба теплу курточну, щоб жопку закривало, — каже мама Варвари Наталія. — І ще нам бракує підгузків. Тут їх не продають або дуже дорого — треба їхати в Курахово за 30 км. Зараз там акція — упаковка по 200 грн. Я поїхала і майже на всі дитячі гроші нагребла». Наталія дякує волонтерам, каже, що жити в прифронтовому місті з малими дітьми дуже важко. «До обстрілів уже звикли, навіть не звертаємо на них уваги. Проблема в цінах. Вони ростуть практично на все. Ви бачили скільки коштує дитячий одяг? — додає Наталія, виходячи з приміщення. Вона вантажить усе, що вдалося взяти, просто на дитячий візочок, бере під руку Варвару і швидко крокує додому — в бік, звідки чутно вибухи. Однак на них, крім кореспондентів «Дня», здається, ніхто з присутніх не звертає уваги.

«Оце справжні діти війни, — чуємо з-за спини голос літньої жінки. — Ми у свій час багато бачили, тому потім боролися за статус «дітей війни». А за що боротимуться і в якій країні житимуть ці діти, що народжені під обстрілами й у сльозах? Пенсіонерка відмовляється назватися, лише просить у волонтера Анни Домбровської газету «День», щоб «відчути запах України, бо тут російські канали давно зіпсували атмосферу».

Про те, як живе Красногорівка під обстрілами, з якими проблемами зіткнулися мешканці Мар’їнки, чому шлях до школи в Карлівці називають «дорогою смерті»... читайте невдовзі на шпальтах «Дня» в продовженні серії соціальних репортажів наших кореспондентів із прифронтових міст і сіл Донецької області.