Нагадаємо,  перші дні нового 2017 року сколихнули всю країну і чималу частину світу, у якій проживає українська діаспора, неймовірною звісткою — 3 січня у Чехії примусово ексгумували останки похованого на Ольшанському кладовищі у Празі відомого українського письменника Олександра Олеся (справжнє ім’я Олександр Іванович Кандиба). Тоді примусова ексгумація була спричинена особливостями чеського законодавства, згідно з яким за місце поховання померлого потрібно сплачувати ренту у 20 тисяч крон на 10 років. Як повідомили у медіа, раніше ренту за могилу Олеся сплачував, за власною ініціативою, громадянин Чехії та виходець з України Володимир Михайлишин. Однак після смерті Михайлишина його син вирішив поховати батька... на могилі Олеся. Нечувана ситуація спричинила чималий резонанс, і в результаті публічних дискусій, до яких активно долучився «День», для розв’язання проблеми поховань знаних українців було вирішено створити в Києві Національний пантеон. Прах Олександра Олеся з почестями перепоховали 29 січня на Лук’янівському кладовищі в Києві. Однак, як виявилося, ця історія показала лише певну частину проблем, які не дають можливості й донині гідно вшанувати пам’ять про видатного українця.

5 грудня цього року, у день народження Олександра Олеся, журналісти «Дня» відвідали його малу батьківщину — місто Білопілля Сумської області, де народився і до 15 років проживав поет. У Білопіллі буквально все в ці дні показувало, як земляки пишаються, і своїми силами намагаються вшановувати пам’ять про Олександра Олеся — відразу кілька культурно-мистецьких заходів, оголошення результатів Щорічного відкритого літературно-мистецького конкурсу імені Олександра Олеся, численні екскурсії в єдиний в Україні музей поета та бібліотеку, що носить його ім’я та регулярно організовує виставки тематичної літератури. А ще — екскурсії в будинок, де в 1878 році народився митець. Садиба, якій вже понад 200 років, збереглася й донині, щоправда, зараз у ній... проживає місцева родина.

НА УРОЧИСТОСТЯХ З НАГОДИ 139-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА ЖУРНАЛІСТ «ДНЯ» ВАДИМ ЛУБЧАК ВІД ІМЕНІ РЕДАКЦІЇ ВРУЧИВ КНИЖКОВУ НОВИНКУ «КОРОНА, АБО СПАДЩИНА КОРОЛІВСТВА РУСЬКОГО» ДИРЕКТОРУ МУЗЕЮ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ НАТАЛІЇ КЛЕПАЛЬСЬКІЙ

ЯК ПОВЕРНУТИ БУДИНОК?

«Будинок, де народився Олександр Олесь, купили родичі тих людей, які зараз у ньому живуть. Після того як мати поета разом із дітьми переїхала до Сум, в садибі господарював дядько поета. Він же і продав цей будинок новим власникам. У незайманому вигляді збереглася столітня комора. Спочатку люди не розуміли, в якому саме місці живуть. Зараз вже знають — і з радістю пускають гостей, на будинку висить табличка, відбуваються екскурсії, — розповідає депутат Сумської обласної ради, головний редактор газети «Білопільщина» Наталія КАЛІНІЧЕНКО.

Будинок, за словами місцевих музейників, це перша серйозна проблема, яку на рівні району вирішити не вдається. «З 1988 року, ще при радянській владі, питання того, як можна викупити будинок, де народився поет, і зробити у ньому музей-садибу, починало активно обговорюватися. А вже з 1990-х, за Незалежності України, за кожної дати чи, тим паче, ювілею — всі з цим питанням обіцяють допомогти — від місцевих депутатів до міністрів культури. Але ситуація ні на крок не зрушила. От і виходить, що в Білопіллі зберігся унікальний будинок поета, є бажання і можливості в ньому зробити музей, а от як знайти кошти, щоб запропонувати альтернативу нинішнім власникам, ніхто не може, — говорить директор музею Олександра Олеся Наталія КЛЕПАЛЬСЬКА. — Розумієте, цьому будинку — понад 200 років! Уже на той час, коли в ньому народився поет, садиба налічувала сотню років. Там живе одна господиня, але в неї є син із сім’єю і донька із сім’єю. І вони самі не проти переїхати, але просять, що їм купили... три квартири в Білопіллі».

За словами Наталії Валентинівни, раніше будинок був поділений на дві частини — в ньому жили два брати. Нинішні власники його з’єднали і жили однією сім’єю. З часом законсервувати і зберегти пам’ятку національного значення буде все важче, адже, крім природної руйнації, нинішні власники роблять ремонти, утепляються, а це завдає шкоди первинному вигляду. «Автентичний будинок, неймовірна пам’ятка — не викуплений державою. Хто тільки до нас не приїздив, поети, міністри, депутати... Падають на коліна, землю цілують, та щойно справа доходить до грошей, увесь їхній запал зникає, — продовжує Наталія Клепальська. — Куди ми тільки не писали листів і не зверталися — результату немає. Якщо до наступного року, до 140-річчя від дня народження, ситуація не вирішиться, її, напевно, взагалі ніколи не вирішать. Дійшло до того, що ми навіть планували оголосити національний збір коштів для того, щоб викупити будинок, — хто скільки може, подайте на пам’ять про Олеся».

МУЗЕЙ У... ДВОХ КІМНАТАХ

Нині єдиний в Україні музей Олександра Олеся розмістився у приміщенні центральної районної бібліотеки Білопілля, якій з 1993 року присвоєно ім’я славетного земляка. На другому поверсі бібліотеки, у кількох невеликих кімнатках, розмістилася неймовірно цінна експозиція про життя і творчість поета. На сходах між першим і другим поверхом установлено бюст поета (робота сумського скульптора Якова Красножона). Найціннішими скарбами музею, як розповідає його керівник, є особисті речі Олександра Олеся, передані з архіву Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, та прижиттєві видання його творів 1909, 1917, 1919, 1923 та 1935 років. Чимало експонатів  знайдено безпосередньо в садибі, де народився поет, зокрема, самовар. Уся експозиція музею поділена на розділи: «О. Олесь і Білопільщина», «О. Олесь і Суми», «Харківський період у житті поета», «Київ і творча діяльність О. Олеся», «Еміграційний період (1919—1944)», «О. Ольжич — син О. Олеся», «О. Олесь і сучасність» та інші.

«Загалом у нас — понад 400 експонатів. Багато матеріалу лежить не використаними. Просто немає де все розмістити, — говорить директор музею Наталія Клепальська, яка, до речі, керує музеєм і проводить екскурсії на громадських засадах. — У нас є інтер’єр кімнати початку ХХ ст., самовар їхньої родини — Олесь багато згадував, як вони сиділи, пили чай і читали вірші Тараса Шевченка. До речі, улюбленою книгою сім’ї був «Кобзар», і саме по ньому Олесь вчився читати. В 11 років знав його напам’ять. Якби знайти можливість викупити будинок, де народися поет, там, окрім його музею, можна було б зробити районний краєзнавчий музей, адже в Білопіллі — такому багатому на історію та особистості краї — немає власного краєзнавчого музею. Поезія Олександра Олеся — це для мене передовсім неймовірна лірика, вірші про кохання, «Айстри» («Опівночі айстри в саду розцвіли...»), «Сміються, плачуть солов’ї...», але читаючи його глибше, помічаємо неймовірного патріота і громадянина «Пісня» («Живи, Україно, живи для краси, Для сили, для правди, для волі!.. Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в широкому полі»), а пригадуєте, як у 2014 році соцмережі заповнив його вірш «Європа мовчала», написаний ще в 1931-му? Олександра Олеся не можна забувати. Ми закликаємо 2018 рік, це буде 140-річчя поета, провести в Україні як рік поета. Принаймні, в районі ми так і зробимо. І саме до цього ювілею країна просто зобов’язана повернути в пам’ять про поета його будинок».

Провівши журналістам «Дня» неймовірно цікаву екскурсію музеєм, директор Наталія Клепальська ще раз повторює, чому українці, і зокрема нинішня влада, не повинні забувати своїх великих. «Сьогодні українська влада, і передовсім наші народні обранці, мають добре перечитати поезію Олександра Олеся, — говорить пані Наталія. — «Хто зберіг любов до краю, І не зрікся роду, Той ім’ям не вмре ніколи В спогадах народу...» — це слова Олександра Олеся. Людина, яка 25 років прожила за кордоном, жодного дня не забувала про Україну. Сьогодні можновладці, котрі живуть в Україні, заробляючи тут надприбутки, схоже, не думають про майбутнє країні, її історію та культуру. Чесно вам скажу, районна влада робить все для того, щоб зберегти пам’ять про Олеся. Але допомогти викупити будинок, розгорнути повноцінну експозицію, ми тут самі, на місці, не зможемо. Напишіть, будь ласка, про це у «Дні», зверніть увагу у Києві на те, що неприпустимо так вести себе зі своїми великими».