СТАРОЖИЛ МИХАСИК
    Лагідне ім’я, на жаль, аж ніяк не означає, що ведмідь від народження жив, купаючись у любові та опіці. Зараз Михасику сім років. Народився в ресторані на Хмельниччині. Жив там у металевій клітці розміром два на півтора метри. Коли Михасик став непотрібним власнику ресторану, його добровільно віддали в притулок для ведмедів «Біла скеля». Після приїзду сюди Михасик тиждень не виходив із боксу. В реабілітологів навіть зникла надія, що тварину можна повернути до тями. Зрештою, інтерес до життя навколо переміг, ведмідь почав знайомитися з новим домом, долаючи страхи. Тепер Михасик має почесне звання першого ведмедя, яким почали опікуватися в притулку. А зараз він став основним випробувачем вольєрів на міцність та надійність після переїзду «Білої скелі» з Житомирщини на Київщину.
     Тепер притулок розташований у селі Чубинське на вулиці Липневій, 1. «За ці пів року Михасик жодну конструкцію не зміг зруйнувати, значить — збудували надійно, — усміхаючись розповідає співзасновник «Білої скелі», зоолог, кандидат біологічних наук Єгор ЯКОВЛЄВ. Хоча коли довелося будувати власноруч із друзями вольєри для ведмедів, мабуть, було не до радощів. Робота — клопітка. Як саме і з чого конструювати, вивчали міжнародний досвід та стандарти. — Це тварини досить сильні, навіть якщо виросли в контакті з людиною, все одно всі їхні зусилля спрямовані на те, щоб перевірити конструкції на міцність. Михасик дуже допитливий, але, зважаючи на те, що він ріс в умовах обмеженого простору, в залізній клітці, він психічно травмований, легко впадає в компульсивний стан. Щоб його позбутися, руйнує все, до чого дістане. Якщо він відчує, що ми десь закопали трубу на глибині двох метрів, буде її розкопувати до упору. Або руйнуватиме бетонні конструкції».

Зараз Михасик займається своїми справами в просторому вольєрі, де є власний барліг, басейн, смачна і корисна їжа, яку треба іноді пошукати, щоб уявити себе справжньою частиною дикої природи, а не іграшкою для людини. Це теж складова реабілітації: виконуючи певне завдання, це вже не просто тварина, а ведмідь, у якого є вибір.

ЦИРКОВІ СИНОЧОК ТА ЛЮБА

Після почутої історії навряд чи вам захочеться йти на циркову виставу за участі тварин. Після багаторічних гастролей та проживання в клітках на вулиці тварини покалічені і морально, і фізично. Синочок — колишній цирковий ведмідь, йому майже 12 років, врятували його у восьмирічному віці. «Він жив у клітці на вулиці, як решта тварин у цьому цирку, і періодично їздив на гастролі, — розповідає співзасновниця притулку «Біла скеля», головна зоологиня Київського зоопарку Марина ШКВИРЯ. — Єдиний трюк, який він уміє — показувати, що у ведмедя болить голова. Це все, що треба знати про циркове мистецтво. Щоб його привести в порядок, найперше, що ми зробили — провели стерилізацію (стерилізуємо всіх самців, бо наша ідея — не збільшити кількість тварин у неволі, а зменшити і рятувати тих, кого можна)».

Синочкові лікували зуби. Лікування стало спільною роботою фахівців із Нідерландів та Дніпра. «Як у всіх циркових ведмедів, у нього проблеми з серцем, суглобами, зором, у нього погані результати аналізів крові. І хоч він досить молодий ведмідь, бо живуть ці тварини 30 — 40 років, усе одно ці наслідки не зникнуть. Ми не можемо повністю виправити порушення поведінки після того, як звірі роками жили в клітках, але ми можемо зараз покращити їм якість життя», — розповідає пані Марина.

Разом із Синочком у 2018 році до притулку приїхала на той час дворічна Люба — теж із цирку. Синочка вона боялась, оскільки це був дорослий та небезпечний для неї ведмідь. Дружба зав’язалась із майже ровесником Михасиком. Разом з ним вона може спати взимку в барлогу. Складається враження, що в кожного на порядку денному низка справ, а відвідувачі притулку тварин лише відволікають.

Хоча, за словами Марини Шквирі, через отримані фізичні та психічні травми люди для ведмедів усього лиш білий шум. Працівників притулку вони сприймають суто як обслуговуючий персонал, який якось поліпшує перебування на умовній свободі. Після пережитого всі ведмеді притулку, а їх семеро, жити в дикій природі без опіки людини вже не зможуть ніколи.

МАЛЬВІНА З ПОКРОВСЬКА

Про Мальвіну, яка в притулок потрапила рік тому, засновники притулку розповідають з ремаркою, що це та ведмедиця, заради якої довелося змінювати законодавство. Мальвіна жила в покровському звіринці на Донеччині. Про жахливі умови диких тварин там дізналися місцеві зооактивісти. На порятунок тварин знадобилося кілька років, аж доки леви, ведмеді та мавпи не отримали новий дім. Мальвіна жила в Покровську в тісній клітці, через це в неї навіть немає вушок. Ведмедиця належить до гімалайського виду, який зовсім не характерний для України. Втім, заради грошей і за гроші тварина стала приватною власністю.

Частина звірів, врятованих із Покровська, згодом були виставлені Міндовкіллям на аукціон як конфісковані. Щоби ведмедиця не стала знову чиєюсь річчю, довелося вносити зміни в зоозакони, щоб держава могла передати тварину безоплатно благодійній організації. Тепер це мешканка «Білої скелі».

«Мальвіна не боїться нікого, вони цьомаються через решітку з Синочком. І її небоязнь інших ведмедів — це дивина для гімалайського ведмедя, вона ж сама крихітна, важить менше за 100 кг. Для порівняння Синочок, із яким вона дружить, важить 270 кг, — розповідає історію ведмедиці Марина Шквиря. — Мальвіна п’ять років прожила в транспортній клітці, вона не могла ходити, вставати і повертатися. Для неї тут усе нове, вона звикає довше за всіх, тому поки що підходу до її вольєру немає. Зараз вона терпить нас і не дуже хоче йти на контакт, на відміну від Чади чи Михасика, які постійно щось вимагають».

ЧАДА З ХАРАКТЕРОМ

За описом характеру Чади могло б скластися враження, що це капризна ведмедиця, яка може дати фору персоналу та сусідам по вольєру. По-перше, їй важко догодити з харчами. По-друге, вона «свариться» на всіх, хто бігає поруч, тобто стежить за порядком у вольєрах.

Чада — представниця тянь-шанського виду ведмедів, що вважається зникаючим на планеті. В часи Радянського Союзу таких ведмедів розвозили по цирках СРСР. Чада — дитинча саме таких циркових ведмедів. 20 років вона прожила в цирку, виходила на манеж, а як стала непотрібною, опинилася в гаражі, де прожила ще два роки. Її випадково знайшли зооактивісти і передали до приватного звіринцю, а звідти Чада перебралася до «Білої скелі».

«Цирк забрав у неї майже все життя. Зараз Чаді 24 роки, вона дуже погано бачить, розрізняє тінь, світло, силуети. Нам довелося видалити частину зубів, бо вони спричиняли їй сильний біль. У неї проблеми з імунною системою, з шлунково-кишковим трактом, — описує стан здоров’я Чади пані Марина. — Зараз ми можемо створити для неї мінімальні умови, в яких їй комфортно, тому що вона навіть не здатна вже освоїти великий вольєр чи великий басейн. І нам треба постійно лікувати її та підтримувати якість життя. Ось так закінчують життя ведмеді на велосипеді, на яких ми дивимося в дитинстві в цирках».

ПАПАЙ ТА АСКА З ЯСЛІВ

«Біла Скеля» зі своїми п’ятьма дорослими вихованцями перебралася з Житомирщини під Київ через фінансові труднощі. Через карантин піднялася плата за оренду землі. В Чубинському притулок оселився на орендованій території своїх партнерів — притулку для диких тварин. І вже на новому місці, монтуючи вольєри для основних мешканців, довелося хутенько будувати житло для малих Папая та Аски. Їх терміново визволяли з контактного зоопарку.

«Нам довелося робити для них житло всього за добу, — додає пані Марина. — Але це типова історія, коли тварини стають просто витратним матеріалом. Їх купили в приватний зоопарк, щоб просто два-три місяці, поки вони маленькі та безпомічні, заробити на фотосесіях із ведмежатами. Ніхто не планував їх утримувати далі, бо це дорого. Цілий день стояла черга з кількох сотень людей, усі по черзі їх смикали і фотографувалися, стояли асистенти, які хапали ведмежат за шкірки і в разі чого струшували. Точно так само робили з левенятами, які тепер із переломами лікуються в притулку нашої партнерки Наталі Попової. Ці ведмежата будуть рости в нас. Їм пощастило, вони не дізнаються ніколи, що таке цирк. І сподіваємося, що забудуть, що таке контактний звіринець».

Ще трьох ведмежат із приватного зоопарку перевезли в притулок «Домажир». Доки Папай та Аска ростуть, для них планують збудувати просторий вольєр з усіма зручностями. Поки що їм вистачає місця в клітці — для сну, ігор і дитячих пустощів. Ведмежатам усього по сім місяців, і замість мами зараз у них Марина Шквиря, яка каже, що материнська опіка, хоч і маніпулятивна, має бути присутня в такому ведмежому віці. «Це як діти. Ведмежата приїхали крихітні, важили вдвічі менше, ніж мали бути, в них постійно була діарея. Минулого тижня зважували Папая — тепер він уже 30 кг. Періодично ми виносимо їх у великий вольєр погуляти, але зараз це важко. Бо це 30 кг тіла, яке досить добре керує своєю вагою і намагається тебе вкусити під коліном і взагалі збити з ніг. Але це все пояснює, чому контактні звіринці не вирощують дорослих тварин, бо до нього дитину не запустиш сфотографуватися», — резюмує жінка.

ЗАМІСТЬ ГЕПІЕНДУ

Зараз усі семеро ведмедів у надійних руках. Марина з Єгором разом із однодумцями зроблять усе, щоб решту свого життя ці малі та дорослі тварини прожили достойно. Але чи мають існувати такі притулки як явище взагалі в цивілізованій країні, де право тварини на гідне життя та свободу не порушує людина?

Хтось цих тварин свого часу купив, не має значення цирк це чи приватна особа, а потім викинув як ганчірку, і це ще в кращому разі. За словами Марини Шквирі, разом з колегами ведуть базу даних диких тварин, які перебувають у поганих умовах. Зараз у цій базі — понад 80 ведмедів, і в деяких місцях їх розмножують. Тобто одночасно на руках у людей, з урахуванням ведмежат, може бути близько 200 тварин. Чи зможуть врятувати всіх такі притулки, як «Біла скеля»? Разом із реабілітаційними центрами їх в Україні можна перерахувати на пальцях двох рук.

Не дивно, що часто приватні звіринці хочуть віддати тварин добровільно в притулки, бо утримувати диких тварин у хороших умовах — не так і дешево. Приміром, річний бюджет «Білої скелі» — близько мільйона гривень. Переїзд та будівництво — окрема стаття витрат, здебільшого це власні заощадження засновників притулку та допомога партнерів і небайдужих людей.

«Рятувати всіх ніхто не зможе, хоч скільки б притулків ми будували. Таких ведмедів сотні в клітках. У кожного з існуючих притулків є черга власників, які вже не можуть утримувати тварин, бо вони старі чи непотрібні. Тому ми завжди укладаємо договори з колишніми власниками, що вони більше не будуть ведмедів купувати та розмножувати. Також у наших планах створення виставки, яка показуватиме, як треба доглядати за тваринами і до чого неправильне утримання призводить, щоб люди бачили, як це дорого, як страждають ведмеді і як вони будуть проводити решту життя. Бо інший варіант, крім притулку, — це просто померти чи гнити в клітці ще 30 років. Тож наша ідея — змінити ситуацію глобально, а не весь час боротися з наслідками», — каже Марина Шквиря.

Мрія засновників «Білої скелі» — розвивати сферу реабілітації тварин, яку, власне, вони й тягнуть на своїх плечах. А підтримати притулок може кожен — можна приїхати на екскурсію в Чубинське (вхідний квиток — 100 гривень дорослий та 50 гривень дитячий), стати опікуном на тиждень для ведмедя (тисяча гривень) або ж зробити пожертву на рахунок фонду «Збережи дикість» (https://savewild.org/donation_ua/).