Взимку батареї стають центром тяжіння в оселі — біля них затишно грітися, коли приходиш додому з морозу. Сучасні радіатори виглядають невибагливо, власне, головне, щоб вони були теплими. Інша справа — печі, колись обов’язковий атрибут у будинку.

Пічні кахлі, керамічні оздоби фасадів та інтер’єрів представили на виставці «Барви свята», яка до 19 лютого триває у галереї «Хлібня» на території Національного заповідника «Софія Київська». Найдавніші експонати датуються XI — ХІІ століттями, більшість артефактів — з фондів заповідника і Національного музею історії України, з приватних колекцій — представляють вперше. Святослав Яринич, один із кураторів виставки і завідувач відділу культурно-освітньої та експозиційної роботи «Софії Київської», розповів про ці унікальні зразки архітектурно-декоративної кераміки.

СОНЦЕ ТА ЯНГОЛИ

Фрагменти плитки доби Київської Русі належать до ХІ — ХІІ століть. Поруч — візантійська плитка, знайдена на території Судака у Криму, орієнтовно ХІІІ — ХIV століть. Плитка полив’яна, на ній тонкими лініями намальовані абстракції. Святослав Яринич коментує: «Плитку вкривали поливою одного відтінку, а потім декорували. У Київській Русі таке оздоблення було доволі поширеним — подібні речі знаходять на місцях багатьох зруйнованих храмів».

Майолікові розети ХІХ століття колись прикрашали Михайлівський Золотоверхий монастир (фото 1). І сьогодні вони вражають свіжістю барв. Прикраса на одній із них схожа чи то на сонях, чи то на сонце, лискучий білий декор — наче перлове намисто. «Перед тим, як Михайлівський собор повністю розібрали, реставраторам і музейникам дозволили зняти найцікавіші елементи керамічного оздоблення», — говорить куратор виставки.

Зображення янголів, теж майолікові, хоч і з тріщинами, все одно зачаровують. Якісь фрагменти створені у XVIII столітті, інші — у ХІХ, вони прикрашали Успенський собор Києво-Печерської лаври, який підірвали 1941 року. Ці янголи «сиділи» під куполами собору, з часом фрагменти псувались, і їх замінювали — тому одні «молодші» за інших. Звіддаля різниця, певно, не відчувалась, але у вітрині помітно, що янголи ХІХ століття більші, відрізняються відтінками кольорів.

ПЕЧІ «ЖИЛИ» БЛИЗЬКО 100 РОКІВ

Науковці припускають, що десь у ХІІІ столітті з’явилися печі, в яких дим виводився назовні. Кахлями їх обкладали, щоб краще накопичувати і передавати тепло. Спочатку кахлі були горщикоподібними, їх монтували виступом, схожим на миску, назовні. Відповідно, називають такі вироби мисковими.

На виставці «Барви свята» є мискова кахля XIV століття: теракотова, без оздоб, власне, схожа на горщик (фото 5).

«За якийсь час почали використовувати так звані плиткові кахлі, в яких отвір менший і повернутий всередину, — розповідає Святослав Яринич. — Вони накопичували тепло, і коли піч переставали топити, його віддавали. Це, як зараз кажуть, більш енергоефективна, порівняно з мисковими, модель. Такі кахлі проіснували дотепер».

Рядову кахлю ХІХ століття з рельєфними геометричними оздобами знайшли на Полтавщині. Її зробив народний майстер, зсередини річ закіптюжена. А гігантську неглазуровану кахлю з рослинним орнаментом знайшли на території Софії Київської. Певно, і піч, яку вона облицьовувала, була чимала.

«Як підрахували дослідники, середній вік кахляної печі був 80 — 100 років. Потім змінювалися господарі, мода, і люди просто збивали старі кахлі, — зауважує Святослав Яринич. — Уламки кахлів знаходять на звалищах на території Софії під час розкопок».

КИТАЙСЬКИЙ МОТИВ

З часом конструкція печей ускладнювалася. Виготовляли спеціальні кахлі для стінок, кутів, карнизів. Між іншим, приблизно до кінця XVIII століття спеціальні майстри розписували кахлі вручну.

У XVII столітті все частіше робили глазуровані кахлі. Спочатку використовували зелену поливу, де як пігмент були солі міді. «Згодом з’явився стиль, який пов’язують з італійським Ренесансом, коли кахлю розфарбовували у кілька кольорів: синій, жовтий, зелений, білий, — додає куратор «Барв свята». — А у XVIII столітті виникла мода малювати синім на білому тлі — вона прийшла з Китаю через Голландію». Такі кахлі з синіми вазами і квітами є в експозиції виставки.

Або невеликі пояскові кахлі з ідилічними сюжетами: пейзажі з будиночками, птахи, що бавляться у траві (фото 4).

ВІД НІЖИНА ДО МЕЙСЕНА

Наприкінці XVIII — на початку ХІХ століття кахлі стали робити на заводах. Чимало киян забезпечував цим добром Кахельний і майоліковий завод Йосафата Анджейовського. Святослав Яринич говорить, що підприємство заснували у 1870-х роках, проіснувало воно десь до 1920-го — тоді його націоналізували. Власник виїхав до Польщі й там помер.

Печі ставали більш вишуканими. Їх прикрашали фронтонами у стилі модерну, різними медальйонами. В експозиції є такі у стилі неорококо — з жіночою голівкою або з купідоном  (фото 2), який вмостився на колоні й поклав ногу на ногу.

Оскільки піч до появи парового опалення була необхідна, існували пропозиції для різних гаманців. По селах і містечках, як Ніжин та Ічня, існували невеликі виробництва, де ціни були невисокі. А хтось замовляв кахлі за кордоном, наприклад, у Німеччині. На виставці «Барви свята» є кахлі з Мейсена, відомого центру виробництва порцеляни і кераміки. Вони прикрашені тонким шаром позолоти — без кітчу і витончено.

«Уявіть: Різдво, ялинка, піч світиться. Сприймаю розписи на кахлях, як іграшки», — розмірковує Святослав Яринич.

СЮЖЕТИ, ЩО ЗІГРІВАЮТЬ

Як виглядала піч «в анфас і профіль» дивимось окремо — у «Будинку митрополита». Там стоїть піч із кахлів, виготовлених за взірцями, знайденими на території колишньої митрополичої резиденції. Її прототип існував у XVIII столітті. На сотнях кахлів синім по білому намальовані моралізаторські сценки.

Взагалі малюнки на кахлях — окрема велика тема, на яку існує маса досліджень. Скрізь по світу поширені квіткові сюжети. Святослав Яринич ділиться: «Коли готував виставку, переглянув багато українського, голландського, німецького матеріалу. Лише один раз побачив, що на пічних кахлях зобразили зиму. В основному, використовували літні мотиви. Оскільки на піч переважно звертали увагу взимку, коли грілися біля неї, прикрашали відповідно».

Інша піч, реконструйована і відтворена у «Будинку митрополита», походить із прибуткового будинку на вулиці Льва Толстого, 19.

Оздоблення з блакитними квітками Святославу Яриничу нагадує «Київський торт» (фото 7). Кахлі зроблені на згаданому заводі Анджейовського. Власником будинку, звідки походить піч, був відомий київський лікар Микола Волкович, зараз там звичайні квартири.

Ірина Абрамова, завідувач музею «Будинок митрополита», розповідає, як зберігали цінні печі: «Коли у 1980-х роках будинки йшли на реконструкцію, печі фактично викидали, бо усюди проводили парове опалення. Багато кахляних печей тоді втратили. Але у нашому заповіднику ще у радянський час створили відділ архітектурної кераміки, який збирав такі речі. Співробітники відділу мали список будинків, що йдуть на реконструкцію, і обходили ці адреси. Іноді встигали зберегти тільки окремі кахлі, а іноді бачили, що піч ще ціла, домовлялися з робітниками, і її передавали сюди». Окремі кахлі виставляли у вітринах, а на початку 2000-х вирішили зібрати печі, які повністю збереглися, та експонувати їх у «Будинку митрополита».

КЕРАМІКА ЗАВОЙОВУЄ ФАСАДИ

Та повернімося до «Барв свята». У ХХ столітті печі з кахлями відійшли у минуле, але кераміку використовували для оздоблення фасадів. «Коли під час Другої світової війни звільнили Київ, вулиця Хрещатик була майже вщент зруйнована. І коли зібралися її відбудовувати, виникла ідея декорувати фасади на ній керамікою», — зазначає Святослав Яринич. У 1945 році серед архітекторів провели конкурс на типові керамічні вироби для інтер’єрів та екстер’єрів Хрещатика. Кераміку планували використовувати активно: збереглися проекти світильників із кахляним декором, деталі карнизів, види керамічної підлоги. З креслення декоративної колони видно, що деякі проекти передбачали використання кольору, від чого потім відмовилися.

ПАННО «ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА» ВІДОМОЇ МИСТКИНІ ГАЛИНИ СЕВРУК. РОБОТА СТВОРЕНА 1968 РОКУ

Цікаво, що у радянські часи вивчали давні традиції храмового декору. «При Академії архітектури УРСР існував науково-дослідний інститут будматеріалів, де була лабораторія кераміки. Там працювали кілька доволі відомих істориків мистецтва, художників. До дисертації одного з них, Пантелеймона Мусієнка, включені зразки розет і янгола, які є в експозиції виставки. Вони подані як приклади, що, може, й не сюжетно, але потрібно наслідувати. Також фахівці вивчали склад давніх полив», — пояснює куратор «Барв свята».

У 1950-х перший секретар ЦК Компартії Микита Хрущов ініціював боротьбу з надлишками в архітектурі, й близько десяти років кераміку не використовували. Певне відродження відбулося саме на території Софії. У 1960-х роках тут працювала так звана Софійська гончарня під керівництвом Ніни Федорової, де зокрема розробляли типові плитки для інтер’єрів.

До речі, зразки облицювальних плиток «Космос», створені Ніною Федоровою у 1980-х, нагадують стародавні кахлі з абстрактними візерунками (фото 3).

Певно, останній київський монументальний проект з використанням кераміки в архітектурі — Будинок національних творчих колективів на бульварі Тараса Шевченка.

Він має великий керамічний фриз, один з ескізів якого експонується на виставці (фото 6).

Сьогодні трапляється, що кераміку використовують для декору приватних помешкань, створення печей. Святослав Яринич додає, що багато людей цікавляться кахлями. У соцмережах існують групи, учасники яких фотографують і викладають знімки старовинних печей у Львові, Одесі тощо, дехто кахлі колекціонує. Плитки для підлоги чи печі, нерідко майстерно оздоблені, зберігають сліди десятків і сотень людей, які жили багато років тому, — а це притягує.