«Зимові свята наповнені театральними дійствами, і так було з давніх-давен, в українців склалася така обрядовість. Ми продовжуємо цю традицію», — каже Ольга ПАНЬКІВ, кураторка виставки «Лібрето для Різдва», яка триває в Національному заповіднику «Софія Київська». Цей проект є спільним з Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України. У залах Брами Заборовського показують вертепні скрині та ляльок, старовинні музичні інструменти, ескізи декорацій та костюмів до «зимових» вистав таких відомих художників, як Анатолій Петрицький, Анатолій Волненко, Йосип Юцевич.

СПІВИ БЕЗ АЛГОРИТМУ

Олена ЛЕВЕНКО, старша наукова співробітниця Музею театрального, музичного і кіномистецтва України, не тільки добре знається на історії старовинних інструментів, а й музикує на них. Так, на відкритті виставки вона зіграла на старосвітській бандурі. «Це бандура традиційного зразка, — зауважує Олена. — В Україні не відбулося уніфікації інструментів, тому бандури відрізняються за формою корпусу, бувають різними за розмірами, можуть мати більш чи менш симетричну форму».

На Різдво, як, втім, і на інші свята, українці любили послухати троїстих музик. Хоч назва асоціюється з трійкою, учасників таких ансамблів могло бути більше. «Це могли бути, наприклад, сопілка, бубон і скрипка. Також могли долучатися басоля та інші інструменти. Обов’язково — спів, як ансамблевий, так і сольний, у супроводі інструментів чи без нього. Не було алгоритму, що треба робити тільки так», — коментує Олена Левенко.

КІЛЬКА МУЗИК НА ОДИН ІНСТРУМЕНТ

Грати на інструментах теж можна було по-різному. Наприклад, на басолі грали щипком або за допомогою короткого смичка, яким вдаряли по струнах. Незвично використовували бугай — таку назву інструмент отримав, бо його звучання нагадує ревіння бугая. Олена розповідає: «Днище бугая могло бути відкритим чи закритим. Вгорі інструмент обтягнутий шкірою, є пучок кінського волосся. Грали на інструменті таким чином: руки і цей чуб з кінського волоса змащували квасом і сіпали. Це фрикційний інструмент (тобто звук видобувається за допомогою тертя. — Авт.), він справляв гумористичний ефект і тримав темпоритм в ансамблях традиційних музик».

Козобас, який навіює думки про водіння кози у Щедрий вечір, — відносно молодий інструмент. Його в 1960— 1970-х роках придумали професійні музиканти. Це можна назвати творчим переосмисленням народного звичаю. «Уявіть, на Гуцульщині на шостий день весілля музики потомилися й пішли відпочивати, а гостям ще хочеться веселитися. Вони брали звичайне відро, вставляли туди коромисло, протягували з коромисла до ручки відра металевий дріт і били по ньому палицею. Таким чином мали шумовий інструмент, під ритм якого можна було й потанцювати, — описує Олена Левенко. — Музиканти це переосмислили. Козобас є ударним інструментом, його струни налаштовуються на певну висоту, можна грати коротким смичком. Над головкою у вигляді кози є маленька тарілочка, по якій можна бити древком смичка або паличкою. Якщо музиканти домовляться, на одному інструменті можуть грати кілька людей».

ПОГРАБУВАЛИ — ВИНУВАТИЙ ВЕРТЕПНИК

Одним із символів Різдва є вертеп. Це — старожитня традиція, у музеї театрального, музичного та кіномистецтва наявні експонати XVIII і XIX століть. За радянських часів влада всіляко намагалася заборонити його, але оскільки вертеп, можна сказати, в українців «у крові», то коли тиск послабшав, усе відродилося. На виставці у Брамі Заборовського є скриньки з ляльками другої половини минулого століття.

«У 1930-х роках вертепну традицію хотіли повністю знищити. Вертепні вистави забороняли з формулюванням, що вони занадто примітивні й віджили своє, — розповідає Ірина ЗУБЧЕНКО, співробітниця Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. — Спочатку вертепники хотіли якось врятувати цю традицію. У нас в експозиції є Куп’янський вертеп другої половини ХІХ століття. Його прикрашає восьмикутна Віфлеємська зірка. За радянських часів, щоб не опинитись під забороною, цю зірку зробили п’ятикутною. Власник вертепу Гаврило Панасенко згадував, що коли вертеп ставили на площі, де збиралося багато людей, і хтось учиняв грабіж, то шукали не злодія — всі претензії були до вертепника, котрий зібрав таку велику аудиторію. Інколи ляльок вилучали, у тексти вносили купюри, у 1930-х роках це дійство взагалі заборонили. Іноді вертепні вистави робили потайки. Із часом, коли радянський режим пом’якшився, традиція відновилася. Коли Україна здобула незалежність, Різдвяний вертеп відродився остаточно».

Сьогодні до музею приходять майстри, які цікавляться старовинними вертепними скриньками. Ірина каже, що один музикант повністю відновив скриню Сокиринського вертепу за схемами з музейних фондів, зробив також копії ляльок і тепер показує з ними вистави.

КОЗАК-ВЕЛЕТЕНЬ

Вертепна традиція є досить актуальною у плані тексту. «Якщо вертеп складався із двох частин, то перша була доволі канонічною, біблійною. У другій частині діяли такі герої, як Козак, Поляк та Полячка, Дід з Бабою, тож вона була дуже сучасною. Там використовували неканонічний текст, який можна було змінювати, в який додавали нові фрази, залежно від поточних подій», — пояснює Ірина Зубченко.

Глядачі реагували на вистави дуже емоційно, причому не лише на актуальні сюжети. «Залишилися спогади, що люди дуже раділи, коли за царем Іродом приходила Смерть і стинала йому голову, — наводить приклад Ірина. — Ще у вертепі була дуже драматична сцена. Коли зброєносець Ірода підходив до Рахілі з дитинкою, вона благала не вбивати маля, але той проколював його списом. Рахіль з болем вигукувала: «Щасливі ті жени, кої не рождають, скорбі і печалі вовсе не знають». Звісно, це апелювало до трагічних подій, коли мати втрачає дитину. А таке може статися на війні. Відповідно, це завжди створює сучасний контекст навіть сьогодні».

Одним із головних героїв неканонічних вертепних вистав був Запорожець. За словами Ірини Зубченко, цю ляльку робили набагато більшою за інші. «Козаків вважали основними захисниками простого люду від сваволі панів та несправедливості, — продовжує музейниця. — Нині можемо провести паралель між козаками і людьми, які захищають нашу свободу на війні. Козака упродовж вистави намагаються затягти у пекло, але він залишається живим і неушкодженим. У це Різдво ми не маємо забувати, що в Україні триває війна. Також завжди у зимові свята ми чекаємо на диво, але дуже важливо, щоб це диво було в нас і ми дарували його нашим ближнім».

 Виставка «Лібрето для Різдва» триває в «Софії Київській» до 31 січня. Крім виставки, в заповіднику підготували велику програму до зимових свят «Візерунки новорічної ялинки» — з майстер-класами, концертами, квестами й екскурсіями. За анонсами подій можна стежити на сторінці програми у «Фейсбуці».