«Ось цей будинок від початку війни стоїть порожній, тут люди втекли, щойно почалися перші обстріли, сусідній — так само. А от, подивіться, «градина» — як прилетіла, так і стоїть тут з 2014 року. Одну витягнули, а цю залишили, певно, щоб дітям було чим гратися, — розповідає мешканка села Карлівка, що в Мар’їнському районі Донецької області, Тетяна ПОЛТОРАЦЬКА. — Кажуть, що снаряд увійшов дуже глибоко, важко витягнути. А ось, пройдіть зі мною трохи далі, бачите, тут наш багатостраждальний медпункт. Снаряд влучив просто у стіну. Тепер тут ні медпункту, ні доріг, ні освітлення...»

Сьогодні в селі Карлівка постійно проживає не більше сотні людей. А ще до початку війни було понад 400. У цьому мальовничому краї, біля дамби Карлівського водосховища, раніше вважалося престижно жити. На роботу, як розповідають місцеві, майже всі їздили в Донецьк — до 15 хвилин маршруткою. «Ті, хто не їздив до міста, могли торгувати на донецькій трасі. Багаті люди з області зводили у нас будинки як заміські дачі — вода, неймовірні краєвиди, чисте повітря. А зараз тут лише війна і розруха, — каже Тетяна Володимирівна.

У село Карлівка волонтер Анна Домбровська щотижня приводить газету «День» для безкоштовного розповсюдження. Свій примірник отримує практично кожен мешканець. Дізнавшись, що цього разу волонтер приїде з журналістами газети, біля місцевого магазину зібралися люди — вірять, що публікація про село їм допоможе. «А як ні, то люди з усієї Україні хоч побачать, як ми тут живемо, — каже місцева мешканка Світлана.

На початку війни, буквально з першими вибухами, Карлівку сильно обстріляли. Болючою втратою для села стало руйнування амбулаторії. Снаряд влучив просто в будинок, розділений на двох господарів, — одна частина під медпункт, а в другій мешкає подружжя пенсіонерів.

«Я спав у спальні, коли бабахнуло, якраз біля суміжної стіни з медпунктом. Чудом врятувався лише тому, що на мене під час вибуху впав гардероб і прикрив тіло, — пригадує 76-річний Віталій Миколайович. — Нікому ми тут не потрібні. Багато хто приїздив, дивився, все фотографував — і влада, і волонтери, і якісь французи навіть були... Всі як один обіцяють допомогти, а медпункт і досі розбитий. Якщо немає бажання відновлювати його роботу, то й не треба — дах хоча б перекрийте, бо мені ж все в будинок затікає. З моєю частиною будинку там перестінок лише в півцеглини. І як не опалювати — а все марно. От учора лягав спати — 24 градуси тепла накочегарив, а прокидаємося — 16. Вугілля неймовірно дороге — такого на Донбасі ніколи не було. Бо возять з України. Дешеве вугілля в «ДНР», але звіди — не можна. Я працюю з 13 років, все життя в роботі — а вони мені от на сміх людям пенсію підняли. Довго сміявся — на 150 грн тепер отримую більше. Бабі докинули 120 грн. Але ж ніхто не каже, що спочатку ціни майже на все зросли, а потім — ці копійчані надбавки до пенсії».

Дідусь розповідає, що якось через рік після обстрілу, коли вже власними зусиллями будинок трохи підремонтував і заставив зламаним шифером підірваний медпункт, уночі обвалився дах. «Ми з бабою аж підскочили. Кричу: знову по нас бабахнули, що ж це нам так не везе! А то просто стеля обвалилася. Слава Богу...» — пригадує пенсіонер.

До розмови долучається дружина Віталія Миколайовича, 75-літня Надія. «А знаєте, чому медпункт ніхто не буде нам ремонтувати? Бо кажуть, що він по документах вважається робочим, а дівчина, котра тут начебто працює, насправді працює в Галицинівці старшою медсестрою, — розповідає бабуся. — Так, у Галицинівці є амбулаторія, але наші люди, а це переважно пенсіонери, не мають транспорту. Треба наймати таксі за 50 грн. Прихопило серце — плати таксистам. Не маєш чим платити — помирай. Отак і живемо. А до війни тут був справжній рай...»

«Найстрашніше, що кінця-краю цій війне не видно. От сьогодні Україна всю ніч гатила по Донецьку. Думаєте, що ми про це не знаємо, — говорить Віталій Миколайович. — По телевізору так і сказали: з України стріляли, а «ДНР» навіть не може відповісти на провокації».

Запитуємо: на якому каналі таке розповідають?

«Ми дивимося тільки донецькі та російські канали. Інших тут немає, — відповідає дідусь. — А що, хочете сказати, що це неправда? Може. Брешуть всі... Але їхню брехню ми принаймні бачимо, а вашу — ні».

Втім, зруйнована амбулаторія, за словами селян, не найбільша їхня біда. У селі немає школи, і 27 дітей щодня возять майже вщент зруйнованою дорогою в сусідню Галицинівку.

«Це просто дорога смерті. Вона була в аварійному стані ще до війни, — розповідає директор Галицинівської загальноосвітньої школа І — ІІІ ступенів Тетяна ПОЛТОРАЦЬКА. — Під час війни міст був підірваний, а дорога — остаточно розбита вщент. Самотужки люди підтягнули блоки, допомогли військові — засипали «жужалкою». Але дощі пішли — автомобілі та важка техніка знову все розбили. Біля дороги були вибухи, вона заросла, обабіч бур’янів не обрізали кілька років. А ще — там є «сліпі зони» — два повороти з кутом по 90 градусів. Ми зверталися в сільраду, у відділ освіти, кілька разів ставили це питання на засіданнях райдержадміністрації — і на обласному рівні. Але ніхто нічого не робить. Тому зараз батьки відмовляються пускати дітей такою дорогою в школу, бо автобус елементарно може перевернутися, особливо страшно в ожеледицю».

«Куди ми тільки не писали листів зі скаргами. От останній раз на районну владу — у Мар’їнку. Минув місяць — ніхто навіть формально не відповів. До речі, цією ж розбомбленою дорогою возять не лише дітей до школи, а й малечу в дитсадок, — обурюється мама п’ятикласника Світлана. — Чому коли по телевізору показують нашу владу, того ж Жебрівського (Павло Жебрівський — голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації. — Авт.), він їздить по містах і райцентрах області, а в села не заїжджає? Чому він не приїде і не подивиться на нашу школу? Вікна обвисли, скоро будуть падати на дітей, двері аварійні...»

«Якщо чесно, то по району дві школи, і наша, в тому числі, потрапили в проект теплоенергозбереження — заміна вікон, утеплення фасаду. Ми зробили документацію, все, що треба з нашого боку, ще в січні 2016 року було виконано — але віз так і стоїть на місті, — додає директор школи. — Саму школу, Слава Богу, не обстрілювали, але від вибухових хвиль вікна вилітали й обвисли».

Поспілкувавшись із селянами, кореспонденти продовжили обходити село і фотографувати зруйновані будинки. «Ви краще тут довго не затримуйтеся, вже темніє... А в селі — жодного ліхтаря і жодної лампочки, ще в канаву яку втрапите машиною. Це — прифронтове село, тут уночі нічого робити», — чуємо голос місцевого чоловіка і, не знайшовши аргументів, щоб йому заперечити, сідаємо в машину і їдемо далі — сумнозвісною розтрощеною дорогою в бік Галицинівки.