«Острів пам’яті»

Нещодавно під час розмови з університетським колегою в Празі ми обговорювали значення та пам’ять про дисидентський рух у країнах колишнього «соціалістичного табору». Здавалося б, що значення дисидентського руху з точки зору історії ніхто не піддає сумніву. Водночас порівняння меморіалізації дисидентського руху в Чехії та Україні виявилось геть не на нашу користь. Хоч певні «острівки» пам’яті в Україні, все ж таки, існують.

БІЛЯ ВИТОКІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Значення українського дисидентства в нашій історії видається очевидним. Шістдесятники, які згодом стали основою правозахисного та національно-визвольного руху, формували острівці громадянського суспільства в умовах радянського тоталітаризму. Без сумніву, основою феномена т.зв. «шістдесятництва» була художня та літературна творчість. Поетичні збірки Василя Симоненка, Ліни Костенко чи Івана Драча, художні твори Алли Горської, літературознавчі праці Івана Дзюби, Євгена Сверстюка та Івана Світличного — це перше, що спадає на думку при слові «шістдесятники». Шістдесятництво — феномен передусім культурний: етичний та естетичний протест проти пануючої радянської системи.

Однак шістдесятники не жили лише у світі власної творчості. Навколо них існувала тоталітарна держава, «радянська система координат», як свого часу висловився Євген Сверстюк, яка наполегливо втручалась в їхнє життя та творчість і викликала спротив. Незабаром після публікування своїх перших творів шістдесятники опинилися в опозиції не лише культурній, а й громадянській до пануючої системи. Тиск на молодих письменників, звільнення з роботи чи відрахування з інститутів, втручання цензури, а згодом й арешти однодумців та суди над ними — все це не могло залишитись без реакції.

Саме шістдесятники започаткували в повоєнній Україні практики, які досі є основою громадянського суспільства. Після арештів серед української інтелігенції в 1965 році молоді люди збирались під судами та за можливості потрапляли безпосередньо до зали суду, щоб підтримати своїх друзів (не варто забувати, що радянські суди часто бували «відкритими» лише формально). Саме тоді шістдесятники почали освоювати й інструмент відкритих листів та петиційних кампаній. Після перших арештів листи керівництву держави писали ті, що залишалися на волі. У петиційних кампаніях молоді люди добивалися підписів поважних постатей української культури — Сергія Параджанова, Олега Антонова, Максима Рильського та інших.

«Зв’язок поколінь українського руху опору символічно поєднується в хустинці з віршами Василя Стуса, яку можна побачити на одному зі стендів у музеї. Любов Лемик (дружина Миколи Лемика та племінниця Степана Бандери) переписала на хустинці вірші Стуса (магаданську версію «Палімпсестів»), вшила в поділ спідниці, яку передала Раїсі Мороз. У 1979 року вірші Стуса таким чином вивезли за кордон, де вони згодом були видані в окремій збірці в Мюнхені»

Згодом саме ці методи стали основою дисидентського руху. Відкриті листи, які також поширювалися в самвидаві, стали основою діяльності Української Гельсінської групи в 1970-х роках, однієї з перших цілеспрямованих правозахисних ініціатив на теренах тодішнього СРСР. Правозахисні ініціативи стали логічним продовженням національно-визвольної боротьби, діяльність УГГ мала чітко виражений національний, державницький характер. Попри те, що колишні дисиденти сьогодні згадують, наскільки складно було добитися того чи іншого підпису чи бодай мінімального розголосу, своєї діяльності ці невеличкі когорти однодумців не припинили. Саме ці невеликі групи освоювали традицію громадянського суспільства в радянській Україні. Мабуть, якби слово «активіст» тоді було широко вживане, а сьогодні не набуло дивного ледь не образливого чи навіть пейоративного звучання — українських дисидентів, в певному сенсі, можна було б назвати саме цих терміном. У будь-якому разі, зародки українського громадянського суспільства беруть свій початок саме з цих дисидентських кіл. 

МОЗАЇКА ЛЮДСЬКИХ ІСТОРІЙ

У Чехії дисидентський рух вивчають на усі можливі смаки: монографії, статті, інтернет-сторінки окремих постатей та сегментів дисидентського руху з’являються ледь не щороку. Так само відбувається й робота з місцями пам’яті. В Україні ситуація складніша: ґрунтовніша робота над опрацюванням спадку та збереженням пам’яті про шістдесятників та дисидентів, здається, лише починається. Проводяться окремі заходи (на кшталт «Фестивалю шістдесятництва та дисидентського руху»), подекуди з’являються нові книги. Місць пам’яті в Україні наразі не так багато. Можна згадати про окремі музеї-кімнати (наприклад, у Черкасах — кабінет Василя Симоненка), садибу В’ячеслава Чорновола чи хату в Біївцях, де народився Симоненко, та нечисленні меморіальні таблиці. Хоч, наприклад, таблиця, встановлена на будинку Інституту літератури АН України на вулиці Грушевського із зображенням Василя Стуса та Івана Світличного (обидва дисиденти свого часу навчалися тут в аспірантурі), викликала значний скепсис, зокрема й через досить-таки своєрідне зображення обох письменників.

Однак у Києві на вулиці Олеся Гончара знаходиться Музей шістдесятництва, який потенційно має можливість стати епіцентром як наукових досліджень, так і головним місцем пам’яті національно-визвольного руху в повоєнній Україні.

Перші ініціативи щодо створення музею виникли ще в другій половині 1990-х років. Головним ініціатором була Надія Світлична, котра сама належала до «шістдесятників» та брала активну участь в правозахисному русі. За що, зрештою, не один рік провела в радянських таборах. Саме архів сестри Івана Світличного став основою фондів майбутнього музею. Зрештою, справа зрушилась з місця лише після Помаранчевої революції, але реально музей відчинив свої двері для відвідувачів лише в серпні 2012 року. Дещо парадоксально — як філія Музею історії міста Києва, хоч насправді шістдесятництво — це явище, яке поєднувало різні регіони країни. Першим директором музею став Микола Плахотнюк — колишній політичний в’язень, щодо якого в 1970-х роках радянська влада застосувала один з найжорстокіших методів боротьби з «інакодумцями» — примусове «лікування» у психіатричній клініці.

«У музеї можна відчути моторошні реалії тюремного життя дисидентів цього періоду — наприклад, побачити в’язничну сукню Надії Світличної»

Попри багаторічну бюрократичну тяганину, сьогодні музей зберігає, мабуть, найбільш цілісну колекцію артефактів, які стосуються українських шістдесятників та дисидентського руху в нашій країні. У приміщеннях музею живе історія поступового розвитку шістдесятництва та їхнього шляху в опозицію до радянської системи.

Музей шістдесятництва — в міру розмірів приміщення та власного ресурсу — презентує, передусім, історію людей. Під умовною назвою «шістдесятництво» в історіографію увійшла когорта людей, які були яскравими й різними індивідуальностями: Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Василь Симоненко, Ірина Жиленко, Микола Вінграновський та багато інших. Однак всіх цих непересічних молодих людей, за словами Євгена Сверстюка, поєднувало несприйняття радянської культури та пошук правди.

Музей шістдесятників — це передусім саме мозаїка людських історій, які зберігаються в різноманітних музейних експонатах. Перші поетичні збірки поетів-шістдесятників («Тиша і грім» Василя Симоненка, «Атомні прелюди» Миколи Вінграновського чи «Соняшник» Івана Драча) доповнені афішами з Клубу творчої молоді «Сучасник», у якому на літературних вечорах виступали Василь Симоненко чи Іван Драч, а власні лекції читали Євген Сверстюк та Іван Світличний — свідки відносно спокійних років хрущовської «Відлиги» на зламі 1950-1960-х років. Поряд із цілком офіційними виданнями — заборонена самвидавна збірка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл», надрукована на цигарковому папері — перше грубе втручання радянської цензури у творчість молодих людей. Умовна «відлига» остаточно завершилась разом із правлінням Микити Хрущова. Перехід шістдесятників у фактичне дисидентство відбувся після арештів влітку 1965 та спроби виступу Івана Дзюби на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року. Приблизно в цей самий час Дзюба написав й ключовий твір українського дисидентського руху «Інтернаціоналізм чи русифікація?», перші видання якого теж можна побачити в музеї.

Рух шістдесятників, попри те, що отримав свою умовну назву від декади, не завершився разом із шістдесятими роками. Однак реалії наступних десятиліть були геть іншими. Масові арешти української інтелігенції на початку сімдесятих років мали на меті зламати рух опору. Десятки письменників та інтелектуалів опинилися в радянських таборах. На зміну культурній конфронтації прийшла політична опозиція та правозахисний рух. У музеї можна відчути моторошні реалії тюремного життя дисидентів цього періоду: в’язнична сукня Надії Світличної, одяг Олеся Шевченка та Василя Овсієнка.

Зв’язок поколінь українського руху опору символічно поєднується в хустинці з віршами Василя Стуса, яку можна побачити на одному зі стендів у музеї. Любов Лемик (дружина Миколи Лемика та племінниця Степана Бандери) переписала на хустинці вірші Стуса (магаданську версію «Палімпсестів»), вшила в поділ спідниці, яку передала Раїсі Мороз. У 1979 року вірші Стуса таким чином вивезли за кордон, де вони згодом були видані в окремій збірці в Мюнхені.

Зрештою, ціла когорта шістдесятників та дисидентів доклалася до радикальних політичних змін на зламі 1980-х — 1990-х років та здобуття незалежності України. Цей період також відображений у колекції музею.

«ШІСТДЕСЯТНИКИ БУЛИ ПРИСУТНІ НА МАЙДАНІ НЕ ЛИШЕ «МЕТАФІЗИЧНО»

Окремо привертають увагу стенди, які присвячені подіям Майдану та російсько-української війни. Включення шістдесятників в історичний часопростір є справді вкрай важливим завданням, так само, як і підкреслення тяглості української історії. Власне, шістдесятники стояли біля витоків опозиційного руху, який, у тих чи інших формах, набував антиколоніального звучання у межах протистояння України та центру радянської імперії в Москві.

Характерно, що перший загиблий із Небесної Сотні — Сергій Нігоян — зачитував на Майдані «Кавказ» Тараса Шевченка. Такі ж мотиви Шевченкового «Кавказу» звучали ще у вірші Василя Симоненка «Курдському братові» з початку 1960-х років. Саме цей мотив солідарності поневолених та гуманізму став наскрізним елементом, що тягнеться з часів відлиги та молодості шістдесятників, крізь правозахисний рух та радянські табори аж до революційних подій зими 2013/2014 років.

«Майданівський щит, доповнений віршами Василя Симоненка, ілюструє як тяглість українського руху опору, так і традицію формування громадянського суспільства в Україні. Зрештою, шістдесятники були присутні на Майдані не лише «метафізично» — в експозиції музею можна побачити фотографії Євгена Сверстюка, Миколи Горбаля та інших шістдесятників під час буремної зими восьмирічної давнини на головній площі країни»

Таким чином, майданівський щит, доповнений віршами Василя Симоненка, ілюструє як тяглість українського руху опору, так і традицію формування громадянського суспільства в Україні. Зрештою, шістдесятники були присутні на Майдані не лише «метафізично» — в експозиції музею можна побачити фотографії Євгена Сверстюка, Миколи Горбаля та інших шістдесятників під час буремної зими восьмирічної давнини на головній площі країни.    

НОВІ ПРОЄКТИ, ЩО ПОТРЕБУЮТЬ РЕСУРСІВ

Без сумніву, так само, як і у випадку більшості вітчизняних музеїв, Музей шістдесятництва теоретично має багато векторів для вдосконалення власної роботи, які гальмуються через вже майже традиційні фактори та реалії українських культурних установ: недостатнє фінансування чи бюрократичний апарат. Окрім цього, у фондах музею знаходиться безліч цінних експонатів, які б, безумовно, заслуговували бути представленими публіці, однак за браком місця та ресурсу їх просто ніде розмістити. Однак, нехай і непевні, але сподівання на «світло в кінці тунелю» залишаються.

Як поділилася директорка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська: «У нас багато цікавих проєктів, які б могли підвищити цікавість відвідувачів до нашого музею, зробити їхній огляд наших експозицій незабутнім і яскравим. Наприклад, за певного вкладення коштів, можна було б реалізувати проєкт «фрагмент тюрми», відтворивши у музейному просторі кабінет слідчого й тюремну камеру, що увиразнило б розуміння перенесених українськими політичними в’язнями випробувань і силу їхнього духу в протистоянні з комуністичною тоталітарною системою. Або увести в дію заплановану від початку створення Музею тематичну кінотеку, де перегляд художніх і документальних стрічок українського кіно 1960-70-х років був би доповнений сучасними документальними й художніми фільмами, розвиваючи паралелі між правозахисною діяльністю борців українського руху опору та сучасним правозахистом новітніх в’язнів сумління на окупованих територіях чи у період Революції Гідності. А ще впорядкувати нашу велику бібліотеку, у якій чимало заборонених у радянський час видань, а також література, видана в українській діаспорі, та обладнати в ній робоче місце для відвідувачів-науковців і студентів, де вони б могли працювати, як у читальному залі, з літературою та музейними каталогами й архівними матеріалами.

Але всі ці проєкти потребують хоча б мінімальної підтримки з боку столичної влади. І це не тільки вкладення коштів у ремонтні роботи чи закупівлю обладнання, а, мабуть, у першу чергу, хоча б невеличке збільшення музейних площ, яке дало б змогу музейним працівникам мати робочу кімнату, а не сидіти з власними комп’ютерами просто серед експозиції.

Знаєте, взагалі тематично наш Музей порушує ті ж питання, що й Музей комунізму в Празі, музей «Солідарності» у Гданську, музеї визвольної боротьби у країнах Прибалтики, але там ці музеї є обличчям їхніх держав, вони демонструють безповоротність змін і державницьку політику влади. А у нас все тримається на ентузіазмі засновників і колективу музею. Ентузіазм — це, звичайно, добре, але сучасні музейні технології, професійний дизайн, обладнання самим ентузіазмом не візьмеш... Невже ми нездарніші за латиських чи литовських колег? Де наш столичний Музей визвольних змагань України?».

Ці запитання, без сумніву, не варто залишати без відповіді.