МОЇ 10 КНИГ Мирослав Попович про «свiчки i дзвiн»

подобались владі і були фактично заборонені. І справа не в тому, що Ільф і Петров постійно щось «викривали», — сміхова культура створювала певний умонастрій, більше того, певну позицію іронічної зверхності щодо дріб’язкового «малого світу».

Хочеться поставити поруч зовсім іншу книгу — «Ім’я рози» вишуканого італійського гуманітарія Умберто Еко . Роман Еко схожий за структурою на найпопулярніший вид машиноподібної книжної продукції сучасності — детектив. Насправді це антидетектив, бо все завершується антирозв’язкою — книга, яку шукають, зникає. Весь роман побудований на прихованих цитатах, які оцінити може лише той, хто знає європейське Середньовіччя, час і середовище, в якому перебігають події. І тоді виявляється, що весь роман, по суті, містифікація! В модній сьогодні манері постмодерну автор піднімається над дійсністю завдяки прихованій іронії, — тій самій іронії, якою проникнуті імітації старовинних романів-подорожей Ільфа і Петрова, щиро життєрадісних і безконечно далеких від сучасної моди.

В певному розумінні таке сміхове сприйняття протилежне тому гумористичному баченню світу, яке знаходить вияв в надзвичайній дуже старій книзі — «Дон Кіхоті» Міґеля Сервантеса . Цю книжку я теж часто перевідкриваю для себе. Сьогодні нам смішне не те, над чим сміялися читачі Сервантеса кілька століть тому, але ми можемо упізнати і наш світ в старовинних образах.

Наприклад, дуже цікава сцена побиття дон Кіхота зустрічними купцями за те, що він вимагав від них визнання Дульцінеї найпрекраснішою дамою. Купці, приземлені прагматики за своєю ментальністю, згодні визнати Дульцінею прекрасною, але вимагають, щоб він хоча б описав її зовнішність — адже з точки зору здорового глузду істина народжується з порівняння образу і реальності. Дон Кіхот не приймає самого принципу: істина дана вже в правильній, відповідній до рицарських канонів побудові образу «прекрасної дами» і зовсім не вимагає співставлення з реальністю. А сьогодні ви можете прочитати: «Істину не відкривають, а будують». Ніхто нічому не навчився!

В світовій культурі багато разів з’являються пари — «високий» шляхетний пан і «низький» смішний слуга, або дві пари — шляхетний пан і шляхетна наречена, хитрий слуга і хитра служанка. Надзвичайність «Дон Кіхота» полягає в тому, що смішний тут пан, а не слуга, — Санчо Панса виявляється навіть непоганим губернатором, а дон Кіхот практично ні на що не здатен. Смішний не нижній світ, а світ горній, шляхетний, романтичний, — сказати таке наважувалися нечисленні майстри. Українська новітня культура починалася з замилування «низьким» соціальним світом, «Шельменком-денщиком», який діяв спочатку без романтичного «високого» відповідника, і вже потім від свого Санчо Панси підіймалася до дон Кіхота.

Згадаю ще одну велику книжку — «Війна і мир» Льва Толстого . В школі я її ледве прочитав, а тепер нерідко повертаюся до неї. Вона з перших сторінок ніби засліплює блиском балу і оглушає світськими розмовами французькою мовою, і потім читач, сьогодні — винятково демократичний, поволі починає жити у вищому середовищі з його життєвими колізіями, чеснотами і пороками.

«Нижній світ» тут маячить десь поза обрієм в нереальному Платоні Каратаєві, але наближення до нього уявляється очищенням і оволодінням природними основами буття. Відкиньмо легенди про «дворянина, який кається» і давайте серйозно ставитися до цього пошуку природності в житті. І ще раз повернемося до Толстого.

В ряд великих і розумних книг якось ніби незручно ставити тоненькі збірки віршів. Але насправді поезії займають більше місця серед улюбленої літератури, ніж монументальний жанр. І я просто процитую двох своїх улюблених поетів.

Огні і теплий чад.

З високих хор

Лунає спів туги і безнадії.

Навколо нас кати

і кустодії,

Синедріон і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний

узор,

Для нас на дворищі

багаття тліє,

Для нас пересторогу

півень піє

І слуг гуде архієрейський

хор.

І темний ряд

євангельських історій

Звучить, як низка тонких

алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А навкруги — на цвинтарі,

в притворі

Свічки і дзвін, дитячі

голоси

І в темному повітрі вогкі

зорі.

Це — Микола Зеров , що загинув на Соловках. А ось — простіше і оптимістичніше, у Максима Рильського :

Коли копають картоплю —

стелеться дим над землею,

Листя летить воскувате,

ніби метеликів рій.

Пахне грибами і медом,

вогкістю пахне тією,

Що, окрім назви осінь,

немає імені їй.

Врешті, хороші книжки просто допомагають нам жити і дихати в цьому складному світі. Залишаючись людьми.

Я назву свої десять книг, а не ті 10 книг взагалі, що їх вважаю найкращими в світі. Звичайно, хочеться назвати ті книги, до яких я найчастіше звертаюся професійно. Але я говоритиму тільки про ті, які мене найбільше хвилюють і не мають прямого відношення до роботи за фахом.

За винятком, мабуть, першої з них — книги чи книг Лузіна з математичного аналізу . Я не математик, а типовий гуманітарій, не люблю числень жодного роду, в тому числі, сором сказати, і моїх рідних логічних. Але підручники Лузіна, якими я користувався на першому курсі, назавжди зберегли для мене відчуття таємничості абстрактного мислення. Уявіть собі, що числова пряма — прозора лінія, крізь яку ви бачите світло і на яку наносяться чорні непрозорі цяточки — числа. Спочатку цілі числа, потім половинки, третини, чверті і так далі, аж поки цяточок не стане безконечно багато і відстані між ними не стануть безконечно малими.

Чи стане наша лінія чорною і непрозорою? Всупереч уявній очевидності, ні, — бо між безконечно близькими точками-числами на ній буде безконечно більше «дірочок», що пропускають світло, ніж чорних цяточок. Так пише Лузін. Його підручник (а ще простіше — Лузіна і Гренвіля) поряд з обчисленнями вчить бачити чи відчувати метафізичну таємницю безконечного і неперервного, на якій грунтується вся наука. В цьому є справжня поезія.

Близьке відчуття торкання до таємниці охоплює і тоді, коли вчені-письменники говорять про світ людини, її безконечно складну психіку. Для мене книга, що найглибше проникає до джерел добра і зла в людині, — це «Анатомія деструктивності» німецько-американського філософа і лікаря-психіатра Еріха Фромма

. Він переймався проблемою, чи є людина злою за своєю природою, і зумів показати витоки зла в психіці, дно і вершини духа, не приймаючи припущень про природну людську агресивність. В книзі відчувається рідкісна гуманність автора, яка полонить навіть більше, ніж надзвичайно продуктивний її науковий зміст.

Далі я б назвав «Одіссею» Гомера . Мабуть, такий стрибок здасться несподіваним, але за ним теж проступає фахова зацікавленість. Зараз моя маленька онука читає «Одіссею» в перекладі Бориса Тена як казку, і я смутно пригадую дитячі враження від уривків із російського перекладу Гнєдича. Але впродовж життя мені доводиться часто повертатися до цього грецького епосу, щоразу перевідкриваючи його для себе в світлі нових і нових досягнень гуманітарної думки. Так, історія наукового мислення змусила повернутися до «Одіссеї» тому, що саме там, виявляється, містяться перші уявлення про раціональний доказ. Потім Мірча Еліаде показав універсальне значення шаманських ритуалів і уявлень, в тому числі в давньогрецькій культурі, і «Одіссея», як і пізніша Вергілієва «Енеїда», — а за нею і всі інші «Енеїди», в тому числі і знаменита українська, — викликають інтерес своїми «подорожами через світ мертвих», обов’язковими для «шаманського лету». В такій подорожі не обов’язково є щось страшне, — навпаки, в зрілих культурах спілкування з ірраціональним «нижнім світом» радше смішне. До Гомера ви змушені повернутися, коли читаєте «Улісс» Джойса, який не має сюжету, а має тільки структуру, побудовану на паралелях із «Одіссеєю». На основі паралелей з «Одіссеєю» побудована глибока критика нашої епохи (принципів «Просвітництва») видатними представниками світової філософської думки — Горкгаймером і Адорно. Словом, треба повертатися до геніальної казки стародавніх греків, бо в ній багато мудрості і краси.

І у зв’язку з цим — про «Мертві душі» Миколи Гоголя

. Це теж — подорож через дивовижний світ. Ще тоді, коли твір вийшов у світ, суспільство зрозуміло, що він побудований за аналогією з «Божественною комедією» Данте. В свою чергу Данте використав «Енеїду» Вергілія, тобто сюжет про подорож через «той світ». Сила гоголівської подорожі зовсім не у «викритті пороків» сучасної йому Росії, а в тому погляді на «нормальне життя» з позицій вічності, який захоплює всіх зненацька в смішних позах і змушує всіх і все застигнути, неначе в німій сцені. Особливістю чаклунського погляду Гоголя є неймовірна здатність побачити жалюгідне і смішне в повсякденні, навіть якщо воно виступає в трагічних шатах, і виразити це в мові, в кожній фразі. Вже потім крізь смішне проступає страшне. Звичне і звичайне виявляється Дантовим «пеклом». Таких глибоких творів, як гоголівські, в світовій цивілізації небагато. Я Гоголя дуже люблю, особливо «Мертві душі», і часто перечитую.

І ще твір, який я дуже люблю і до якого ставлюся цiлком серйозно, — «Золоте теля» Ільфа і Петрова (разом із «Дванадцятьма стільцями») . Треба було б сказати, знову ж таки, про цілу серію книг того культурно-історичного періоду, до якої можна віднести твори Михайла Булгакова, Андрія Платонова, Ісаака Бабеля та ряд інших. Взагалі мова персонажів завжди була найефективішим засобом їх характеристики.

У Бабеля, великого майстра економії мовних засобів, слово надзвичайно містке, а слово персонажів (передусім в драматичних творах) при цьому зворушливо смішне і вкрай виразне. У Андрія Платонова неоковирна і смішна своєю малописьменною неочікуваною образністю говірка персонажів зливається із стилем авторської оповіді, водночас смішним і страшним.

Твори Ільфа і Петрова комедійні не своїми сюжетами, а авторською мовою, дотепністю рядового одеського перехожого, возведеною в літературний норматив. Ці дві речі — це Книги з великої літери, тому що тут друкованого слова не можна нічим замінити. Саме тому провалилися всі спроби екранізації «Золотого теляти» і «Дванадцяти стільців», бо неможливо передати гумор кожної фрази в образному ряді. Свого часу ми знали їх мало не напам’ять, цитатами з них пересипали всі розмови. Характерно, що обидва автори були щиро віддані ідеям комунізму, але твори їх чомусь страшенно не