Знищення жінок
1. ВСЕВИШНЄ ОКО ЛЮБОВІ
Буває... Гостро і боляче подумалося раптом про них... Про любов і щастя... А народжений на Львівщині художник Олег Гораль неначе ловить думки — сидить переді мною в кафе «Кощице» і каже:
— Мені сняться картини, а іноді музика — цілі симфонії. Це — щастя. Для нього не треба високих премій. Не заздрю я пихатим Великим. На пленері в глухосельських Дубриничах, під Перечином, до одного лауреата, — а в того крупна фігура, брезклість, — підійшов молодий художник і сказав: «Великому кораблю...» Той думав, усміхаючись, що «велике плавання...». А зростаючий талант продовжив: «...великий ремонт». Нещастя — бути таким лауреатом. У минулому... нині... Хоча чим вони вирізняються? Просто в Леніна став лоб вищим. І називають його Тарасом Григоровичем... Тільки кохання може врятувати від темряви та обложної злості. А складається враження, що тільки американці не розучилися кохати. Наші пісні ридають про самі розлуки і війни. Нещодавно в санаторії-профілакторії «Солоні млаки» в Мукачівському районі зустрів пані Христину з Філадельфії. Вона спонсорує художника Любомира зі Львова, а тепер закохалася в молодого хлопця Сергія, котрий закінчив львівський художній вуз і художню академію в Петербурзі. А Христина ревнива. Тому що їй — за п'ятдесят. Волосся чорне. Справжня українка. Ще й грошей має до біса. Тулуз-Лотрек таких малював. Хлопець Сергій статечний, а вона капризна і мудра. Коротше, з Філадельфії. І видно, закохана. І від закоханості намалювала чудову роботу — око. Від хвилювання під час роботи в неї кров носом пішла... Ніколи не малювала, а намалювала. Любов — це від молодості. Якщо її немає, то й молодості немає. А молодість можлива в будь-якому віці, — і мрійно підсумував Гораль:
— Мені здається, якби жив у Філадельфії, я б узагалі не спав... Сон — це тільки для України...
У дітей світлий і простий погляд на життя.
— Що таке любов? — спитав я у свого семирічного Богдана Васильовича Зубача ще три роки тому.
— Щоб чоловік і жінка любили одне одного, — одразу відповів він, — треба вміти приготувати для дружини один салат. Ріжеться цибуля, посипається сіллю, руками перемішується, щоб цибуля пустила сік. Потім заливається олією та оцтом. Можна посипати перцем...
У житті, на жаль, більше перцю, ніж олії.
— Іди-іди, — нещодавно зустрів мене в одному будинку сірий від жаху п'ятдесятирічний чоловік. — Ти не уявляєш, що сталося. Після роботи знайшов у холодильнику одного оселедця. З'їв два шматочки, а дочка потім сказала, що рибину залишила подруга моєї дружини. А та скоро прийде. Ти не уявляєш, який буде скандал.
Так і з'їдають через дрібниці одне одного люди. Оселедець, немов жаба з казки, перетворюється на царицю становища і командує парадом земних істот.
— І моє життя лопнуло, — тоскно розказує інший товариш, — хоч я сім'ю обожнював, роками не знав суботи і неділі, щоб все в нас було добре. Я казав їй, що не треба мені ні сніданку, ні вечері, якщо тобі так важко вранці встати, а увечері встигнути покуховарити, — лише спокійно проведи мене і мовчки зустрічай, як завжди робила моя мати. «Я тобі не мама, — постійно кричала вона, — і не маю наміру підлаштовуватися». — «Але я ж до тебе підлаштовуюся, ціную твою особисту свободу», — заперечую... І слухати не хоче. Уранці «завантажує», коли всі думки про планування всіх справ на день. І обов'язково те ж саме увечері, коли тільки б десять хвилин мовчання, щоб умитися, прийти до тями. Тобі вечеряти хочеться так, що лікоть гризеш від голоду, а вона по тобі проблемами... Зажди, дурна! На цьому грунті і вибухав, залишаючись єдиним винуватцем сварок, нагороджуваним за кожний незначний «псих» щонайменше місяцем холодної війни. Вийдеш із будинку — ноги не йдуть, всі справи нанівець, а вона увечері з порога: «Де гроші? Мене не любиш — хоч про дітей подумай!»
Якогось дня вибіжиш злий, бажаючи доказати, закидати грошовим сміттям, а наступного моменту така апатія навалюється, що просидиш цілісінький день із мужиками за доміно і горілкою, із тим і повертаєшся. А вона все кричить: «Напився... тим ти завжди займаєшся!» Не беру ні краплини до рота, беруся за спорт, працюю — інший аргумент: «Мене зачинив у стінах, а сам у спортзалі... Я також не остання і також хочу займатися». Кажу, що я, мовляв, у місті і мені зручніше заскочити в зал, а тобі можна і вдома тренуватися. «Сам тренуйся». Добре. Займаюся вдома. «Чого ти ногами розмахуєш — і мені, і дітям страшно пройти». І знову доміно, горілка і суцільна сірість перед очима. Отож вирішив — досить. Є таке поняття «громадянський шлюб». У мене з'явилося — «громадянське розлучення». Нічого не кажучи їй, я почав ставитися до дружини як до чужої людини. Байдуже. Скільки співробітниць на роботі злісно накидається на нас, жінки в магазині можуть обізвати, але ми ж не сердимося. Такою, як вони, стала мені дружина. Адже навіть наші вибрики — від небайдужості до них, а спокій — цілковита смерть кохання. Вона відчула мій надлом. «У чому я винна перед тобою?» — все питала... «Та ні в чому!» — спокійнісінько відповідаю і беруся до своєї справи, веду гуляти дітей, а якщо закричить услід колишня «колега», тільки усміхаюся.
...Скільки таких змертвілих почуттів!.. Однак не всі, хоча б задля дітей, стали в таку, прийнятну для буття, філософську позицію. Інші так і мучаться до смерті: гризуться до інфаркту через два шматочки оселедця, влаштовують грандіозну бучу, тому що дружина замість того, щоб накрити каструлю кришкою, підбігає з нею до зайнятого чоловіка і кричить в істериці:
— Ти знову не накрив... Ти постійно так... Чого ти визвірився? Хіба не так?!
Усе так...
Але чи так?
Я весь час згадую оповідання Михайла Шолохова «Доля людини». Герой шоферував у післявоєнний час. Пригадував, що, коли він раніше іноді напивався, дружина увечері ні словечка не казала, а вранці наливала чарочку: випий, мовляв, тобі погано. Місяцями він потім на горілку не міг дивитися...
А скільки чоловіків п'є гірку, тому що дружина намагається його перевиховувати в неадекватному стані, ображати при друзях, не дозволяє посидіти і побалакати за чаркою горілки. Часом такі жінки до психіатрів звертаються. А ті радять одне: будь ніжною, накрий на стіл, постав запітнілу пляшечку — він щодня бігтиме щодуху додому, а не зупинятиметься біля шопів — новоявлених хатинок на курячих ніжках. Так і було в одній із гротескних пісень Олександра Галича. Тільки там у пляшці була не горілка, а гас. Випив чоловік перед розчуленим ликом дружини двохсотграмовий гранчак, підчепив грибок на виделку і промовив:
— Не. ... Не люблю маслюків...
До чого ж допиваються від регулярних жіночих «завантажувань» — до повної нерозбірливості. Мозок потихеньку «їде», і вже жінка — то не жінка, а один із різновидів алкогольного марення чоловіка...
Чи може бути щастя на нашій, незрозумілій тверезому розумові території, де недавно так жваво таврували Сталіна, а тепер сталініст на сталіністові сидить і сталіністом поганяє? КПРС не дозволяла на шостій частині земної суші інших партій. Однак і тепер гасло: «Хто не з нами, той проти нас» — залишилося в цілковитій первозданності і силі. Підтримав іншу партію — хрест на тобі, виступив за іншу націю — анафема від своєї. А партії, нації, секти — умовні одиниці, щоб із глибинним розумінням перейшовши через них, зрозумів, що найголовніша партія — він... вона... ти... Усе людство рано чи пізно розщеплюється до єдино можливої одиниці — не партії, не асоціації, а саме Людини. Її і поважати треба в кожному. У сім'ї, на вулиці, в «чужій» партії, в «загарбницькій» або «сплячій» нації...
«Но все же песня не о том, а о любви».
2. НІЧ ПЕРЕД СОНЦЕМ
Нехай тільки не подумають нагорі поганого. Я все-таки скажу. Небесний виконком мене образив: надав дуже маленьку житлоплощу для душі. Там уміщується тільки одна жінка. Друга ніяк. Навіть якщо підштовхувати її коліном у широкий тил тіла, як чинить інколи жадібний шофер маршрутного таксі на майдані Возз'єднання. Такі ось невтішні справи зі мною відбувалися. Це іншим пощастило: житлоплоща душі для трьох ансамблів пісні і танцю. Та що там казати. Не будемо заздрити ні лаврам, ні дубам. Кожному пасажирові по одному м'якому місцю. Так і вона в мені жила. Зовсім одна. І начебто дуже потрібна. Навіть більше. Еге... пригадаєш, подумаєш — навіть краска на обличчі з'являється... Проте, на жаль, дуже вона помилилася щодо мене. Дивилася, розписувалася, наївно думаючи, що людина як людина, а не роздивилася: душа ж маленька. Жінка ходила по ній, іноді підмітала, часто з люттю забивала в стіни іржаві цвяхи для своїх картин, а я терпів і казав собі: «Так треба».
— Мила моя! — часто вголос довіряв я свої думки ужгородському вітру, який — хоч як повернися — дме просто в обличчя, і вітер збентежено відвертався.
Від таких думок я іноді дивився на продавщиць і забував про назви покупок, а вони підіймали вгору кутики своїх губ, тому що також не бачили моєї вбогості — малого метражу душі.
Що там казати, в якій мечеті світу замолювати свої гріхи, за якою адресою надіслати прохання про помилування, — все правда: тяжко випало їй у мені в цілковитій самотності. Настраждалася, змучилася, а мені від її мук пробила голову перша сивина, а серце відчуло перші погані симптоми. Однак що там я... Дрібниці. З нею ось був повний кримінал, порівняно з яким фальшиві акцизні марки — справжній дитячий лепет.
— Мила моя, — у відчаї намагався я ще говорити, але вітер тільки сміявся і не відвертався, продавщиці в магазинах і на вулиці навіть без слів розуміли, чого мені треба... Так воно і йшло: через моє убозтво вмирала, бідна, зовсім. А які конвульсії були! Мене всього трусило, як нервову людину перед дулом пістолета... Проте закінчилося... Хряснули в моїй душі єдині двері... Вона пішла... Кудись у гарну багатокімнатну душу поліпшеного планування, власник якої буде крутити потрібні народні справи в підшипниковій фірмі, злісно говорити в ефір про бандитизм і жодного разу не стане писати на старому дивані нові вірші.
Після смерті заходила зовні схожа на неї, дуже ображалася, що так довго жила в поганих умовах, а потім трохи докоряла за те, що померла в мені. Я ж їй чесно сказав, щоб не переживала, що заламаю руки і заштовхну назад. Я не такий пропащий, хоч поки що трохи хуліганю в громадських місцях і не завжди поважаю авторитети. Про вірші й казати немає чого. Не пишу. А якщо пишу, то такі дрібниці, що навіть на премію висувати соромно. Однак щось, відчув, змінилося. Я дедалі менше хуліганю, тому що здогадуюся: ніч у моїй душі закінчується. Незабаром світанок. Вона увійде в мою кімнату, як сонце. Відчайдушна до безмежжя і єдина назавжди. Сонечко моє!.. Я вірю: ти пробачиш мою бідність.
