Ефекти помноженого палімпсеста
«Присвячується всім, чиї тексти проступають крізь рядки цієї оповіді, перетворюючи її на папімпсест», - так починається книга, недавно випущена у світ івано-франківським видавництвом «Лілея-НВ». Її автор - Іздрик, особа, сподіваюся, вже досить знана постійним читачам «Дня». Її назва «Воццек». А мої спостереження щодо неї прошу сприймати не як рецензію, а як посильний коментар багаторазового й нестороннього читача.
Слово «палімпсест», свого часу майже сакралізоване новітнім українським літературознавством, у випадкові з Іздриком відсилає нас, начебто, безпосередньо до ситуації «писання поверху», «переписування за написаним», цитування, колажування й перемонтування якихось вже існуючих і, нерідко, належних іншим авторам уламків. Чутлива читацька пам'ять і справді віднайде в мовній тканині «Воццека» сліди перебування коли не Бюхнера-Берга, «гросмейстера-ентомолога» Набокова й Тарковського, то вже принаймні Славка Яневського, Бекета або Карпа Любанського. Це - тільки найвидиміші цитати. Хтось уважніший і посидючіший від мене нарахував би їх тисячі, якби ця, подекуди пекельна, праця мала глибший від суто колекціонерського сенс.
На цьому в розмові про Іздрика («Воццека») пропоную завершити з «постмодернізмом», так натхненно й курйозно-систематично облаюваним нашою, явно дезінформованою щодо нього літературною челяддю «наймолодших поколінь». Не варто дрочити й без того роздратованих.
Склалося так, що нашарування текстів для мене особисто збіглося з нашаруванням прочитань. Укотре я читаю усе це? Як редактор, як персонаж, як опонент, як послідовник? Укотре змінюю свою думку, знову побачивши по-іншому? Не беруся точно відповідати, знаю тільки, що останнього прочитання не буде ніколи. Я повертатимусь до цієї «речі» вічно, ну гаразд, без пафосу, час від часу. Відкриватиму навгад і пробігатиму чотири-п'ять майже знайомих напам'ять сторінок - як з улюблених моїх розділів, так і з нелюблених, тих, які раніше долав виключно з редакторського обов'язку. Цей ефект «помноженого палімпсеста» спокушає мене на деякі узагальнення, проти яких роблю (на берегах) позначку: жовтень 1997. Отже, так мені здається сьогодні.
То що ж я бачу там, що насправді «проступає крізь рядки цієї оповіді, як проступає на пергаментах стертий раніше напис»? Одним з витоків твору є фізичний біль, ця дана у відчуттях форма вмирання. Іншим - сновидіння, жах і комізм яких перебувають завше у настільки нерозривному, просто-таки кровозмісному шлюбі, що його (попри тавтологію) все одно мусимо назвати жахним. Ще іншим - дійсність, недолуга і неприйнятна, природа якої - «квантова, інфернальна, чи, може, нейрофізіологічна» - яка різниця? - насправді всього тільки зліпок зі сфальшованих нездарою- режисером сновидінь і єдино гідним ставленням до неї може бути лише ненависть. Нарешті - любов, точніше, згідно з пізнішим коментарем самого автора, її неможливість.
Отже, перед нами ще один виквіт довершеного й стійкого песимізму, абсолютної екзистенційної негації, черговий прояв чергового fin de siecle з тотальним і повсюдним розпадом? Герой, що розпадається на займенники (з ким нарешті має справу читач-неофіт, хто цей Воццек, хто цей Іздрик, хто цей Той, «я - ти - він»)? Мова, що розпадається на цитати, педальована абсурдність фонетики й граматики («ти ще дитиною любив водити пальчиком по...» - «ти любив водити пальчиком чи дитиною»?). Структура, що розпадається на довільно допасовані один до одного шматки, розхристана й безвідповідальна? Молитви, що розпадаються на слова, слова, що ламаються на звуки («u Icy»)?
Про молитви ще скажу, а от відносно структури - вже зараз. Бо, як на мене, це те, з чого починається наша - і автора, й читача - надія. Структура, на перший погляд, випадкова і, наче сни, алогічна, вимагає заглиблення. З неї починається «наша відповідь хаосу». Значною мірою симетрична («Ніч» і «День» як дві головні вісі), вона прагне вмістити в собі - хай скаже «сам-собі-автор» - «текст, який би був настільки герметичним і замкнутим, наскільки ж симетричним і самозгубним. Власне кажучи, йшлося б про два тексти, чи дві частини одного, які заперечували б одна одну. Кожна з них могла б щось твердити, означати, розповідати, та оте «щось» неодмінно б руйнувалося, знищувалось іншою».
Однак до такого вишуканого самознищення тексту справа все ж не доходить. І тут на заваді інша «наша відповідь» - мова, та сама, яка розпадається, демонструючи свою недостатність, свою, за К.Москальцем, «нудьгу», але й - мова як дар і взагалі - що там ховатися? - як виправдання літератури. Мова «Воццека» (Іздрика) є ненавидженою, але й любленою. Як текст вона підсилена графічною дотепністю. Але, крім того, вона звучить і тече, - то як проповідь, то як розповідь, то як міф або фільм, або казка, то як анекдот, хоч загалом це не стільки оповідь, скільки сповідь. Дар мови, не виключено, даний людині, щоб сповідатися.
Автор сповідується через героя, герой через автора. Більше того, хтось із них є носієм досить консервативної й бекомпромісної моралі й ієрархії почуттів з почуттям страху на вершині («Ляж під стіну свого будинку й сховай обличчя в долонях»). Ця мораль могла б стати основою для певного смислового відліку, якби хтось інший з них (герой? автор?) тут-таки не піддавав цю мораль і цю ієрархію пародіюванню та нищенню. Перед нами напружений і сум'ятливий діалог, болісне пульсування людського в людині, якщо це звучить старомодно, то прошу інакше: «шизодискурс постгуманізму».
І тому розсипаються молитви, якими герой (автор?) завершує кожну «Ніч» і кожен «День», від них уже майже нічого не лишилося, тільки розрізнені знаки на папері, тонкі павучки літер, але вони є.
