«Моє покоління багато чого мусить зробити для України»

Менш ніж за тиждень у «Дні» розпочнеться Х Літня школа журналістики. Із усіх надісланих заявок на участь — а їх було близько п’ятдесяти — в редакції стажуватимуться 24 студенти, що представляють 11 регіонів країни. Напевно, така широка географія учасників у нас вперше. Ми вже публікували в п’ятничному номері (від 15-16 червня) імена тих, хто пройшов добір. Але хотілося б ближче познайомити читачів «Дня» з молоддю, яка найближчим часом, сподіваємося, активно увіллється в роботу колективу газети й буде надалі присутньою на шпальтах видання. Тим більше, що всі учасники, судячи з надісланих анкет та есе, — неординарні й цікаві особистості. Отже, пропонуємо вашій увазі фрагменти анкет та есе учасників ювілейної Літньої школи журналістики «Дня».

«У «Дні» Я ЗНАЙШЛА КРАЇНУ, ЯКОЇ МЕНІ ІНОДІ БРАКУЄ»

Тетяна АВДАШКОВА, Таврійський національний університет ім. В. Вернадського, факультет слов’янської філології й журналістики, Сімферополь:

— ...Останнім часом я обираю для себе літературу за принципом гарного, легкого стилю автора, бо помітила, що переймаю манеру писати з книжок, які читаю. Зараз, на етапі становлення власного стилю, це дуже важливо. Гуру стилю для мене — Ільф і Петров. Особливо цікава їхня збірка фейлетонів і статей. Люблю Хемінгуея, Чехова, Моема, Бориса Віана. Останнє літературне відкриття — Ченгіз Айтматов.

Він глибоко зазирає в душу, робить читача причетним до того, що відбувається... Нещодавно я відвідала галерею Айвазовського у Феодосії. Я дуже люблю, коли захоплює дух від розуміння, наскільки та чи інша людина талановита. Коли люди, їхня творчість оточують мене, я почуваюся щасливою... Про «День» я дізналася в університеті, коли викладачі давали перші настанови майбутнім журналістам. Тоді нам розповіли, на які видання варто звернути увагу, на кого рівнятися. Так «День» став для мене прикладом професіоналізму. Газета подобається мені, тому що вона соціально-політична, в ній багато людини: проблем, спостережень, боротьби, надбань, питань та відповідей. У ній — країна, якої мені іноді бракує (бо Крим — маленька держава, в якій дуже мало українського)... Завершити хочу цитатою з фільму «Погоня за щастям», яка добре характеризує мене: «Якщо поставити мені запитання, на яке я не знаю відповіді, я відповім, що не знаю. Але повірте: я знаю, як цю відповідь знайти. То хіба це не головне?»

«ГОЛОВНИМ ВОРОГОМ УКРАЇНСТВА Є ІДЕАЛІЗМ»

Анна ЧЕРЕВКО, Київський національний університет ім. Т. Шевченка, факультет журналістики, Київ:

— Я народилася в Київській області, трохи більше трьох років жила в одному з райцентрів Полтавщини, однак пам’ятаю здебільшого столичний період. Маю нахабність вважати себе киянкою. Причиною такого самоусвідомлення є зовсім не великоміський шовінізм, а те, що мегаполіс заволодів моєю душею. Не похитнули мою любов до цього прадавнього міста й мандрівки іншими країнами. Мої батьки, котрі через професійну приналежність мали змогу подорожувати, намагалися відкрити світ і для мене. Наразі на моєму рахунку понад десять країн. Звісно, у більшості я була один-два дні: цього не вистачало, щоб насолодитися, але було достатньо, щоб обміркувати те, що було побачено. Перше, що мене вразило, коли я перетнула кордон між Україною та Угорщиною, — відсутність невикористаних земель. Звідусіль дорогу оточували соняхи та яблуні. А на узбіччях французьких трас можна було побачити хаотичні різнокольорові фігурки. На запитання, що це таке, гід відповіла: «Яскраві фігурки розкидано обабіч шляху для того, щоб водій не заснув за кермом». Мабуть, моє здивування такою турботою свідчить не на користь нашої країни. Вразило мене й те, що будинки в Празі, історія яких сягає ХІV століття, ретельно охороняються. Наприклад, архітектуру будівлі не можна порушувати склопакетами (обмеження діє для всіх!). І це в той час як у рідному місті обвалюються стіни архітектурних пам’яток, провалюється асфальт, а хвацькі забудовники зводять замки на дніпровських пагорбах чи навіть тулять свою фешенебельну «склянку» поблизу Софії. Що ж до України, то тут фаворитом є Львів з його неймовірною атмосферою, яку створюють люди. Це для мене своєрідна модель омріяної країни. На вулицях звідусіль лунає українська, меню в нескінченних кафе завжди рідною, привітні усмішки перехожих, чисті вулички. У деяких кав’ярнях невеличкі оркестри грають класичну музику. Архітектурі — реверанс та гучні оплески. Львів — приклад міста, яке абсолютно успішно «експлуатує» власну історію. Україні є що показати та розповісти! Ще Єжи Лєц рекомендував створювати про себе легенди, адже боги починали саме з цього. Ми ж, навпаки, у найкращому разі ігноруємо, а в гіршому — руйнуємо те, що маємо... Серед улюблених авторів: Л. Костенко, М. Булгаков, Д. Орвелл, Л. Дашвар та Е.-М. Ремарк. Список поповнюється, тому що зараз намагаюся читати якомога більше. У моєму «світоглядно формувальному» арсеналі здебільшого класика. Із вкрапленнями Люко Дашвар, Бориса Акуніна тощо. В електронній книжці закладки в двох творах: «Нестерпна легкість буття» М. Кундери та «Майн кампф» А. Гітлера. Чекають свого часу ще 30 книжок. До речі, це мотивує: тексти в тебе є — й відмовки щодо вартості, відсутності під рукою чи незручного формату анулюються.

...Головним ворогом українства, на мою думку, є ідеалізм. Він замилює очі й не дає побачити реальні проблеми, котрі мусять мотивувати до пошуку їхнього вирішення. Національний патріот схильний тижнями святкувати чергову піррову перемогу чи ностальгувати за славетним минулим, сидячи під телевізором, чи викрикувати шовіністичні ідеї й казати, що всі Ані та Міші мусять збирати речі. Моє покоління багато чого мусить зробити для цієї країни. Але щоб діяти разом, спільно, ми мусимо виробити платформу для консолідації. Що може бути міцнішим та більш непорушним, ніж святість та недоторканність історичної правди?

«ВІД ДОМАШНЬОГО ПАТРІОТИЗМУ — ДО НАЦІОНАЛІЗМУ

Лілія ГРИЦЕНКО, Київський відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», факультет журналістики, Миронівка Київської області:

— ...Здебільшого читаю книжки історичного характеру: Чугуєнко «Україна, яка шокує», Юрій Горліс-Горський «Холодний Яр», Г. Лозко «Коло Свароже»... Із художньої літератури полюбляю Люко Дашвар, Любка Дереша, Василя Шкляра, Ліну Костенко. Більша частина вільного часу йде на читання, інша ж — на заняття музикою. Щодо подорожей, то це взагалі окрема розмова. Найперша моя самостійна мандрівка відбулася влітку 2010 року в мальовниче село Стрітівка Кагарлицького району Київської області в єдину спеціалізовану школу кобзарського мистецтва. Після цього «жабка- мандрівниця» замахнулась на самостійне освоєння віддаленіших територій. Я не можу сказати про якісь конкретні місця, що стали знаковими, бо кожна моя подорож має цінність і свою знаковість для мене... Останні півроку ознаменувалися в моєму житті стрімким переходом від тихого домашнього патріотизму до почуттів більш радикальних, себто такого страшного, на думку більшості, націоналізму.

«ЛЮБЛЮ ЧИТАТИ АНТИУТОПІЇ, ТОМУ ЩО ВОНИ ВЧАТЬ НАС НЕ ПОВТОРЮВАТИ ПОМИЛОК МИНУЛОГО»

Катерина IВКОВА, Севастопольський міський гуманітарний університет, філологічний факультет, Севастополь:

— ...Мої улюблені поети: Василь Симоненко, Юрій Клен, Ліна Костенко, Євген Маланюк; Олександр Пушкін, Сергій Єсенін, Осип Мандельштам, Йосип Бродський, Борис Пастернак, Марина Цвєтаєва. Улюблені книжки: Ричард Бах «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», Михайло Булгаков «Майстер і Маргарита», Юрій Клен «Попіл імперій», «Прокляті роки». Люблю читати антиутопії, тому що вони вчать нас не повторювати помилок минулого, застерігають від зла. Пишу вірші, друкуюся на порталі «Рідна країна», в газетах «Кримська Світлиця» та «Слово Севастополя». Дуже люблю Київ, саме він є для мене знаковим містом. Хочу відвідати Музей просто неба в Пирогово та Співоче поле, а також Музей М. Булгакова. Відчуваю себе патріотом України, ні в якому разі не збираюся виїжджати за кордон, роблю все для того, щоб бути успішною саме тут, на Батьківщині. Відчуваю відповідальність за Україну перед усіма її героями, які власним життям заклали основи державності й незалежності країни, й вважаю своїм обов’язком зробити все для розквіту країни.

«ЗНАЮ НАПЕВНО — ЗА МНОЮ ЦІЛИЙ СВІТ»

Марта КОВАЛЬЧУК, Львівський національний університет ім. I. Франка, факультет журналістики, Львів:

— Відчайдушно прагну подарувати щось цьому світові, хочу відчувати його пульс, говорити з ним нарівні, тож спроб у моєму творчому житті було декілька. Протягом навчання в університеті я стажувалась у прес-службі Львівської міської ради, була журналістом видань «Хід», «СтудТаймс», «МоЖу», «Креденс», «Львівська пошта». У липні 2011-го працювала в студії Чортківського районного радіо... Ідея об’єднання воістину прекрасна, особливо коли разом працюють молоді та активні люди, тому тішусь, що таке об’єднання я відчувала, коли була журналістом-волонтером «Форуму видавців» 2010 та 2011 років, а також Міжнародного кінофестивалю Wiz-Art 2011. Сьогодні основною характеристикою журналіста повинна бути кількість граней. Інакше кажучи, ми маємо цікавитись усім, вузькоспеціалізований журналіст — у минулому. Чим більшою кількістю пластів ти оперуєш, тим більше всього зможеш зробити для світової спільноти. Тож пробую шукати себе в різних ланках мистецтва, культури, політики. Нещодавно почала збирати колекцію ста найкращих книжок світу за версією «Бі-Бі-Сі». У списку письменників та поетів-улюбленців — Ернест Хемінгуей, Антуан де Сент-Екзюпері, Чеслав Мілош та Віслава Шимборська. Захоплююсь діяльністю журналістів Юрія Макарова та Маріуша Щиѓела. Преса присутня в моєму житті у вигляді «Дня», «Українського тижня», «Львівської пошти» та «The economist». Шалено прагну відвідати святі землі Ізраїлю, швецьке дітище архітектора Карла Міллєса — сад «Міллєсгорден», а також солончак Уюні (Пд. Болівія) — це найбільше природне дзеркало у світі, лавандові поля міста Сол, а ще хочу відчути ритм і мелодику Венеції та Барселони. Сьогодні, коли мені 20, я готова бігти, бо знаю напевно — за мною цілий світ. Не впевнена, що говоритиму багато, коли мені простягнуть всенародний мікрофон, але знаю — розмова буде щирою...