Публічний інтелектуал і нова влада
У багатьох країнах, коли настають часи серйозних змін, звертаються по допомогу до своїх інтелектуалів, відзначила аташе з питань культури Посольства США в Україні Ліза ХЕЛЕР під час відкриття «круглого столу» на тему «Інтелектуал в умовах пострадянського авторитаризму» (див. № 35). Саме про те, наскільки наші інтелектуали залучені в суспільні процеси, й говорили більшість учасників цього заходу, організованого в Києві Фулбрайтівським товариством і програмою ім. Фулбрайта в Україні разом із Дослідницьким центром політичної філософії Інституту філософії НАН України. Крім того, учасники «круглого столу» намагалися також визначити, хто, власне, підпадає під дефініції «український інтелектуал» та «український інтелігент». Директор Програми академічних обмінів ім. Фулбрайта, доктор історичних наук Марта БОГАЧЕВСЬКА-ХОМЯК, наприклад, відзначила, що якщо в Західній Європі після революцій 1848 року ідеї інтелектуалів були втілені в політиці, й інтелігенція стала частиною системи, то російська інтелігенція завоювала репутацію морально-етичної опозиції, борців за справедливість і права людей. І це значною мірою може стосуватися української інтелігенції — з урахуванням того, що боротьба за права людини вимагала раніше національного визволення (див. також статтю «Революція і інтелігенція», «День», № 34).
Окремою темою стала проблема розмежування інтелектуала й інтелігента. Статус останнього передбачає відповідальність за формування етичних і гуманітарних пріоритетів. А ось для інтелектуала питання моральної відповідальності за свою діяльність аж ніяк не завжди серед головних. Як зазначив, наприклад, Олег БІЛИЙ (Інститут філософії НАН України), не так давно ми всі стали свідками «екстазу лояльності» інтелектуалів, які оформляють ідеї для можновладців (тих інтелектуалів, яких ми сьогодні називаємо політологами та PR- або політтехнологами).
А Юрій АНДРУХОВИЧ, який прочитав на «круглому столі» нову поему, вустами свого героя Станіслава Перфецького сказав про європейські устремління тих інтелектуалів (і не лише інтелектуалів), що підтримали оранжеву революцію: «І якою б високотехнологічною не була споруджувана вами стіна, /Яким би стерильно холодним і асексуальним не був цей ваш дурнуватий проект Європи, /Ми все одно будемо вас любити/І будемо інфікувати вас своєю любов’ю».
Загалом, тема виявилася плідною, а з огляду на те, що говорили про інтелектуалів й інтелігенцію самі ж інтелектуали, практично неохватною. Ми пропонуємо вашій увазі лише деякі фрагменти цієї розмови.
«У РЕЖИМІ САМОЗАДОВОЛЕННЯ»
Євген БИСТРИЦЬКИЙ, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»:
— Яка проблема виникає зараз? Як поєднати інтелектуалів із службою, поставити їх на службу державній політиці. Поки що ми не бачимо великих успіхів у цьому, за ці тижні, поки «гріють» нові стільці представники нової влади. Тим не менше, є певні зрушення. Скажемо, новий прем’єр-міністр заявила про створення громадських колегій, і одна з ідей, яка принаймні присутня в цій ініціативі, — це залучення до роботи в громадських колегіях незалежних інтелектуалів з тих або інших напрямків діяльності або розвитку державної політики....
Тим не менш, для того, щоби дійсно вирішити проблему, яка виникла за часів незалежної України, а саме — відділення інтелектуалів від державної служби, треба подолати дуже багато різних перепон на цьому шляху. Перш за все, очевидно, йдеться про певне реформування науки, завдяки якій інтелектуали можуть користуватися автономією розуму і потім ставити його на публічне служіння. Зараз є дуже багато натяків, як це зробити. Всі критикують, скажімо, структуру і функціонування Академії наук, усі розуміють, що треба щось робити з вищою школою, з корупцією у вищій школі, з моральною корупцією, із тим, що наша наука відділена від європейських і світових наукових шкіл, і лише деякі з нас втягують в українську науку, так би мовити, універсальну світову думку і високі критерії науковості. Про все це треба говорити.
Оксана ЗАБУЖКО, письменниця, віце-президент Українського ПЕН-центру:
— Я почала б з того, що висловила би вдячність Програмі ім. Фулбрайта й організаторам цієї конференції за цю зустріч, тому що з-поміж усієї неймовірної кількості «круглих столів», семінарів, конференцій, різномастих інтелігентських чи інтелектуальних зібрань, якими в ці післяреволюційні місяці буквально клекоче й гуде Київ, тільки Програма ім. Фулбрайта, що характерно, висунула на обговорення тему публічного інтелектуала. Не який- небудь із національних університетів, як- то логічно було би сподіватися, а Програма ім. Фулбрайта, з чого я роблю особисто висновок, що українським інтелектуалам, принаймні тим, які вперто не бажають зрікатися цього високого сану, ще, боюся, довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Це зрозуміло, тому що впродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИінтелектуальним, що, як на мене, саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні в Україні оксюмороном, як «гарячий лід». Є поодинокі винятки — ті, хто всі ці роки примудрялися лишатися на плаву публічності (всім одразу спадає на думку Вадим Скуратівський), тобто люди, які вперто вишукували кожну шпаринку, в яку можна було втиснутися бодай би тільки півголосом, півнатяком. Але ці винятки тільки підтверджують загальну тенденцію «смерті професії» — смерті публічного інтелектуала. Тому що це все поспіль представники старшого покоління, яке ще з радянських часів звикло працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». А молодша та середня генерація наших інтелектуалів, яка таким умінням уже не наділена, за останні роки остаточно вже змаргіналізувалася і, я би сказала, перейшла в «режим самозадоволення» — розлізлася межи людьми, мов мишенята, по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки вимушено слугувала і речником, і публікою.
Тим часом, ширша інтелігентна публіка, спрагла скільки-небудь притомного осмислення й аналізу біжучих суспільних процесів (не тільки політичних подій, я маю на увазі, а суспільних процесів у широкому сенсі слова) ринулася задовольняти свій інтелектуальний голод в інтернеті. Я думаю, що взагалі на тлі всіх політичних потрясінь минулого року, які завершилися помаранчевою революцією, досі непоміченою залишається інша революція, скромніша, але, можливо, за потенційною далекосяжністю свої наслідків не менш важлива — інформаційна, в ході якої український інтернет здійснив надпотужний кількісний і якісний ривок... Достатньо цифри навести: якщо ще рік тому, скажімо, число користувачів українського інтернету не перевищувало мільйон, то на сьогодні — шість мільйонів... Навіч вийшов на яв кричущий розрив між інтелектуальним попитом і інтелектуальною пропозицією, коли «публіка» у віртуальній «залі» (тобто в інтернет-форумах. — Ред.) виявляється й освіченішою, й аналітично продуктивнішою від тих, хто опинився «на кафедрі».
…Але я, саме як людина, яка провела всю цю осінь у Києві, беру на себе сміливість із повною відповідальністю посвідчити — інтелектуальний Київ аж ніяк не вимер. І що вся та рефлексія над біжучими подіями (психологічна, історична, культурологічна, політологічна), якої так жадібно шукали (і переважно не знаходили) в українському інтернеті 6 млн. українських користувачів, у жовтні-листопаді відбувалася в Києві, в Україні виключно в усному жанрі: на київських кухнях, в наших нескінчених розмовах по розжарених телефонах. І враження взагалі таке (колеги не дадуть збрехати), що ми ніколи взагалі не говорили так багато, впоєно й ненаситно, до 3-4-ї години ранку, як у ці тижні, місяці інформаційної блокади. Інтелектуальна рефлексія повністю перейшла в усний жанр, в форму сократівського діалогу. Деякі з тих, народжених у тих розмовах ідей уже після Майдану, через півтора-два місяці стали політичними загальниками. Деякі, може, ще будуть оприлюднені. Деякі «погасли», бо не отримали вчасного концептуального оформлення — хоча б у форматі розгорнутої газетної статті. Але принаймні з певністю можна ствердити, що майже ніщо з того, чим тоді жив інтелектуальний Київ, не отримало своєчасного розголосу. Тобто інтелектуальний попит й інтелектуальна пропозиція так і не зустрілися. Але головне, що показала революція, що вони в нашому суспільстві ще є, попри всю тривалу лоботомізацію, якій те суспільство було піддано. Тобто можливість їхньої зустрічі сьогодні — в режимі цього пакету гуманітарних реформ, який, маємо надію, запропонує новий уряд, чи який ми, українські інтелектуали, маємо запропонувати новому урядові, — я би сказала, це останній шанс для нас на культурне опритомнення. Якщо не сьогодні, завтра, через кілька днів, через кілька місяців, то принаймні в осяжному майбутньому. Інакше ми, здобувши публічність, по дорозі, можливо, просто втратимо інтелектуала. Сьогодні ще є і інтелектуальний попит, й інтелектуальна пропозиція, і йдеться про те, щоб звести їх до купи. Завтра, шановні колеги, може бути вже пізно.
КРИТИКА ВЛАДИ ЯК ПРОФЕСІЙНИЙ ОБОВ’ЯЗОК
Олексій ГАРАНЬ, професор політології, доктор історичних наук, віце президент Фонду«Євразія» по Україні, Білорусі, Молдові:
— Проблема для тих інтелектуалів, які працювали з опозицією, які намагалися допомогти Ющенкові (або не співпрацювали формально, але в свої публікаціях обстоювали демократичні принципи), полягала в тому, що вони мусили самообмежитись. Тому що, безумовно, було, за що критикувати табір опозиції. Але, враховуючи специфіку нашого інформаційного простору й те, що вільної дискусії не було, очевидно, треба було просто йти на самообмеження і цілком свідомо робити вигляд, що деякі речі не існують. Я не знаю, чи можна сказати, що це — певна зрада інтелектуальним принципам. Але, скажімо, я під час цієї кампанії просто не наважувався критикувати деякі речі, про які знав, або які були очевидні, або про які у мене була інформація «зсередини», бо я розумів, що це зашкодить справі. Зараз ситуація змінилася, і я думаю, що обов’язок інтелектуалів якраз полягає в тому, щоб критикувати владу... Безумовно, треба підтримувати те, що робиться добре (а ми бачимо дуже багато цікавих рішень), але разом з тим ми бачимо і непродумані рішення, рішення, які, може, навіть виходять за межі конституційного поля. Ми бачимо кадрові призначення, які, скажімо, просто не вкладаються в ті обіцянки, які робив Ющенко напередодні кампанії. І я думаю, що обов’язок інтелектуалів — не проходити повз це.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ІСТОРИКА
Владислав ВЕРСТЮК, заступник директора Інституту європейських досліджень НАН України, доктор історичних наук, професор:
— Революція кінця 1980-х років привела до відродження інтелігенції в нормальному розумінні слова, в поняттях кінця XIX — початку XX ст. І це було, напевно, найбільшою заслугою тих післяперебудовних часів, коли ми, люди, які були одержавлені (адже наука в Радянському Союзі була поставлена на службу ідеології), відчули в собі внутрішні імпульси якоїсь інтелектуальної свободи…
Але з кінця 1990-х рр. інтелектуал й інтелігент почали роз’єднуватися. Інтелектуал набирав усе більше і більше самодостатнього сенсу. Люди хотіли закопатися в межі своїх фахових зацікавлень, зануритися в тематику досліджень і жодним чином не виконувати свого інтелігентського обов’язку, тобто брати на себе додаткову відповідальність за морально- етичний стан народу, формування якихось гуманітарних пріоритетів…
На моє переконання, історик (як і філософ, напевно, як і літературознавець і взагалі людина гуманітарної професії) апріорі є суспільно обумовленим, розрахованим на громадський резонанс, на публічність, на зворотній зв’язок. Так от, питання — чи може історик плідно працювати, не усвідомлюючи, кому і навіщо він адресує свою працю? Мені здається, що історик не може не розуміти, що створюючи певний текст чи озвучуючи його лекційно, він не лише себе і свого уявного читача, слухача комунікує з минувшиною. А насамперед він формує те соціально-культурне тло, з якого виростає реальне життя. Оце мені здається надзвичайно важливим… Я не кажу, що історик відповідає за все, багато за що відповідає влада... Але якщо історик не займе якусь моральну позицію, тобто чітко не заманіфестує свою відстороненість від влади — хорошої чи поганої, поки він не стане незалежним від цієї влади, поки він не буде виконувати свою суспільну функцію... Ми повинні створити якийсь загальнонаціональний інтелектуальний простір, який був би абсолютно незалежним від влади (ще раз повторюю — незалежно від того, хороша вона чи погана). І саме цей інтелектуальний простір повинен формувати громадську думку.
«ТОРЖЕСТВО ВИННИЧЕНКА...»
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Якщо говорити про Майдан, то ми стали свідками дуже яскравої події в новітній історії, але зможемо відповісти для себе, що це було, трошки згодом. Ми якось у газеті вже ставили це питання перед своїми експертами і, як завжди, намагалися залучати людей, які мають сміливість чесно думати (і саме це я вважаю ознакою публічного інтелектуала). Але до відповіді про феномен Майдану ми повинні дати собі відповідь на запитання: чим була наша новітня історія, починаючи з 1990-х, чим було десятиліття Кучми? Який вклад українці внесли в побудову того потворного явища, яке потім із величезним натхненням спалювали? І навіть йдеться не про ті речі, які зараз охоче обговорюються: маю на увазі насамперед тему люстрації (багато в чому я бачу за цим спекулятивну логіку боротьби за квоти та відсутність критеріїв, а також відсутність тих людей, які взагалі мали би право в цій ситуації говорити про люстрацію). Йдеться про те, що про всі ці речі говорять із партійного погляду, а не з погляду суспільного інтересу. Останньої ж просто нема де виявити. І надії на суспільне ТБ мені здаються доволі ефемерними з однієї простої причини: суспільство повинно мати гроші, й ми не повинні робити вигляд, ніби не знаємо, що в нього їх немає. Я, наприклад, щотижня отримую листи читачів, у яких люди пишуть, що вони не можуть не читати, але водночас не мають коштів на передплату…
Події, які розгорнулися в Україні під час виборів 2004 року, починалися — часто це так виглядає — справді як бунт мільйонерів проти мільярдерів. Але потім, коли включився середній клас, це стало більш повномасштабною буржуазною революцією, і, цілком можливо, що з демократичним спрямуванням. Але надзвичайно важливо сьогодні публічно обговорювати, куди піде ця енергія. І чи з’являться у громадянського суспільства чи ні гроші, залежатиме від того, яку програму насправді буде вести той уряд, який отримав шалену підтримку, (виявивши, до речі, шалену безпринципність нашого політикуму). І перші кроки можуть бути дуже схвально сприйняті тими, хто хоче «торжества справедливості». Але розмова про кількісні показники реприватизації в бізнес-колах була сприйнята надзвичайно тривожно. Тому що експерти одразу почали питати, скільки буде коштувати, щоб не потрапити в той список… І, як ви розумієте, всією душею не сприймаючи ті правила, які були і які привели до жахливої корупції і так само до бідності, треба перервати ту логіку помсти, яка зараз, можливо, в когось є. А тим більше — під помсту закамуфльований розрахунок. І всі ці симптоми треба відстежувати, бо для незалежної позиції інтелектуалів знову-таки потрібні гроші, але — якщо не витримати принципи, то гроші можуть не з’явитися ніколи. А постійно будуть тільки подаяння. І коли ми повертаємося до питання, чому влада може так довго тримати в полоні своїх міфів, уявлень, маніпуляцій суспільство, то можна відповісти: поки вона буде ділити бюджет, а не надавати можливості всім сформувати правила і заробляти, доти люди «нагорі» матимуть над нами владу, хоч як би вони називалися.
У передмові до останнього книжкового проекту нашої газети — «Війни і мир» (про наші стосунки з поляками) — влітку минулого року я писала про Симона Петлюру і його незадіяність у громадській думці або навіть незатребуваність. І з’ясовуючи, чому це так, для себе зрозуміла, що загалом тому, що наші праві — теж ліві. І кожна «буря» приводить до того, що Винниченко знову посмертно торжествує над Петлюрою. Хочу нагадати, що на початку 1990 х, ідучи нанемислимі компроміси, українці так само виправдовували себе тим, що, мовляв, ми так довго хотіли незалежної держави, що тепер ми повинні її полюбити, хоч би вона була й зелена в горошок, яка завгодно. Отже, ми палко любили державу і не помітили, коли ця держава забрала в нас простір для дихання. Але як же так сталося (і в мене постійно виникає це питання, яке не має відповіді), що народний президент, який ішов на вибори як безпартійний, раптом став заручником партійної коаліції «імені Лебедя, Рака і Щуки»? І чому, я не можу цього збагнути, людина, яка отримала 5%, отримала під вибори в парламенті серйозну квоту і може впливати новітнім адмінресурсом через школи, через міліцію, через село? І те, що було жахливо сприйнято суспільством, коли говорили про Януковича й російську мову в якості другої офіційної, дуже легко пройшло, коли про це сказав Мороз. І, чесно кажучи, знову-таки це означає, що наші дріб’язкові, особистісні, якісь «тусовочні» настрої домінують над тими принциповими речами, які повинні були б згідно понятійного апарату бути в нас спільними і єдиними — з погляду критеріїв. І я думаю, що випробування для нас уже почалися. Суспільне ТБ, на яке ми могли б покласти надію, що воно дасть можливість сформувати публічну дискусію навколо центральних речей, може стати таким самим, як «ОРТ» в Росії, якщо під це не буде підведена серйозна база. І не можна над цим не думати, не застерігати публічно від повторення якихось речей. Бо можна проголосити, що спочатку — моральність, а потім — професійність. Але я вважаю, що в наш час непрофесійним бути аморально. Особливо беручись за якусь професійну справу. І до чого ми тоді прийдемо? З наміром вичистити «авгієві конюшні» колишнього режиму ми можемо дуже сильно занизити професійність у кожній сфері. Не тільки тому, що всі були такими вже професіоналами і заміни немає. Але немає критеріїв заміни, немає критеріїв відбору на ті посади, які звільнилися, чи на ті, з яких попросили піти. Якщо ми сформуємо якусь думку, яка буде нав’язана новій владі, то вона буде працювати, більш-менш оглядаючись на правила громадського суспільства, на громадян. Інакше ті правила витворять для нас, і хоч у новій владі є багато центрів впливу, ми можемо потім мати великі проблеми з тим, щоб з цією, вже досвідченою, підкованою з погляду технологічних речей владою якось полемізувати.
ОСВІТА НА МАРГІНЕСІ
Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор із навчальної роботи Львівського національного університету імені Івана Франка:
— Держава не мала освітньої політики, вона надалі її свідомо залишає на маргінесі, а тим самим нам відводить роль маргінальної сили, яка не може впливати і не повинна впливати на політичні чи економічні рішення в державі. Бо якщо б держава була зацікавлена, вона б інакший надала статус освіті, вона б її перетворила у стратегічний резерв, вона б виробила системний підхід до реформи освіти.
Марія КУЛТАЄВА, завідувачка кафедри філософії Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди:
— Мені хотілося би звернути увагу ще й на такий момент. Інтелектуал за визначенням — це той, хто може користуватись розумом, і той, хто виведе себе і суспільство наше зі стану неповноліття. Але ж наші інтелектуали, на жаль, це переважно інтелектуали із засліпленим розумом, люди, у яких емоції, пафос, ентузіазм, на жаль, переважають. І коли я слухаю, як по телебаченню закликають: ми будемо жити на ентузіазмі, то я нагадаю, що це називається кримінальною утопією. І, на жаль, утопічне мислення в нас починає переважати і набирати обертів. Бо багато людей, я шаную їх і пишаюся тими, хто вийшов на Майдан і продемонстрував громадянську мужність, також продемонстрували й утопічні сподівання. Європа-мрія переважає в нашому мисленні, але між Європою-реальністю та Європою- мрією існує багато розбіжностей. І роль інтелектуалів, мені здається, зараз полягає в тому, щоб раціоналізувати цю ситуацію. Це — першорядне завдання.
…Мені здається, що нашу дискусію слід повернути у площину освіти та виховання, бо вони в нас — сироти. І в нашій ситуації світоглядного плюралізму, плюралізму орієнтацій вони не знають, як орієнтуватися і як обирати. У нас дуже мало інтелектуалів на педагогічному просторі і в педагогічній практиці. Я проводжу вже п’ять років власним коштом конференцію «Освіта і доля нації», не прошу ні у кого субсидій, і приїжджають до нас люди й з за кордону, і ми обговорюємо цю справу, але ж не можемо дійти до міністра. Я сама розробила програму «Європейське виховання». Німці, наприклад, у 1960-ті роки вводили курс у школі «Європейське виховання», бо вони вважали, що європейським цінностям слід учитись, і т. ін. Мені здається, що Болонський процес — це зараз свідчення безвідповідальності нашої педагогічної еліти, бо він застосовується без урахування малюнка нашого педагогічного «танцю». Без наявності тієї ситуації, яка є, наприклад, у західних країнах, коли навіть сам титул професора поважається. У нас це — девальвація. Чому? Бо не було відповідної традиції. В Польщі, наприклад, освітяни можуть досягти значно більшого, бо традиція їх підтримує. Нас традиція не підтримує. Саме тому ми маємо бути сильними і мужніми. І мені здається, що гасло «Нас багато і нас не подолати» дуже небезпечне. Ми маємо бути індивідуалами, які поважають суспільне ціле. «Я» поважаю «ми», і оця єдність «я» і «ми» має бути не анонімною, а вона має бути того, хто відповідає. Тобто ми маємо розвинути і наш суб’єктивний розум, і наш об’єктивний розум, і раціоналізувати наші соціальні емоції, інакше ми підпадемо під владу політичного романтизму, а цей політичний романтизм — дуже небезпечний. Отоді й з’являється демагогія соціальна, тоді з’являються різні обіцянки: здійснити тут і зараз, і дати пріоритети. Ми вже сформували частково генерацію, яка живе тільки очікуваннями, яка щось чекає від грантів, наприклад, від стажування, що життя її зміниться принципово, що вона там залишиться тощо. І тут ще існує дуже практична, я би сказала, й соціальна проблема. Бо ми вступаємо в конкуренцію не лише інтелектуальну, ми вступаємо в конкуренцію з об’єднаною Європою. Наприклад, у Польщі є програми залучення наших інтелектуалів до Польщі. І буде відтік кадрів: ті поїдуть до Німеччини, ті до Польщі, а що тоді залишиться в Україні? А з нами буде те, що ми виховуватимемо оцю нашу інтелектуальну еліту десь до 7- 8-го класу, потім її хтось відбере, а ми залишимося ні з чим, якщо зараз не переорієнтуємо освіту та виховання. Педагогічні інтелектуали вони здавалися ніби другорядними, як справжній інтелектуал сприймався чи поет, чи письменник (як у ХIХ ст.), але ж наш вибір у суспільстві освіти якраз за цими інтелектуалами, вони заслуговують на нашу підтримку.
«СУМНІВНА ПОСТАТЬ»
Сергій ПРОЛЄЄВ, президент Українського філософського фонду:
— … На жаль, ми знаходимося в ситуації, у традиції, в якій розум як розум не потрібен. Він потрібен лише як певне знаряддя, як певний пристрій до інших речей. Але власне слово «розум» не має самостійної ваги — такої, як, скажімо, «влада», «гроші», інші речі — «зв’язки», «вплив», таке інше. А ми розуміємо, що автономія розуму починається там, де щонайменше розум стає в один ряд із цими дійсно теж дуже вагомими, значущими чинниками. І допоки це не здійснилося в нашому соціальному просторі, інтелектуал (будь-який, навіть обдарований) буде дуже умовною, вразливою і сумнівною постаттю.
…Давайте розрізняти власне публічність громадянина і публічність інтелектуала. …Якщо моя людська, громадська небайдужість до якихось речей вимагає від мене якихось публічних дій, то я їх роблю не тому, що я інтелектуал, а тому ще мені вистачає мужності, чи цього вимагає моя совість, або наді мною панує страх, і я цього не роблю. Тобто це проблеми іншого роду. …А публічність інтелектуала існує не десь там, у суспільстві… І коли я кажу про те, що інтелектуал український не існує, я маю на увазі передусім фатальну відсутність наукової спільноти, нормальної, розвиненої комунікації, наукової публічності, інтелектуальної публічності. І без неї не можна взагалі казати про якусь іншу публічність для інтелектуала. І це проблема проблем.
…Те, що ми сприймаємо, як відкриту можливість звернутися до публіки, насправді закрито тією формою існування, яка є. Скажімо, мовою, яка передбачається, наприклад, у телешоу. Тобто ти вже власне — іграшка цього шоу. Тобі приписується роль, і власне та мова, якою ти повинен користуватися в цій комунікативній ситуації, взагалі не дозволяє сказати щось таке, що тебе відрізняє від перехожого на вулиці. Тобто я б сказав так, що це — профанний простір, він взагалі нівелює цінність мислення.
КРОМВЕЛЬ І МІЛЬТОН
Борис ПОТЯТИНИК, «МедіаКритика»:
— Мені здалося, що домінуючий настрій цього круглого столу — це думка про те, що коли публічний інтелектуал починає підтримувати владу (навіть якщо ця влада відносно добра, чи відносно нова, чи відносно позитивна), то він неодмінно деградує. І власне метафора, яку я собі пригадав (хоч не ручаюсь за деталі), стосується Джона Мільтона. Джон Мільтон у 1644 році написав блискучий есей про свободу преси «Ареопагітика». Це один із стовпів теорії вільної преси, але він не став таким стовпом тоді, в XVII столітті. Я довго міркував, чому, аж доки не прочитав, що до Мільтона дещо скептично ставилися його сучасники. Джон Мільтон попри те, що він блискуче написав свої ідеї проти цензури, яка сприяє застою та не дає вибору людині, про вільний ринок ідей, не сприймався тому, що коли прийшов до влади Кромвель, то Мільтон врешті не встояв перед спокусою, яку йому запропонував Кромвель і став одним із фактичних цензорів: він відповідав за політику однієї із небагатьох газет, які залишилися. То моє сподівання, виходячи з цієї метафори, що сучасні українські «мільтони» встоять перед спокусою, яку дасть їм «кромвель».
