Як регіональна журналістика може стати загальнонаціональною?
Що таке львівська журналістика? Які її особливості? Як вона виглядає в загальноукраїнському контексті? Перебуваючи у Львові, головний редактор «Дня» дістала запрошення взяти участь як незалежний столичний експерт у засіданні Львівського прес-клубу «Підсумки моніторингу Львівщини у серпні 2012 року». І хоча приводом для розмови став моніторинг ЗМІ Львівщини щодо їхньої доброчесності, розмова вийшла далеко за ці межі.
Прес-клуб у рамках проекту «У-Медіа» міжнародної громадської організації «Інтерньюз Нетворк» із 6 до 12 серпня моніторив шість друкованих видань і дві інформагенції у Львівській області, а також друковані й електронні ЗМІ Донеччини. Результати виявилися невтішними: відсоток матеріалів із ознаками замовності зріс. Вибори!
— На мою думку, є дві версії такої тенденції. З одного боку, вона може свідчити про нестримне бажання керівництва редакції заробити якомога більше політичних дивідендів під час виборчої кампанії. Із другого — про нестерпний тиск на керівництво редакції з боку власників чи засновників, які не вважають за потрібне дотримуватися навіть найочевидніших стандартів журналістики. Тому й запитання у двох однакових матеріалах, опублікованих паралельно під одним і тим же заголовком, але за різними підписами в різних газетах, — «Чи стане вітчизняна політика європейською?» — є ще далеким від риторичного, — наголосив керівник медіа-проектів ЛОГО Роман Шостак, який здійснював моніторинг.
— Рівень дотримання стандартів у друкованих та інтернет-виданнях Донеччини загалом можна зіставити із львівським: середній бал становить від 3 до 4, і жодне видання не сягає позначки 5 із 6 можливих. Як і в усіх регіональних ЗМІ, найгіршою є ситуація з дотриманням стандартів «балансу думок» і «повноти поданої інформації». Особливо поганою є ситуація із дотриманням стандарту «балансу думок» в інтернет-виданнях. Тим часом із «повнотою» в донецьких сайтів набагато ліпше, ніж у друкованих видань. Порівняно з іншими регіонами, «провисає» стандарт оперативності. Так само помірною в порівнянні з іншими регіонами в серпні була кількість замовних матеріалів. Як і в інших областях, в онлайн-виданнях показники кількості підозрілих на замовність матеріалів нижчі порівняно з друкованими, — зазначив викладач Українського Католицького Університету, експерт Отар Довженко.
— Якою бачите зі столиці регіональну площину львівських ЗМІ? — поставив запитання Роман Шостак головному редакторові «Дня» Ларисі Івшиній.
— Львівська журналістика дала всій українській медіа-спільноті дуже багато поштовхів, і особливо — на початку 1990-х, — говорить головний редактор «Дня». — Коли приїжджаю додому, на Волинь, часто чую від журналістів: «Ви стежите за нашими газетами?» А я їм відповідаю (хоча до всіх ставлюся з великою повагою): «Що ви таке пишете, про що треба знати в Києві?» І це цілком резонна постановка запитання, тому що на початку 1990-х років були дискусії, які визначали характер загальноукраїнський. І якщо ми до цієї дискусії долучаємося, то це — читати всім і всюди. Треба творити, незалежно від географії, загальнонаціональний тренд у журналістиці. Мені здається, що після 1990-х років львівська журналістика стала більш побутовою, відійшла від головних тем. Можливо, тому великі постаті, які були тут, почали мігрувати... Може, тепер ця нова хвиля повертається до Львова, але вже в образі не гострих політичних дискусій, а стилю життя. Львів, на мою думку, може стати основним експортером стилю життя. І книжки у Львові живуть більш європейським, демократичним життям. Це мають підтримувати всі журналісти. До речі, «День» має намір підтримувати Дні Львова в інших містах. І я пропоную всім журналістам долучатися. Це і є внутрішня інтеграція країни. До львівської журналістики в мене дуже великий інтерес і, проте, побажання: позбутися ілюзії всезнайства. Бо з ким би не поговорив у Львові на історичні теми, всюди чуєш: ми це розуміємо, знаємо, ми в цій атмосфері з дитинства... А я щоразу, буваючи тут, переконуюся, що молодше покоління треба дуже серйозно повертати до історії. Тому «День» і видав «Бронебійну публіцистику». Це спроба відновити перервану традицію. Не буде серйозної журналістики, якщо не навернутися до традицій... Повертаючись до вашого питання про львівську журналістику, найперша потрібна річ — навчитися говорити відверто. Ми ж прекрасно розуміємо, що наша журналістика не тільки тому така, що наші редактори продажні, а всі журналісти хочуть писати джинсу. Це — проблема бідної, не сформованої належно країни.
Після львівського Прес-клубу ми вирішили продовжити тему на шпальтах «Дня».
Отар ДОВЖЕНКО, викладач Українського Католицького Університету:
— У Львові ренесанс вільної журналістики відбувся раніше, ніж у Києві, і перебіг його був бурхливішим. Так само ставки, які зробили галицькі журналісти на Ющенка й помаранчевих, були більшими, ніж у журналістів інших регіонів. Тому постмайданна депресія була для них убивчою — у багатьох вона знищила залишки віри в професію, відохотила від боротьби за свої права, а найкращих погнала до Києва, де хоча б платять пристойно. Низькооплачувані, деморалізовані провінційні журналісти не мають сили протистояти джинсі та тиску з боку власників. Незважаючи на це, рівень дотримання стандартів у львівських медіа порівняно з іншими регіонами доволі пристойний, і є окремі чисті або майже чисті видання.
Олег ОНИСЬКО, незалежний експерт:
— Не переконаний, що львівська журналістика є більш чи менш продажна, ніж решта українських журналістів. Коли ведемо мову про джинсу в медіа чи корупцію, то не можемо говорити про львівську, волинську чи кримську. Це проблема однієї країни й одного ринку. У цьому сенсі, на мою думку, вирізняється Київ — розмірами корупції. Коли в Україні майже відсутній медіа-ринок, тобто коли немає адекватних гравців на ринку (а я маю на увазі медіа, котрі намагаються заробляти гроші виключно через рекламні надходження), паралельно існує величезний пласт, який становить абсолютну більшість (80 — 90 відсотків), — це видання чи медіа-ресурси, які є дотаційними з боку власників і виконують функцію не медіа як бізнесу, а такого собі медіа-комунікатора... Отож ті, хто намагається чесно грати, приречені або вмирати, або животіти в дуже маргінальній ніші... Зрештою, можна говорити не тільки про те, що відбувається в нашій професії... Я не знаю, якою має бути модель успішного медіа в нашій країні, якщо навіть провідні телеканали — збиткові... Вони роблять дедалі дорожчі шоу, і та телевізійна гонка озброєнь дедалі вище піднімає ставки, хоча рекламний ринок, умовно кажучи, може прогодувати два-три такі канали, але не десять...
Юрій ШВЕДА, політолог, Львів:
— Упродовж передвиборчої кампанії я свідомо уникаю всіляких коментарів для львівських медіа, хоча раніше як політолог робив це регулярно. Причина — надзвичайна заангажованість і необ’єктивність останніх. Як фахівець щодо політичних технологій добре розумію специфіку різних типів маніпулювання громадською думкою й не хочу бути знаряддям у реалізації чиїхось передвиборчих планів. Що говорити, коли навіть, здавалося б, дуже незаангажована програма на телеканалі ЗіК — «Чесно. Фільтруй владу!», прикриваючись авторитетом громадських діячів, стала засобом маніпулювання суспільними настроями? Основні львівські ЗМІ опинилися у приватних руках, які мають свої партійні симпатії та зобов’язання, а тому втратили об’єктивність і незаангажованість. Решта ж намагаються заробити у виборчий період, тому щопередачі транслюють не цікавих, а грошовитих кандидатів. Не сприяє об’єктивності ЗМІ й факт кандидування в депутати очільників львівських медіа-структур, які фактично перетворюють журналістські колективи у виборчі штаби. Отже, виборча демократія виявилася загроженою, оскільки відсутність об’єктивної інформації — звичайнісінька маніпуляція!
