Агатангел Кримський і Ліван

І.І.Осташ,

Надзвичайний та Повноважний Посол України

в Ліванській Республіці

Агатангел Кримський і Ліван

Ліван!.. Щасливий, любий звук!

Священнеє ім’я!...[1]

Агатангел Кримський

(зі збірки “Пальмове гілля”)

У статті до 120-річчя з дня народження Агатангела Кримського видатний сходознавець Омелян Пріцак написав про нього, що він – «найкращий кримський подарунок Україні». Агатангел з’явився на світ 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському. Батько - вчитель історії і географії Юхим Кримський був татарсько-білоруського походження, родина якого походила від кримського мулли з Бахчисараю, який переселився до Мстислава (територія Могилівської області в Білорусі) ще у кінці 17 ст. Мати, за словами самого А.Кримського, була «польcька литовка»[2].       

Юний Агатангел вже у три з половиною роки навчився читати, а у п’ять років його віддали на навчання до Звенигородського міського училища. А далі - студії у найстаріших освітніх центрах України. З 1881 року він вчився у протогімназії у Острозі, з 1884-го – у Другій Київській гімназії та з 1885-го – у славновідомій Колегії Павла Галагана, яку він закінчив у 18 років, маючи в своєму арсеналі вісім іноземних мов.

У Колегії Павла Галагана він знайомиться з такими відомими постатями, як Павло Житецький, Михайло Драгоманов, Леся Українка, які мали серйозний вплив на формування світогляду молодого Агатангела. Саме Павло Житецький прищепив йому велику любов до української мови, яку він пронесе через усе своє життя.

Далі він студіював арабську філологію у Лазаревському інституті східних мов у Москві (1889-1892) та слов’янську філологію і світову історію на історико-філологічному факультеті Московського університету (1892-1896).

У 1896 р. він отримує стипендію від Лазаревського інституту на два роки, один з яких він мав провести в арабських країнах. Однак своє перебування у Бейруті він продовжив ще на рік, пожертвувавши роком студій в одному із західно-європейських університетів. На той час йому було двадцять п’ять, і він володів уже сімнадцятьма мовами.

На кораблі «Одеса» 2 жовтня (далі дати подаються за новим стилем) 1896 р. Агатангел Кримський відплив за маршрутом Константинополь-Бейрут. У Лівані  А. Кримський перебував з 13 жовтня 1896 р. по 14 травня 1898 р.

Сьогодні, як ми знаємо, Бейрут – це столиця Лівану, однак, у ті часи він разом із середземноморським  прибережжям був частиною Сирії. Кримський називав це місто інтелектуальною столицею: «Бейрут і є центр розумового життя Сирії, але він швидше арабська Одеса, ніж арабська Москва чи Київ. Так. Одеса»[3].

Про його життя у Лівані ми дізнаємося, в першу чергу, з його листів.  Усього за час перебування у Лівані він написав близько 180 листів, з них 150 листів, адресованих  рідним та  близько 30-ти – своїм друзям та колегам. У багатьох випадках листи написані у формі щоденника і містять дуже детальну інформацію про подані події.

У першому ж листі батькові Ю.Кримському  він пише: «Бейрут – чудове місто. Він весь тоне в садах (пальми, інжир, апельсини); вулиці в ньому майже європейські; чудовий вигляд на море; вишукані будинки. Стиль переважно мавританський. Однак жителі у масі не мусульмани, а переважно християни. Вони легко сприймають європейську культуру...»[4].

У ЦНБ ім. В. Вернадського у Києві зберігається його опис Бейруту тих часів: «Частина нинішнього величезного Бейруту, яка і тепер ще зберегла назву «старе місто і базари», «аль-мадіне ль-qадіме wа ль-асwаq» (арабські звуки «каф» і «вав» він передає відповідно латинськими «q» та «w» – І.О.). Західна частина нинішнього міста, що розгорнулася в бік мису Рас-Бейрут і кварталів Мсайтбе (чудова тепер витонченими масивними будівлями університету американських місіонерів), при Ламартині в 1832 р. була пустирем із залишками старовинних руїн. Так само не була заселена східна, багата рослинністю, частина бейрутської затоки між старим містом і річкою Бейрутинкою («nahr Бейрут»). В наші часи тут в кварталах Ашрафіє, Рмейлі і Мар-Мітрі ми бачимо розкішно споруджені східного стилю будівлі бейрутських багатіїв, християнських нотаблів (вулиця Сурсуків, садиби Туейні, Традів, Тебітів та ін.), а тоді, на початку 1830-х років, ця місцевість від старого міста до р. Бейрутинки являла собою, за описом Ламартина, пишне лоно природи, щоправда, не дикої, а садової... Тепер тут все культурно: проходить гарна шосейна дорога, що прямує, з одного боку, вздовж моря на північ, до Тріполі; а з іншого боку, ця благоустроєна дорога поступово піднімається в гори Лівану»[5].

Листи Кримсього з Берута свідчать про те, що місто відразу полонило його своєю красою: «Та і в будь-яку годину дня Бейрут прекрасний. Навіть в денну спеку, покриваючись потом, мимоволі милуєшся всім довкола. Це найгарніше з усіх східних міст, які я бачив. Якби в ньому були кімнати з дерев’яними підлогами, а не кам’яними, і з грубками для опалення (проти вогкості), то це був би рай. Константинопіль гарний з моря, але потворний всередині, а Бейрут і всередині гарний і (чого немає ніде) – чистий»[6].

В іншому листі він пише: «Несподівано для себе я раптом опинився за містом, на високій височині, й остовпів від здивування. Зліва – весь Бейрут як на лодоні, а справа, внизу, Бейрутинська затока глибоко врізається в Ліван; тут впадає річка Бейрутинка, «Нахр Бейрут»; уздовж затоки лежать заміські сади, плантації і дачі, і я зі своєї вишки насилу розрізняю знизу біленькі хатинки посеред зелені. А далі, за долиною, ланцюг гір, оперезаних туманами. Тумани туляться по уступах. Вершина однієї з гір набагато вище туманів. Я дивився і забувся: дивився, ймовірно, більше години, стоячи нерухомо і не рухаючись з місця»[7].

Особливо його вразив серпневий Бейрут з висоти міста Алей. Саме звідти він написав надзвичайно емоційні рядочки захоплення, адресовані Бейруту. У цьому «освідченні» Кримський назвав Бейрут другим рідним містом: «Я скам'янів. Весь Бейрутський півострів лежав на південь перед нами як на долоні. Я бачив море, яке поясом омивавало його майже з усіх сторін; я бачив під Бейрутом або за Бейрутом і всі віддалені околиці Бейруту; але краще за все - він сам, місто Бейрут. Який він великий, який він гарний, який він величний! При ранковому сході він дихав свіжістю і був ніжно-рожевого кольору, а море біля його підніжжя - світло-блакитне. В ту секунду жваво відчув, як я встиг прив'язатися до цього прекрасного міста. Я, безумовно, з ним поріднився, і воно для мене –друге рідне»[8].

У Бейруті молодий сходознавець поселився в родині його викладача з Лазаревського інституту Михайла Аттая у православному кварталі Рмейль, що знаходиться біля одного з центральних районів Бейруту  Ашрафії. Про своє житло він писав у листі Грінченку від 27 грудня 1897 р.: «Живу я в дуже бідній сім'ї, яка не могла знайти собі доброї хати, збудованої на європейський лад, себто з сіньми, з товстими стінами. Моя комната виходить дверима просто на подвір'я, і через те аби дощ – то вже й вогкість іде в хату. Додати треба, що вся світлиця більше скидається на альтанку, ніж на житло: скрізь  (понад вікнами зверху) непозасклювані квартирки (я вже їх позатикав ряденцями, та то мало пособля), скрізь щелини – коло вікон і дверей. Доки світить сонце, то й тепло, а часом навіть спека (35˚ по Реомюру) (майже 44 по Цельсію – І.О.); але піде дощ – і температура спускається до 10 градусів (12.5 по Цельсію – І.О.); : а вже ж 10 градусів та ще серед вогкости – суща смерть для тих, у кого пропасниця, ревматизм або що. Груб, розуміється, немає. Був би покинув я цю сім’ю та оселився де-ин-де, але ж, кажу Вам, бідна вона така, що аж страх, а люди з них дуже добрі і полюбили мене, як свого рідного...»[9].

«Бейрутські оповідання»

Саме його щоденні спостереження за побутом у цій родині, стосунки з сусідами, торговцями, а також його участь у громадському житті Бейруту лягли в основу «Бейрутських оповідань». Вони були написані у 1897 р. та вперше надруковані в часописі «Нова громада» в 1906 р. (№ 6,7,8).

Палац Сурсок у Бейруті, недалеко від якого жив А. Кримський

«Бейрутські оповідання», написані швидше у жанрі «щоденника сторонньої людини», чи не вперше відкрили українському читачеві життя цього близькосхідного регіону. Читаючи їх, поринаєш у бейрутське життя кінця 19 ст., відчуваєш усі перипетії близькосхідної політичної боротьби того часу. Автор скрупульозно описує складні міжконфесійні взаємини, деталі міського побуту бейрутян.

Перше видання «Бейрутських оповідань», 1906 р. (фото ЦДАМЛМ України)

«Бейрутські оповідання» складаються з двох частин: І. «Растлініє нравів» та  ІІ. «Соломониця, або Соломон у спідниці». У першій частині ми спостерігаємо за взаємопрониканням культур – східної та західної, чи європейської, вплив «нових» європейських звичаїв на патріархальні моральні та етичні устої. У кульмінації першої частини ми потрапляємо на бейрутський бал, який виливається у боротьбу традиційного арабського одягу з новими модними віяннями – декольтованими сукнями, оголеними танцівницями тощо. Зрештою, це і стало приводом говорити про «розтління нравів».

Друге видання «Бейрутських оповідань», 1919 р. (фото ЦДАМЛМ України) 

Друга частина присвячена життю бейрутської школи для дівчат «Бакурет ель-ихсен», яку патронувала представниця відомої бейрутської меценатської родини Амелія Сюрсок. У центрі уваги автора перебувають взаємини школи з російським православним «Палестинським товариством» та «змагальність» французьких та російських впливів на навчальний процес.

Рукопис «Бейрутських оповідань» (фото ІР НБУВ)

Для мене «Бейрутські оповідання» – це ще цікавий нарис про бейрутську говірку того часу, майстерно перекладені терміни та фразеологізми, які хочеться запам’ятати. Так, наприклад, тепер я вже розумію, що український «сварливий» вислів «А щоб твоя хата згоріла!» неактульний у Лівані, бо вогонь нестрашний кам’яним будівлям, які переважали на той час. Натомість ліванці, коли лаються, кажуть: «Бодай твоя хата завалилася!» («Йихриб бейтак!»).

Бейрутська історія кохання А. Кримського

Перечитуючи його емоційні листи, ми знайдемо також і драматичну історію «бейрутського кохання» до вчительки польсько-українського походження Марії Каменської.

Про приватне життя Агатангела Кримського написано багато. Особливу увагу привертають його стосунки з Лесею Українкою, яка присвятила свою драму «В катакомбах» «шановному побратимові А.Кримському». Дослідники, вивчаючи їхнє листування, говорять про не звичайні дружні стосунки, а таємне кохання Агатангела до відомої літераторки. Згадують також і вірш, який Павло Тичина присвятив Кримському на 60-ліття, в якому прямо говорилося про «вічно мрійну Лесю Українку»[10]. Одним з найцікавіших досліджень творчості А.Кримського в біографічних та психоаналітичних аспектах є робота С.Павличко[11].

Бейрутська історія кохання десь загубилася в тіні, але вона також була досить драматичною і заслуговує на нашу увагу. Вона розпочалася у вже відомій нам школі «Бакурат ель-ихсен» (її ще називали школою Лябіби Жяхшен), куди він заходив майже щодня після обіду, коли викладачі були вільні.

У листі брату Ю. Кримському від 25 листопада 1896 р. він повідомляє про те, що «одна з російських вчительок, Марія Олексіївна Каменська, вже не може далі терпіти бейрутського життя (вона зовсім хвора, більше всього ревматизмом) і вирушає після 25 листопада в Росію, можливо, на початку грудня...»[12].

Вже у наступному листі від 7 грудня 1896 р. він «розкриває всю інтригу» і пише: «Післязавтра від’їжджає звідси в Росію Марія Олексіївна Каменська. Наприкінці грудня ст. ст. вона буде вже в Москві... Я був би Вам дуже вдячний, якщо б Ви краще, тобто душевно, прийняли Марію Олексіївну і запропонували їй навіть заночувати в себе. Здається, вона лише день має намір провести в Москві… Спитай у Марії Олексіївни про дві речі:

1) Чи купила вона мені в Константинополі п’ятикопійкові марки Російського товариства пароплавства і торгівлі..?

2) Прохання таємне. Дізнайся у Марії Олексіївни (але не прямо, а натяками), чи погодилась би вона вийти за мене заміж. Тільки, будь ласка, дізнайся не від мого імені, а від себе самого»[13].

Однак через тиждень все завершується повним фіаско і його наступний лист був «сповіддю невдахи», який у деталях розповів про кульмінаційний момент у їхніх стосунках. З розповіді стає зрозуміло, що він довго не міг наважитися попросити руки і зробив це в останній момент розставання. Він пише: «Відповідь Марії Олексіївни на питання, яке я просив тебе поставити їй, не повідомляй мені: я її і так вже знаю. Останнє слово, з яким вона на пароплаві попрощалася зі мною, було: «Ви з глузду з’їхали!». Сталося це за кілька секунд до відбуття пароплава... Я опинився останнім, хто з нею прощався, і на своє запитання отримав вищезазначену відповідь. Що-небудь заперечити не було часу. Підбіг помічник капітана і досить нетерпляче крикнув: «Проводжаючі, та йдіть вже з пароплава! Зараз третій гудок». Ми кинулися до трапа, метушливо збігли в свою фелюгу. Пароплав заричав і вирушив на північ, а наша фелюга – на набережну. Каменська стояла на палубі пароплава, і дивилася на нас... Я суворо дивився у воду, а не на відпливаючий пароплав. Він зробив поворот – і Каменської не стало видно. Наші човнярі швидко гребли, а дівчата  у човні мовчали. Тільки їхній керівник, стара Є.І.Шмідт, процідила крізь зуби як наче для себе: «Робити пропозицію під звук третього гудка... та ще й на людях, при всьому чесному народі... немов у Бейруті на березі часу не було... це, звичайно, божевілля! Що ж! Я і правда зійшов з розуму... Повертаючись до Марії Олексіївни, скажу: я вважаю, що вона не зовсім нормальна, щоб не сказати «напівбожевільна»[14].

Ще через кілька днів він, мабуть, дещо охолонувши, пише: «Сьогодні в мене з’явилася дуже ясна свідомість, що якби вона погодилася вийти за мене заміж, то я б все одно з нею не одружився. Припускаю, що пройде ще місяць – і через місяць сама думка взагалі про одруження буде приводити мене в боязке тремтіння»[15] (31 грудня 1896 р., Бейрут).

Однак він, безсумнівно, обманював і самого себе, і своїх родичів. І.М. Смілянська, дослідниця творчості А. Кримського, пише про кілька віршів, навіяних стосунками з М. Каменською. Два вірші («На душі якась тривога» і «Я обірвав розмову. В очах мені туман...»), написані одразу ж після першої зустрічі з М.О.Каменською в Бейруті 20 жовтня 1896 р. А от поезія «З червоним блиском місяць згас...» з’явилася вже після від’їзду М.О.Каменської з Бейруту в Росію: «І та ж бейрутська природа, яка  заспокоює людину, наче роблячи її щасливішою, навіяла поету в січні 1897 р. повну безнадійної зневіри елегію «Закотилося сонечко в мутнії хмари». У циклі «Передсмертні мелодії» з кавказькою датою (1900 р.) виявився його бейрутський грудневий вірш 1896 р.:

В переддосвітню годину

Бачу Лейлу уві сні.

«Мила!! Хочеш дати щастя,

Заборонене мені?»

«Ні, – рече, – мене вже кидай,

Набирайся забуття» –

«Не покину й не забуду:

Ти ж усе моє життя!»[16]

У своїє подорожах Ліваном А. Кримський багато в чому перегукується з Василем Григоровичем-Барським. Зокрема, він також побував біля меморіального місця Святого Георгія біля Бейруту (нині це Джуніє) і подав дуже важливу деталь про дивний випадок з історичним каменем, біля якого, за переказами, Святий Георгій убив змія: «Свята св. Георгія однаково шануються і мусульманами. Раніше всі ходили до прибережного каменю, біля якого Георгій убив змія, але в минулому, 1896 р. (в листопаді) власник землі побудував там споруду і вмурував камінь кудись в фундамент»[17].

А. Кримський також записав переказ про цього святого, який  походив з території сучасного Лівану: «Святий Георгій-змієборець, пам’ять якого вшановується 23 квітня, — улюблений святий в Сирії й Палестині. Географічна топографія, приурочена переказам про Георгія, здавна розподілялася у такий спосіб. Народився Георгій в місцевості на Схід від Акки (Акри), де й тепер про нього нагадує фортеця, відома під назвою «Святий Георгій», або «Замок св. Георгія». Лежить цей замок серед гір в долині. Змія-дракона вбив Георгій в Бейруті над морем... В Рамі, на відстані 12 миль від Єрусалиму, його було спалено. В Лідді... Георгій похований, і там показують його гробницю. Про змієборство Георгія легенда загальновідома у всій Сирії і Палестині в найширшій масі. Скрізь вона розповідається приблизно однаково, і ми можемо обмежуватися записом, зробленим в Бейруті. Зміст його такий: «Колись в часи язичництва був у Бейруті свій цар. І ось біля моря, там, де в нього впадає річка Бейрутинка (Нахр Бейрут), з’явився величезний змій. Жив він у печері над морем, і потрібно було умилостивлювати його тим, що йому на сусідньому пагорбі залишати на поталу дівчину. Дійшла черга і до царської доньки. Відвели її до берега на пагорб та залишили одну, щоб вона чекала своєї неминучої долі. Але раніше страшного змія з’явився прекрасний вершник на білому коні, весь закутий в лати, зі списом, це був святий Георгій. Він сказав царівні, що захистить її від чудовища, а тим часом заснув, поклавши голову на її коліна. Коли він міцно спав, дракон виліз із печери і почав наближатися до своєї жертви. Царівна перелякалась, скам’яніла від страху; вона не знаходила в собі сил розбудити Георгія, а прокинувся він тільки від того, що її гарячі сльози лилися йому на щоку і обпалювали його. Вмить витязь вскочив, кинувся верхи на коня и помчався назустріч дракону. Той розкрив велетенську пащу та зібрався витязя зжерти; але витязь своїм сильним списом прикував його розкриту пащу до землі і отримав перемогу. Дракон не мав більше сил чинити опір. Георгій відчув нестерпну спрагу і, щоб добути джерельну воду, вдарив списом по каменистій землі — і бризнуло джерело, яке й до цих пір існує. Потім Георгій попросив царівну дати йому одну довгу волосину з її розкішної коси, і на цій волосині, немов на мотузці, притягнув убитого дракона в місто. Цар готовий був віддати свою доньку йому заміж, і царівна теж закохалась в свого спасителя. Георгій оголосив їй, однак, що переміг змія не сам він, а єдиний господь бог, який дав йому для цього чудову силу»[18].

Шуейр

На літо багато бейрутян, тікаючи від спеки, переїжджало вище у гори. Майже п’ять місяців (з 3 липня по 18 жовтня 1897 р.) Агатангел Кримський перебував у Шуейрі, що розташований на висоті 1200 м над рівнем моря. Тоді Шуейр був частиною автономного Гірського Лівану і Агатангел Кримський писав про нього як про Ліван. Тепер це місто, яке з тих часів розрослося вище в гори і стало популярним місцем відпочинку, називають також Дгур Ель Шуейр («Дгур» означає «вершину гори»), хоча офіційною залишається назва Шуейр (одне із значень слова – «скеля»).

            Йому дуже сподобався гірський Ліван і Шуейр, про що він із захопленням писав у багатьох своїх листах: «Лежить Шуейр дуже високо над морем, але лежить в долині, утвореній трьома вершинами. Ці три вершини з'єднані всі разом і утворюють підкову, яка замикає долину з трьох сторін; біля входу в долину стоїть ще гора, але відокремлена, а за нею - найвища довгаста гора Саннін з нетанучим снігом. Відкоси нашої підковоподібної гори випускають кілька холодних ключів, і ось чому тут заснувалося велике село. Надзвичайно гарно – сісти в долині на одному з дахів (майже всі дахи тут старомодні, тобто пласкі) і милуватися крутими схилами, де серед кедрів біліють будиночки, та милуватися білим Санніном. Якщо ж піднятися з долини на хребет підкови, то відкриваються не менш чарівні краєвиди на море (тільки воно хлюпається далеко внизу, із заходу) й на навколишні гори. Іноді, коли стоїш на якомусь круглому пагорбі, раптом вся навколишня картина затьмарюється білим туманом, абсолютно непрозорим, і тоді теж чудове видовище: вся околиця зникає, як ніби заливається повінню; ваш пагорб стоїть посеред білої поверхні, як острів, небо робиться такого ж кольору як туман, тобто хмарно-білого, і тому вам здається, ніби весь світ зник, залишилася тільки невелика півкуля із землі діаметром не більше чверті версти, і ця куля плаває з вами високо в небі. Ілюзія сильна, тому що туман відділяється від вашого пагорба дуже різкою межею, так що на самому пагорбі повітря абсолютно прозоре. Все це чудо як чарівно»[19].

Гора Саннін 

У кількох листах він описує свою шуейрську «дачу» та її околиці:

«Будинки громадяться один на одному. Вікна червоні – це моя кімната. Коли хочеться пройтися, то гуляю по тих дахах (числом їх три, але всі вони утворюють одну поверхню), які лежать перед моїм боковим вікном. Звідти прекрасний краєвид вниз на село і вдалину на гори. З бокового вікна вдалині видно Саннін. Мій «письмовий» стіл стоїть біля бокового вікна, так що я вічно бачу Саннін перед собою. Над нашим будинком вгорі, за деревами, над скелями лежить школа, а ще вище - будинок якогось Баакліні, а далі лише вершини гори і на ній далеко видно ще якийсь будиночок. Село ж - внизу, спускається сходами до самої долини по схилу гори»[20].

Школа у Шуейрі, 1897 р. (фото ІР НБУВ) 

«Вид з вікон захоплюючий. Сніговий Саннін весь переді мною. Він дуже схожий на Монблан за своїм кольором і контурами... Я сьогодні оглянув лівий (західний) хребет Шуейрської підошви. Яка краса! Ці кедрові ліси, ці скелі, ці виноградники, ці стежки, що звиваються, ці монастирі на сусідніх горах (зовсім як середньовічні замки), цей Саннін на півночі і це блакитне море внизу на заході. Не можу описати. Знаю лише, що через чверть години мого перебування на одній з вершин я відчув, як у мене серце стислося від захоплення, потім я готовий був плакати, потім забувся. Нарешті благодатний  порив гірського вітру і шелест високої зеленої трави змусили мене прокинутися. Я піднявся й пішов вузенькою гірською стежкою по самій вершині. Сонце (багряне) тонуло в морі. Море мало ніжний колір блакиті. Приморська смуга Сирії, далеко-далеко внизу, була вкрита «розсипаними, як комарі, містами (або селами) і похилими, мов дрібна травичка, лісами». (Тільки тепер я оцінив цілком це гоголівське порівняння.) Саннін, звичайно білий, перетворився під час заходу сонця в ніжно-рожевий колір. Скелясті гори здавалися то блакитними, то фіолетовими, а гори лісисті переливалися зеленими кольорами, як смарагд, і сяяли при останніх променях сонця. На долинах лежала ніжна тінь. Небо блакитне-блакитне ... О, як це все було добре!»[21].             

Багато разів А. Кримський бував у монастирях св. Іллі та св. Іоанна біля Шуейру, відвідував Бікфайю, Алей, Біскінту, Арраю, Хамману, Софар, Сук           ель Гарб та ін. Так, про один з таких монастирів він писав: «Келій багато; очевидно, раніше, наприклад в XVIII столітті, тут могли жити набагато більше ченців. Втім, частина келій здається на літо в найм відомим монастирю особам, і колись тут проводив літо російський консул Базілі, який в 1847 році закінчив тут свою двотомну працю «Сирія і Палестина»[22].

Часто він вирушав у гори до вершини гори Саннін. У листі від 17 липня 1897 р. він подає ще один опис Санніна: «Сьогодні мої господарі вирішили влаштувати вечерю (тобто обід, о 7 годині вечора) не вдома, а  у винограднику, за селом на горі. Виноградник їх брата лежить між двома пагорбами на горі Мар-Хаті, в ньому багато кедрів, фіг, дубів. Вечірнє сонце ніжно сяяло нам і золотило навколишні зелені пагорби; Саннін мав рожеву вершину, зникаючу в небесній блакиті. Скелясті гори виглядали блакитними. Море вдалині було як дзеркало... Ах, невже я коли-небудь забуду цей вечір! Чому я тут один. Чому немає кого-небудь з вас, щоб разом насолоджуватися цим дивовижним Ліваном?»[23].  

В одному з листів він пише ще про його інші улюблені місця у горах зі стрімкими потоками – «Попів Ключ» (Айн ель-Касис) і «Монастирський ліс» (Харф ед-Дейр)[24].

Однак кліматичні умови не завжди сприяли його працездатності. У горах він захворів на малярію, потім були ще рецидиви цієї хвороби у Бейруті.       Про це він розповідав Б.Грінченку у листі від 27 вересня 1897 р., написаному з Шуейра: «Ще тижнів двоє з тому буде – лагодився написати до Вас, та як стій занедужав на малярію. Тільки сьогодні допіро одужав. Восени недобре в горах, бува багато туманів, через те я незабаром маю з’їздити в Бейрут, дарма що там тепер стоїть ще спека, гірша од нашої спасівської»[25].     

Йому подобалися місцеві жителі, щирі й привітні, позбавлені меркантильних інтересів: «Проти гірських селян я нічого поганого сказати не можу: поки я в них бачу одні хороші риси (з симпатії до горців я навіть кинув бейрутське наріччя і став з усіма говорити по-ліванськи)»[26].

Перед від’їздом у ще одному листі з Шуейра він пише: «Тільки як згадаю я собі, що треба буде ось-ось кидати Ліван (тут він вживає назву Ліван для позначення Гірського Лівану – І.О.), то серце так і защемить...»[27].

М. Дгур Шуейр 

Пошуки будинку – «літньої резиденції» Агатангела Кримського у Дгур Шуейрі довго не складалися. Але нам вдалося знайти його за сприяння нашого приятеля, мера Дгур Шуейра Хабіба Мужаеса, який зацікавився нашими розповідями про автора «Бейрутських оповідань». Я розповів йому про листи, які тоді молодий вчений писав зі Шуейра, а також про поезії, які увійшли у збірку «Пальмове гілля».

Фото з будинку, де А.Кримський жив у м. Шуейрі (фото ІР НБУВ)

Будинок родини Аттая у Шуейрі зберігся, однак, за розповідями мера, сім’я Аттаї у 1906 р. виїхала до Америки, що ускладнює нам пошуки його житла у Бейруті.

У розмові з Хабібом Мужаесом виникла ідея створення музею А.Кримського, над якою ми зараз разом працюємо.

У Лівані молодий вчений продовжував свої мовознавчі дослідження, і у листі до свого учителя, професора Лазаревського інституту східних мов Ф. Корша він пише: «...щодо сучасних арабських текстів скажу, що я їх приготував уже декілька зошитів, як говірки бейрутської, так і гірської: писав під диктовку оповідачів, а потім читав їм же і перевіряв…»[28].

Молодий А. Кримський (фото ІР НБУВ) 

В одному з листів до Б.Грінченка він ділиться своїми планами щодо теми дисертації: «Працюю я тепер більше за все над народною словесністю сирійських арабів. З-поміж багатьох тем, які мені хочеться обрати для магістерської дисертації, я спинюся, певне, на народній словесності арабів. Написав я також (по-арабськи) статтю до арабського журналу «Аль-Машрик» про те, як повстали деякі одміни між арабськими наріччями; в тій статті я торкнувся української мови і вияснив арабам, що воно таке»[29].

Про свою постійну завантаженість у дослідженнях арабської словесності він влучно написав у одній із своїх поезій, яка потім увійде у збірку «Пальмове гілля»:

Ох, арабські фоліанти!

            Вже несила вас читати:

Бо розкинувсь сад запашний

Під вікном моєї хати.

Підведу од книжки очі,—

Під вікном ростуть банани,

Шелестять високі пальми,

Мирти, фиги і платани[30].

Рукопис поезії «Ох, арабські фоліанти!» (фото ЦДАМЛМ України) 

  З часом він узагальнить велику частину своїх наукових спостережень у книзі «Історія нової арабської літератури»[31], яка вийде друком лише у 1971 р.

За кілька місяців до від'їзду він писав: «Моя турбота – накопичилися в мене книги. Не знаю, чи помиляюся я, але мені здається, що їх у мене в Бейруті тепер стільки, скільки в Звенигородці. Моя кімната вся заставлена ​​високими колонками книг і має вигляд книгарні; повернутися в ній ніде. Накопичилися вони тут різними шляхами. Арабські книги я купував в магазинах: тут східні видання дуже дешеві, я намагався не втратити жодного шансу (в Європі кожна книга коштувала б в 6 - 10 разів дорожче), і тепер арабських книг у мене безліч. Але, крім того, я не міг не купувати російських книг, які випадково потрапляли тут після Петковича та ін. (так мені їх продавали і на вагу), і їх теж в мене гори. Як я їх перевезу, знає всевишній Аллах, але залишити їх тут я не можу. Шкода»[32].

За час перебування у Лівані він зібрав дійсно величезну бібліотеку, яку, на щастя, вдалося перевезти на батьківщину. І сьогодні значна частина цих книг зберігається у Києві у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.

«Пальмове гілля»

За межами професійної і дослідницької діяльності у Бейруті Агатангела Кримського турбувало його поступове втягування у навколополітичні інтриги. У листі до Б.Грінченка від 25 грудня 1897 р. Він пише: «Тут мене дуже сердить тая обставина, що я втягся в політикування. Щей торік я потроху, навіть проти своєї волі, зачав розплутувати інтриги і крутійства драгомана російського консульства Шхаде; і заплутав мене ніхто, як сам консул (князь Гагарін). Весь мій вільний час іде на політику, на доходження усяких заплутаних обставин православної громади і її відносин до других, на розбір питань про хабарювання того або инчого урядника і т.ин., – нарешті, останнім місяцем, на церковні, (себто архіполітичні) справи...»[33].

Часто геополітичні «баталії» у регіоні Близького Сходу загрожували його особистій безпеці. Ось як він описує один з таких випадків, коли знову невдоволення політикою Росії та європейських держав спалахнуло серед християнського населення Бейруту в зв’язку з їх підтримкою Туреччини в придушенні критського повстання.: «Я не можу описати всього того хвилювання, яке тут панувало. Був такий день, коли я не міг нікуди вийти з дому. Тому що всякий, хто мене помічав, одразу починав докоряти... Я мовчав у відповідь на кожен такий докір, бо що я міг сказати? Хіба я міг пояснити кому-небудь, що російська дипломатія не представляє ні великоруської нації, ні тим паче української?...»[34].

Він дуже цінував спілкування з російським консулом князем Гагаріним та його дружиною, про яку він писав: «Княгиня Марія Яківна Гагаріна — начебто українка: по удочерінню вона «вроджена» Лазаревська, нібито дочка чернігівського Якова Лазаревського, який був близько знайомий з Шевченком... Освіта княгині М.Я.Гагаріної — блискуча, європейська, і вона дуже любить читати, при тому не пусте»[35].

І коли князь Гагарін отримав нове призначення, його почуття «роздвоїлися»: «З тутешнім консулом мої відносини дуже тісні. Якби не він і не його жінка, то я б не мав з ким і побалакати тут щиро... Недавнечко пришло назначення: князь Гагарін має їхати секретарем дипломатичної місії в Марокко і поїде туди в кінці січня. Хоч з одного боку ця звістка мене дуже заболіла (бо Ви не знаєте, що то значить добра знакомість на чужині), але з другого боку я можу й радіти, бо видеруся з тієї сітки інтриг, турбот, хвилювань і навіть спліток, в якій я обертаюся тепер»[36].

Однак після від’їзду консула він по-справжньому переживав через відсутність спілкування, також йому не вистачало і спілкування з княгинею. У листі до Б.Грінченка він пише: «Лист Ваш застав мене у великім смутку. Князь [О.] Гагарін і його жінка, з якими я тут дуже заприятелював, поїхали, і я допіро відчув, як мені було добре, доки вони тут жили. Княгиня (дочка Якова Лазаревського), хоч не вміє добре говорити ані українською, ані російською мовою, мене трошки лучила з Україною...» та не так мені шкода її, як її чоловіка: з ним я чимало й сварився, але чимало мав і любих розмов, і тільки через нього я не почував себе в Бейруті зовсім самим...»[37].

Від’їзд Гагаріних також призвів до того, що в дещо депресивному стані Агатангел Кримський почав активніше писати вірші, і це виллється зрештою у створення поетичної збірки, яку він назве «Пальмове гілля. Екзотичні поезії»: «Про Гагаріних я згадую Вам неспроста, а от через що. По їх од’їзді мене напала така туга, наче я втратив когось із своїх рідних. Щоб розважити себе, я блукав по доохресних кутках Бейруту і часом писав вірші. Ті вірші я Вам посилаю; скажіть щиру свою думку, чи подерти їх (коли вони дуже особисті), чи може вони мають хоч якусь вартість. Зайшов до мене один араб, побачив на столі папір з писаними віршами і спитався, що воно таке. Я йому переложив дещо на арабську мову, і він сказав, що мої картини сірійської природи говорять йому просто до серця. Та треба пам’ятати, що то людина тутешня. Хтілось би знати, чи не будуть ті самі вірші німими задля не сірійця... Вірш, який я написав на другім боці, один з тієї низки віршів, яку долучаю до листа»[38].

Ще за півроку до того (наприкінці 1897 р.) у львівському журналі «Зоря» було надруковано його поезії «В горах Ліванських»: «Зимою» («Мамо-голубко! Ішла я горою») і «Влітку» («Скали... Кедри... Скоро й вечір»), написаних в Шуейрі, та переклад українською мовою «Арабської пісні» («Терплю розлуку»). Ще один його вірш «Схід... Сірія... Ліван... Всякі пахощі там дишуть» та кілька поезій арабських авторів, перекладених ним на українську мову, було поміщено у книзі «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності...» (Львів, 1898 р.)[39].

Усі його поезії, написані у Лівані, увійдуть у збірку «Пальмове гілля», яка принесе широке визнання А.Кримському – поетові.

Перше видання «Пальмового гілля» (перша частина), що охоплювало поезії І898-1901 рр., вийшло у Львові в 1901 р. Друге видання першої частини надруковане було у Звенигородці на Київщині (1902 р.). У 1908 р. в Москві вийшла друга частина збірки (поезії 1903- 1908 рр.). І нарешті в 1922 р. опубліковано було перше видання третьої частини збірки «Пальмове гілля» (поезії 1917—1920 рр.)[40].

«Пальмове гілля», видання 1922 р. (фото ЦДАМЛМ України)

Перші дві частини збірки «Пальмове гілля» складаються переважно з оригінальних поезій А. Кримського. В третій частині поет надрукував переклади з творів східних поетів – Фірдоусі, Авіценни, Омара Хайяма, Гафіза, Сааді, Рудакі, Джамі, Мігрі Хатуни та багатьох інших[41].

Кримський своєю «екзотичною» збіркою «Пальмове гілля» вніс новий струмінь в українську поезій кінця XIX – початку XX ст., збагатив її тематично східними мотивами, мальовничими південними пейзажами, наповнив тим особливим ароматом ніжної лірики, що притаманна музі давнього Сходу. А.Кримський був своєрідним піонером у перекладах східної поезії, він прокладав, за словами І.Франка, золоті мости між народами, що виводило українську літературу на світову арену[42].

А.Кримський потужно розвинув і підніс на новий щабель поетичну орієнталістику, значно поповнивши здобутки його попередників – Г.Сковороди, І.Франка, П.Куліша. 

Цікаво, що він сам захоплювався перекладом старозаповітної «Пісні пісень» П. Куліша, про що у листі до Б.Грінченка пише: «Літо минуло в мене дуже затишно серед тутешнього гірського люду... Чи Ви бачили коли «Руську Хату» Д. Млаки? Отам Куліш надрукував свій переклад «Пісні пісней». Ах, який же гарний переклад! Я, живучи в Лівані, оцінив його як слід і часто, дивлячись на які-небудь чудові картини тутешньої природи, подумки цитую собі уривки з того перекладу...»[43].

Саме рядками з «Пісні пісень», але у власному перекладі, він починає першу частину «Пальмового гілля – цикл «В горах ліванських»: Схід... Сирія... Ліван... Тая райськая країна, що про неї «Пісня пісень» каже:

Всякі пахощі там дишуть,

Всякі овощі там спіють,

Кардамон зіллявсь із нардом,

Нард розлився із шафраном.

Касія і цинамони

У саду тім розцвітають.

А з Ліван – гори дзюркоче

Прохолодний бистрень чистий…

Квилить горлиця в садочку;

Висять фиги в зеленочку;

Виноград цвіте-буяє,

Любу пахощ розливає...[44]

Багато дослідників творчості А.Кримського часто порівнюють «Пальмове гілля» із «Зів’ялим листям» І.Франка. Це стосується глибокого трагізму у нерозділеному коханні.

На думку Каспрука, «спорідненість між збіркою А.Кримського «Пальмове гілля» і ліричною драмою І.Франка «Зів’яле листя» полягає не в наслідуванні, а скоріше в подібності освоєння ліричної теми. Це ми спостерігаємо і в побудові циклів, і в русі внутрішнього сюжету і в окремих образних деталях. Насамперед, це стосується двох циклів першої частини «Пальмового гілля». – «Нечестиве кохання» і «Кохання по-людському»[45].

У вірші «Забрався я на шпиль...» (1900 р.) А.Кримський творить своєрідну оду красі ліванської природи, поєднавши опис Бейруту і Гірського Лівану:

              Забрався я на шпиль... Внизу носились хмари...

              Дививсь у далечінь: на море, на Бейрут.

              Тут глетчери, зима, а там буяють чари...

              Палючий, дивний край!.. Чудовий, райський кут!

                          Леліється Бейрут... Блискучий сад тропічний,

Де пальма розрослась на килимі з лілей!

І ллється аромат гарячий, наркотичний

З п’янючих тубероз, розкішних орхідей.

              Дивлюсь і на Ліван... Там дише прохолода...

Зеленая лука... Пахучая роса...

Смолистий, свіжий ліс... Могутняя природа...

Рожевії гаї... Весняная краса![46]

У праці «Наша поезія в 1901 роцї» Іван Франко, досліджуючи збірку поезій А.Кримського «Пальмове гілля», називав її «екзотичними поезіями», від яких «справді віє екзотичний подих». При цьому, письменник наголошував, що «сирійські краєвиди та сцени не лише мальовані українським словом, але бачені українським оком, тим степовим оком привиклим до широких, ясних контурів та різко зазначених обрисів». За твердженням критика, ліричний герой А.Кримського «ніде не губиться в орієнтальній млі, ніде не маскується в орієнтального чоловіка»[47].

У вірші  «Горді пальми. Думні лаври...» (1898 р.) Агатангел Кримський вплітає в багате рослинне мереживо Лівану житній колосок:

Горді пальми. Думні лаври...

Маніячливий кипарис.

Океан тропічних квітів...

Ще й цвіте цитринний ліс...

Я хитнувсь, бо наче впився

З аромату тих квіток.

Аж погляну: коло пальми

Простий житній колосок.

– «Гей, земляче!» шепче колос,

Похилившись на стебло:

«Ми чужі для цього раю,—

Що ж сюди нас принесло?»[48]

До цього можна додати, що поет часто звертається до українських образів дівчиноньки, сивої горлинки, хати, вживаючи традиційні в народній поезії слова «серденько», «зіронька» тощо.

З іншого боку, вже дуже органічно виглядає у його творчості, а саме у розділі «Нечестиве кохання» звертання до чисто ліванського образу кедра:

Постать – як у кедра, 

Із заліза – груди,                                                                                                   

Як погляне дівчинонька,   

Спатоньки не буде…[49]

У багатьох своїх листах А.Кримський ностальгійно порівнює Ліван і Україну, знаходячи багато цікавих паралелей. Так, у своїх двох листах від 7 липня та 16 липня 1897 р. зі Шуейра він пише про географічні і кліматичні подібності: «Ліван (Гірський Ліван – І.О.) багато в чому нагадує мені Україну (виключити, звичайно, потрібно гори), тобто клімат в ньому зовсім помірний, зелень дихає первісною свіжістю... Ліван... дихає свіжим запахом України, і тому я її не раз згадую, незважаючи на те, що гори Лівану і рівнини України не схожі між собою[50]»; «Вся вершина гори Саннін нагадувала мені нашу українську весну або «провесінь» наприкінці березня. Сонце гріє сильно, але вітер прохолодний і земля холодна. Сніг у багатьох місцях розтанув, але в багатьох місцях лежить крижаними полями. З-під снігу витікають весняні струмки, вода в них тепла, болотного смаку, на проталинах росте молода, свіжа трава, що пробивається з-під снігу. Стадо кіз з дзвіночками стрибає по кам'янистих пагорбах саннінскої вершини і щипає цю свіжу траву. Недалеко видно і пастуха, який вимушений пасти кіз так високо заради гарного молока»[51].

Про серпневу погоду у Шуейрі він пише: «Погода – ніби в Україні у гарний вересень. В Бейруті смажаться від спеки, в інших місцях Лівану теж ниють, а тут мої господарі мерзнуть. Та і я вночі теж вкриваюся шерстяною ковдрою. Над селом дуже часто проносяться хмари. Іноді вони зупиняються наверху гори, і тоді їх тут називають туманом, хоча це, по- моєму, невірно: вони ж не втрачають при цьому своєї форми. Під вечір сонце дуже гарно грає в них. Такі хмари добре спостерігати на відстані кроків ста; я дивлюся на них в бінокль. Якщо ж піднятися на гору і стати в саму хмару, то вже не побачиш нічого, окрім непрозорого туману, що не дозволяє роздивитися нічого навколо, навіть на відстані одного кроку. При цьому одяг стає серед хмари вологим, а мій капелюх розклеївся. З інших сіл привозять в Швейр раніше дозрілий виноград і винні ягоди, і я вже став знову їсти м'ясо. М’ясо мені дають смажене на рожні, порубане на невеликі шматочки: за смаком воно, власне, копчене, а не смажене. Різновид шашлику»[52].

А. Кримський описав свої враження від уніатсього монастиря св. Іоанна (Мар-Ханна), порівнюючи його природу з краєвидами Києво-Печерської лаври: «Дорога знову була прекрасна. Бив полуденний дзвін, коли ми увійшли до саду уніатського монастиря св. Іоанна (Мар-Ханна); він вважається вже швейрським; я так і ахнув від несподіванки: мені здалося, що я в Преображенському саду Києво-Печерської лаври. Задумливі діброви і кедри, що шелестять своїм листям; зелені великі галявини, вкриті травою; поетичні стежки в саду серед скель, оповитих зеленню і виноградом; струмки ... Як все це було затишно ... Ми зайшли в монастир, до церкви, де йшла якась полуденна молитва. Уніатська церква св. Іоанна за виглядом православна; іконостас цілий, не те, що в Галичині»[53].

Його спостереження щодо народного одягу наштовхують на цікаві порівняння: «Звичайний наряд гірця – сині або чорні шаровари («шіруаль»), вкрай широкі, з величезною матнею, різнокольоровий пояс перевірити («зонтар») і кольорова сорочка, схована в штанах; поки що все це нагадує нашого українця (тільки у того все майже біле). Але далі різновид жилета («витра») або безрукавки (як у наших циган), різних кольорів і з різними бахромками на грудях, а поверх нього – «абайе», щось середнє між каптаном (дуже широким) та плащем. Ці абайї я бачив сьогодні жовтувато-коричневого кольору з розкішними чорними смугами уздовж (зверху вниз). На голові у цих горців різновид малоросійської жіночої намітки з довгими полами, або кінцями, які закривають лоб, шию, вуха і падають на груди, тобто на кшталт дуже мальовничого капюшона. В інших чоловіків на голові тюрбан («ляффе»), при цьому один кінець (спершу прийнятий мною за локон) обвивається навколо лівого вуха (здається, можна і навколо правого) і спадає так, як козацький «оселедець»[54].

Багато збігів Агатангел Кримський знаходить у музичній культурі та церковному співі, народнопоетичній творчості й навіть вишивці: «Інші церковні пісні – абсолютні мотиви українських народних пісень, сумних. Наприклад, мені здавалося, що я чую: «Ой, чи це ж той бурлацюга» та ін. Мені здається, що візантійський спів мав вплив не тільки на церковну, але й на світську Південну Русь, тобто, на її народну поезію (як і візантійський живопис на українські вишивки)»[55].

Замість епілогу

Понад століття, а точніше 120 років, твори Агатангела Кримського “Бейрутські оповідання” та“Пальмове листя” чекали на свій переклад арабською. І ось нарешті ліванці отримали змогу прочитати цікаву розповідь про бейрутське життя кінця 19 ст. Це сталося авдяки перекладам Імадеддіна Раєфа, які побачили світ у видавництві “Riyad El-Rayyes Books” 2017 та 2019 рр.

 22 червня 2019 р. у муніципалітеті ліванського міста Шуейр відбулося відкриття музейної експозиції Агатангела Кримського. На виставці було представлено частину його листів з Лівану до рідних в Україні та фотоматеріалів про перебування науковця у Шуейрі, які згодом стануть основою для майбутнього музею  А.Кримському у цьому місті. Під час цієї події муніципалітету Шуейру  було урочисто передано скульптурну композицію А.Кримського, виконану відомим ліванським майстром П’єром Карамом. Це була виставка багатьох «вперше». Відвідувачі вперше побачили унікальні архівні документи та фотографії, передані Національною бібліотекою України імені В.І.Вернадського та Центральним державним архівом-музеєм літератури і мистецтва України.

А.Кримський, робота ліванського скульптора П'єра Карама, 2019 р.

Особливо цікавими для ліванської аудиторії стали фотографії, зроблені на замовлення Агатангела Кримського місцевим фотографом Симоном Абі Намі. У листі від 21 липня 1897 р. він написав про нього: «господар лавки, крім того, що він поштмейстер, ще й фотограф... Оскільки фотографія – це його підробіток поштмейстера і продавця, то, напевно він зрадіє якомусь заробітку, коли у мене будуть гроші, і з  радістю погодиться зняти мені ті місця,  які не йому, а мені подобаються, і недорого візьме...»[56]. Так і сталося. Об’єктив фотомайстра зафіксував такі історичні моменти, як приїзд мутассарифа Гірського Лівану Наума-Баші з дружиною до Шуейру. Цей момент він також описав у своєму листі з Шуейра від 18 вересня 1897 р.[57]

У цій колекцій світлин є також Монастир Св. Іоанна, який він називає «уніатським». Саме цей монастир нагадував йому Преображенський сад Києво-Печерської Лаври[58] (лист від 16 липня,  с.176). Ще один цікавий збіг, бо наступною світлиною на церковну тематику було «Свято Преображення у Захлинському монастирі».

 Для місцевих жителів просто фантастичною несподіванкою стали унікальні фото Шуейра та навколишньої природи. І, звичайно, «культовою» тут є неймовірно красива гора Саннін з її вічними снігами.  Але на одному фото ми побачили напис зі зворотньої сторони, який нас просто «шокував» – це був ключ до того, що ми шукали ось уже кілька років. І це була розгадка таємниці, де саме у Шуейрі жив Агатангел Кримський. Отже, читаємо напис: «Саннін (вигляд із Шуейра з даху будинку Мрада ель-Халебі (це там, де я жив у Шуейрі). Справа Айн ес-Сіндіане». Отже, «пазли зійшлися»: він приїхав сюди 15 липня 1897 р. і три дні жив у будинку сім’ї Аттая. А вже 18 липня він переселився у будинок Мрада ель-Халебі. Розслідування завершено!

Напис на зворотній стороні світлини (фото ІР НБУВ)

На світлинах ми побачили також Церковну гору з Кфар Сильвеном,  Кфар Акаб, Баскінту і Саннін (вигляд із Шуейрської долини Шрін), село Арайя (вигляд на Дарб аш-Шям і на море) та вигляд з Арайі на шлях до Бейруту.

Особливо емоційно сприймалася фотографія з довгою назвою: «Школа о. Ханни Мжаеса перед канікулами 1897 р. Вчителі Халіль, Ібрагім, Гусн (в 3-му ряду крайній зправа – Ібрагім Згайб)». Тут місцеві горяни намагалися впізнати своїх можливих «предків». Одним з них виявився... мер міста Хабіб Мжаес, бо о.Ханна Мжаес походив саме з його родини.

Усі ці фото  є частиною  історичної Книгозбірні Кабінету Арабо-Іранської Філології Української Академії Наук.

У червні 2021 р. в Лівані за підтримки Американського уеівеситету Бейруту пройде міжнародна наукова конференція, присвячена 150-річчю з дня народження А.Кримського «Агатнгел Кримський і Ліван». Муніципалітет Швейру планує створити постійнодіючий музей А.Кримського та присвоїти його ім’я одній із вулиць міста.

Гідне відзначення 150-ї річниці з дня народження А. Кримського, зокрема видання поштової марки, сприятиме зміцненню двосторонніх відносин між Україною та Ліваном  відкриттю для ліванців наукового та літературного здобутку А.Кримського, присвяченого Лівану, нових сторінок українсько-ліванських взаємин.

Література:

1. Василюк О. Д. Студії Агатангела Кримського в Бейруті (1896–1898) / О.Д.Василюк // Сходознавство. – 2007. – № 37. – С. 51-59.

2. Дар’я Анцибор. Сходознавець Агатангел Кримський знав до сотні мов / Д.Анцибор // «Газета по-українськи», 16 січня 2013 // Режим доступу: https://gazeta.ua/articles/istoriya-movi/_shodoznavec-agatangel-krimskij-znav-do-sotni-mov/477261?mobile=false

3. Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890-1941) : [в 2 т.] / НАН України, Ін-т сходознавства ім. А. Кримського. – Київ : [Ін-т сходознавства ім. А. Кримського НАН України], 2005. – (Наукова спадщина сходознавців). Т. 1 : 1890-1917 / відп. ред. вип. О. Д. Василюк. – 2005. – 499 с.

 4. Каспрук А.А. Поетична творчість Агатангела Кримського / А.А.Каспрук // Листопад 10, 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://arsenkaspruk.wordpress.com/2014/11/10/поетична-творчість-агатангела-кримс/

5. Клещикова В.М. Агатангел Кримський / В.М. Клещикова // Педагогіка і психологія. – 1996. – №1. – С.180-186.

6. Ковалів Ю. І. Історія української літератури кінець ХІХ-початок ХХІ ст. / Юрій Ковалів. – К. : Академія, 2013. Т-1. У пошуках іманентного сенсу. – 512 с.

7. Кримський А. Мусульманство і його будучність / А. Кримський. – Львів, 1904. – 120 с.

8. Кримський А. Пальмове гілля. Екзотичні поезії. Частина I (1898-1901). Частина II (1903-1908). – К.: Видавниче Т-во «Слово», 1923. – 167с.

5. Кримський А. Поезії / Агатангел Кримський. – К. : Радянський письменник, 1968. – 340  с.

6. Крымский А.Е. Письма из Ливана (1896-1898) / А.Е.Крымский. – М.: Наука, 1975. – 312 с.

7. Кримський А. Історія Туреччини / Передмова О.Пріцака. – Київ-Львів: ОЛІР, 1996. – 288 с.

8. А.Ю. Кримський. Бібліографічний покажчик / ред. кол.: Ю.М. Кочубей (голова), О.В. Богомолов, О.Б. Бубенок та ін.; упоряд.: О.Д. Василюк, Ю.М. Кочубей. – Київ, 2016. – 276 с.

9. Крымский А. Е. История новой арабской литературы (XIX — начало XX века). В 2 ч. Часть 1 / А. Е. Крымский. — 2-е изд. — М. : Издательство Юрайт, 2018. — 339 с.

10. Крымский А.Е. Описание Ливана. Отрывок / Рукописний відділ ЦНБ, Архів А.Ю.Кримського, ф. І, од. зб. XXXVI.

11. Лутаева Т.В. Роль путешествия А.Крымского в Сирию и Ливан в его научно-педагогической деятельности / Т.В.Лутаева // Вісник Луганського національного Університету ім. Тараса Шевченка. Серія: Педагогічні науки. Частина І.  – 2011. – №14 (225). – С.158-165.

12. Наєнко М. Художня література України. Від міфів до модерної реальності / Михайло Наєнко. – К. : Вид.центр «Просвіта», 2012. –          1088 с.

13. Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського / С. Павличко. – Київ: Основи, 2001. – 328с.

14. Прiцак О. Про Агатангела Кримського у 120-i роковини народження / О.Пріцак // Східний світ. – 1993. – №1. – С.10-27.

15. Семотюк О. Агатангел Кримський – орієнталіст / О. Семотюк // Волинь філологічна: текст і контекст. А. Кримський у контексті української та світової культури: Зб. наук. пр. – Луцьк: РВВ «Вежа», 2006. – С.67-73.

16. Франко Іван. Наша поезия в 1901 році : [огляд особливостей укр. поезії початку ХХ ст.] / Іван Франко // 1902. – Т. 17 – С. 115–125.

17. Ярещенко А. П. Кримський – орієнталіст / А. П. Ярещенко // Феномен А. Кримського: Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 125 роковинам ученого. – Х., 1996. – С.5-11.