Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

«Богу помолиться, Караваю поклониться»

Національна наукова бібліотека України нагадала про науковий подвиг професора Володимира Караваєва, 200-ліття від дня народження якого відзначаємо сьогодні
8 липня, 2011 - 00:00
ТЕОФІЛ ГАВРИЛОВИЧ ЯНОВСЬКИЙ / ВОЛОДИМИР ОПАНАСОВИЧ КАРАВАЄВ
СІМДЕСЯТИХ РОКІВ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ БІБЛІОТЕКА РОЗТАШОВУВАЛАСЯ У КОЛИШНІЙ ТЕРЕЩЕНКІВСЬКІЙ САДИБІ НА ВУЛИЦІ ТОЛСТОГО / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«Богу помолитися, Караваю поклонитися» — ця широковідома в народі приказка, наче пароль порятунку, в середині дев’ятнадцятого століття приводила до професора Володимира Опанасовича Караваєва у Київ натовпи незрячих. Навіть сьогодні, в епоху великих цифр, його хірургічна активність і ефективність приголомшують. За тридцять вісім років роботи в стольному граді, починаючи з 1844 року, у своїй невеликій клініці на двадцять ліжок на першому поверсі з тильного боку університетської будівлі Караваєв прийняв 76 тисяч хворих. Він зробив 1683 операції на очах, як правило, з хорошими результатами, і 3751 втручання у зв’язку із загальнохірургічними захворюваннями, з них 117 порожнинних операцій із вражаюче низькою смертністю як за тих, так й за сьогоднішніх часів. Стояв у витоків застосування в Україні наркозу і антисептики. Якщо М. Пирогов використовував етірний наркоз на полі бою 14 лютого 1847 року, то В. Караваєв в Києві — 18 лютого.

Вражає талановитість і віртуозна витонченість цього лікаря, сподвижника і фактично ровесника Миколи Пирогова, хоча Караваєв з ніжністю і пошаною зараховував титана російської й української хірургії до своїх наставників. Ось що у 1886 році писав Караваєв про свої дивні починання в госпіталі в Кронштадті, коли він уперше в світі, на протидію випотним перикардитам, під час розвитку цинги у моряків наважився проколом троакара наблизитися до знемагаючого серця: «Я робив ці операції в 1839 році під час скорбутної епідемії, за якої відбувався швидкий серозно-кров’яний вилив в порожнину навколосерцевої сумки, який спричиняв повне уповільнення кровообігу і призводив до паралічу серця. Результати були задовільними: у міру виділення рідини відновлювався пульс, ціаноз і одутлість обличчя відразу зникали, і хворі відчували велике полегшення. Деякі випадки закінчилися цілковитим одужанням».

Та чиї подвижницькі зусилля в тиші і таїнстві книгосховищ дозволяють мені через століття після відтворення цих рядків процитувати первозданний опис наукового подвигу? Це сторінки бібліографічного покажчика «Караваєв Володимир Опанасович. До 200-річчя від дня народження», складеного і зовсім недавно опублікованого Національною науковою медичною бібліотекою України в серії «Товариство київських лікарів в особах». Окрім інших цікавих відомостей, покажчик у факсимільному вигляді містить текст промови Миколи Маркіяновича Волковича — видатного хірурга початку двадцятого століття — на річних зборах Київського Хірургічного товариства 14 листопада 1911 року з приводу 100-річчя від дня народження В.Караваєва. Цей текст узятий із примірника газети «Русский врач», 1911, № 52, що зберігається у фондах бібліотеки. У ній і наводяться примітні подробиці з караваєвської книги.

На відміну від нинішніх наукових авторів, В. Караваєв має лише 31 друковану працю, і майже половина з них — в старовинних пожовклих першоджерелах, які зберігаються в бібліотеці, що знаходиться на вул. Л. Толстого, 7. Утім, було б справедливо, якби ця вулиця і надалі називалася Караваєвською, як її нерідко іменують кияни літнього віку. Саме на ній і мешкав Володимир Опанасович. У 1890—1894 роках, ще за його життя, Шулявську вулицю перейменовано на Караваєва на честь одного з перших почесних громадян міста. Проте в двадцятих роках вона отримала іншу назву — Толстого...

Я вдивляюся в караваєвський «Атлас к сочинению оперативной хирургии» 1886 року видання, у статтю «Катаракты в практическом хирургическом отношении» (1859 р.), у публікації «Сообщение о случае овариотомии и о предложенном жоме обработки ножки кисты» (1868 р.) і «Демонстрация двух больных с пластическими операциями в обществе врачей» (1864 р.). Як не знесло ці аркуші вітром часу, у чому тут надихаючий секрет?

«Наша бібліотека була створена 1930-го, понад вісім десятиліть тому, і весь обсяг книг і журналів поміщався тоді на двох полицях у невеликій кімнаті, що знаходиться у споруді нинішнього Будинку учених. Однак це були незвичайні книги, переважно із зборень медичних бібліофілів», — замислюється генеральний директор бібліотеки, заслужений працівник культури України Раїса Іванівна Павленко. До речі, сама вона ще студенткою університету імені Т. Г. Шевченка прийшла сюди на роботу майже півстоліття тому. І хоча адреси установи змінювалися (бібліотека пізніше знаходилася на Горького, Пушкінській, Рейтарській, Комінтерну, а книгосховища — на Саксаганського, Володимирській, Дарвіна, Тарасівській), її нетлінні багатства у вигляді раритетів зберігалися і поповнювалися.

— У сімдесятих роках, коли під бібліотеку був наданий колишній Терещенківській особняк, ми заснували персональний фонд «Медична Україніка», і видатні учені-медики стали надсилати до нього авторські екземпляри. Це були праці таких науковців, як М. Амосов, М. Даль, Л. Медвідь, Ю. Квітницький-Рижов, К. Дупленко, В. Братусь, а деякі корифеї науки, наприклад, Г. Писемський, Л. Громашевський передали навіть свої книжкові колекції. У них, зокрема в колекції Григорія Федоровича Писемського, відомого акушера-гінеколога, були й окремі прижиттєві роботи як В. Караваєва, так й інших класиків медицини.

— Війна, пожежі, розграбування реліквій... Завдяки якому диву не зникли рідкісні праці, наприклад, сьогоднішній унікальний фонд видань ХVI —ХVIII століть?

— Ви знаєте, це сюжет, що чекає на розвиток. Деякі книги і відтиски, всупереч вандалізму, зберегли ветерани бібліотеки, перш за все Ольга Косач-Кривинюк, сестра Лесі Українки. Вона в довоєнний період була тут перекладачкою, зокрема складала реферати з іноземних медичних видань на прохання І. Іщенка — у майбутньому головного хірурга Південно-Західного, Сталінградського та інших фронтів. Напевно, саме Іван Миколайович прищепив Ользі Петрівні трепетне ставлення до караваєвських досліджень.

Якщо торкнутися даного покажчика, — продовжує Р. Павленко, — ми помістили в ньому яскраві статті М. Коломийченка, В. Крамаревського, М. Постолова, Я. Радиша, також своєрідні раритети, що відтворюють мистецтво В. Караваєва. Так, стає зрозумілим його посилання на пластичні операції. Інвалідові битв у Севастополі із, здавалося б, безповоротним вогнепальним пошкодженням носа, Володимир Опанасович з тканин прилеглої щоки відновив втрачений правий бік, крило і перегородку носа. По суті, перед нами одна з перших вдалих пересадок тканин.

Як науковий роман сприймаються описані професором Караваєвим технології зшивання дефекту м’якого піднебіння з винаходом спеціальних голок і рухів ниток, способи ампутації із збереженнями шкірно-м’язових клаптів, що сприяло загоєнню (а він зробив 99 таких новаторських операцій, рятував життя), нарешті про розріз вгору при вилученні катаракти, що перетворився на класичну методику. Але ж й інші нові покажчики стають невідомими гуманістичними сагами. Наприклад, з любов’ю виконана робота «Лікарська совість м. Києва початку ХХ ст. До 150-річчя від дня народження Теофіла Гавриловича Яновського», яка також побачила світ зовсім недавно.

Цим виданням і стартувала згадана серія. «Святий доктор», родич М. В. Гоголя, він був воістину улюбленим лікарем у Києві. Ми анотували в цьому покажчику понад 70 друкарських робіт Т. Г. Яновського — лікаря Лесі Українки, М. Старицького, М. Лисенка, В. Короленка, прем’єра П. Столипіна в час після смертельного поранення, але насамперед цілителя кожного, хто до нього звертався за допомогою, нерідко безоплатно і навіть з матеріальною підтримкою. Один із випадків, описаний у статті Д. Назаренка в журналі «Кампус» (стаття включена до покажчика), буквально межує з містикою. Розповідається, як одного дня до Теофіла Гавриловича, можливо, в сновидінні, удосвіта звернулася дівчинка-гімназистка з проханням відвідати її хвору маму. Лікареві запам’яталася сукня відвідувачки, каштанового кольору, з білою пелеринкою. Увечері Т. Яновський вирушив за указаною адресою в глухому куточку Подолу. У одній з кімнат лежала хвора жінка, яка запитала професора, хто ж його направив. На стіні висів портрет уранішньої гості в тій же сукні з пелеринкою. «Вона померла рік тому!» — вигукнула вражена жінка.

Оглядаючи наведені роботи Т. Яновського, починаючи з однієї з перших, від 1888 року, яка має назву «Бактеріоскопічне дослідження дніпровських вод в Києві», абсолютно наочно бачиш не лише еволюцію його наукової думки, а наче зліпки сумлінності. Ось ще назви: «Дослідження крові висипнотифозних» (1889), «Про сухоти. Загальнозрозуміле читання для народу» (1891), «Про поєднання гострих висипів, зокрема кору і бешихи» (1895), «Терпінол при кровохарканні» (1899), «До розпізнавального значення бронхіальних зліпків» (1902), «Роль професії в справі розвитку туберкульозу» (1924), «Клінічне значення запаху» (1925). Всі ці роботи виконані фактично на рівні клінічної інтуїції.

Що ж, це риси суто наукового образу одного з воістину зворушливих світил української медицини. Але в збірці згадуються і драматичні сторінки яновіани, причому вже після смерті Теофіла Гавриловича. У липні 1928 р., в розпал переслідування віри, влада була вимушена дозволити його відспівування в Софіївському соборі. Тут він молитвою починав кожен день. Похорон вилився в грандіозну процесію, в якій брали участь священики всіх конфесій. Проте незабаром ініціаторів «класово ворожої релігійної демонстрації» стали викликати на допити. Та й подальша доля його сім’ї склалася вельми трагічно. У 1938 році був заарештований син Теофіла Гавриловича Віктор Яновський, професор права. Вважається, що він помер в 1942-му в табірній лікарні, але, мабуть, був відразу ж розстріляний. Інший син, Михайло, що виїхав за кордон, загинув у Мексиці.

Михайло Булгаков в одному з варіантів «Білої гвардії» пише про Яновського, втілюючи його постать в образі Янчевського: «Це був лікар, яких мало в країні». Та чудовим лікарем був і внук Теофіла Гавриловича Юрій Вікторович Яновський».

У фотогалереї, що супроводжує бібліографічний покажчик, ми надаємо знімок пари обдарованих лікарів-терапевтів з інституту кардіології імені М. Д. Стражеска — професорів Юрія Вікторовича Яновського й Ірини Казимирівни Следзевської, дочки художника і карикатуриста К. Агніт-Следзевського. Юрій Вікторович, який покинув цей світ кілька років тому, був нашим постійним читачем, та й Ірина Казимирівна продовжує частенько заходити. Благо, вона живе зовсім близько.

Розвиваючи цю канву, скажу, що і для мене було гордістю і втіхою, коли інколи на вулиці або в міському транспорті я мав щастя привітатися з ними. Юрій Вікторович та Ірина Казимирівна завжди були разом. Не всі знають, що хлопцем Юрій Яновський був викрадений до гітлерівської Німеччини, поліцію до квартири привів двірник. Під час перебування на примусових роботах в рейху був серйозно контужений. Після повернення на Батьківщину почалися перевірки й утиски. Прийти в науку допомогли О. О. Богомолець і М. Д. Стражеско.

Естафета пам’яті раптом реально виникла в ході нашої розмови. У В. Караваєва вчився М. Волкович, а Т. Яновського шанували його учні В. Іванов, А. Пелещук, Ф. Примак, яких, у свою чергу, знали ми. Тож чи має намір бібліотека продовжувати цикл, що з’явився?

Неодмінно, бо тут минуле говорить з майбутнім, закликаючи йти вперед. Про це добре сказав Гарвей: «Якщо ми заспокоїмося на їх відкриттях (Аристотеля і Галена) і увіруємо (через дурість свою, звісно), що самі нічого відкрити не зможемо, то, вважаючи так, ми лише зменшимо гостроту своєї думки і погасимо світильник, який вони нам залишили».

...Бібліотека занурювалася в темряву, і потоки пішоходів на перехрестях вже не конкурували з вервечками машин. Мені здалося, що з вікон храму книги у Київ, знайомий і незнайомий, з пристрасним інтересом вдивляються Караваєв і Яновський, його далекі, але довічні лицарі.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ