Будинок спотикання

Ліля БУДЖУРОВА, 1989 рік

Белял Меметович Белялов народився в Алушті 17 квітня 1921 року. В рідному місті він закінчив 10 класів татарської школи і у 1939 році вступив до Сімферопольського педінституту на фізмат. Його батька заарештували у 1937 році і наприкінці року розстріляли. За віру: він у будь-яких умовах здійснював намаз. Сина виключили з інституту. У серпні 1941-го призвали до лав армії. На Перекопі він був контужений, потрапив у полон до німців і став в’язнем концтабору «Картопляне містечко» на околиці Сімферополя. Звідти його відправили до Німеччини на примусові роботи, в місто Бауцен, а потім — до Італії, на земляні роботи. В’язнів звільнили американці, після чого Белял Белялов став гарібальдійцем і воював з фашистами. Після закінчення воєнних дій Белял разом з групою iз п’яти чоловік дістався до Трієста. Потім їх було відправлено до Болгарії, раділи, що скоро повернуться на батьківщину. Але вже у Болгарії їх заарештували, відібрали речі та зброю, після допиту відправили до СРСР. Їх привезли у Москву, дорогою Белял дізнався, що всіх кримських татар депортовано з Криму. В Москві поверненцями зайнялося НКВС. Белялова відправили у Ленінабад, у перевірочно-фільтраційний табір, де він пройшов всі перевірки, але його відіслали на поселення і наказали щомісяця відмічатися протягом шести років.

До Криму Белялов повернувся тільки у 1989 році. Пішов у Алушті глянути на батьківський будинок — він ще стоїть. І живуть у ньому вже інші люди. А до війни у будинку жили сам Белял, його мати Аніфе, сестри Еміне і Сідіка, діти сестер. Тут же були прописані його брати Асан та Усеїн, котрих перед війною було мобілізовано до Червоної Армії, а їхнi діти і дружини жили тут до самого виселення.

У 1993 році Белял звернувся до Алуштинської міськради з проханням повернути йому або продати за гроші його ж будинок — батька посмертно до того часу реабілітували, а документи на будинок були у Белялова на руках. Алуштинська міськрада за його заявою створила комісію, яка встановила, що будинок № 30 по вул. Багликова до 18 травня 1944 року був приватним домоволодінням сім’ї Белялових. Ні під час суду над главою сім’ї, ні під час депортації його власників будинок згідно із законом не було конфісковано. Після війни він був переданий у власність колгоспу «Шлях Ілліча», який заселив у нього на перший поверх переселенців із Воронежської області, а другий поверх використовувався комунгоспом міськвиконкому. Було встановлено, що балансова вартість цієї частини будинку 5012 рублів, знос — 4718 рублів, а залишкова вартість на той час становила 294 рублі. Комісія постановила, що не має права вирішувати питання про повернення будинку, оскільки воно не врегульоване законодавством.

Єдине, що зміг зробити міськвиконком після численного клопотання Белялова, — продати Белялову 3/10 частини його ж колишнього будинку, але вже за 33527 колишніх карбованців. Однак мешканці будинку перешкоджають виділенню його частини будинку, а також частини двору, щоб він міг пройти у свій будинок. Белял-ага, якому зараз 81-й рік, продовжує судитися за свої права. Він сподівається, що рано чи пізно його будинок повернеться до нього, і він передасть його своїм онукам.

У Криму це вже другий випадок (перший описаний нами у «Дні» за 18 травня 2000 року), коли депортовані колишні власники житла просять повернути їх майно, але ні суд, ні органи влади не можуть ухвалити такі рішення все з тієї ж причини — питання законодавчо не врегульоване. Але у Криму безлiч — тисячі, якщо не десятки тисяч! — випадків, коли кримські татари, що повернулися, знаходять на колишньому місці свої колишні будинки, але ось тільки документи на них зуміли зберегти одиниці.

Меджліс і кримськотатарська громадськість розуміють всю складність проблеми повернення депортованим незаконно віднятого майна, особливо будинків. Прихильники принципів ненасильного розв’язання проблем репатріантів, кримські татари не вимагають негайного повернення майна, сподіваються на добровільне і справедливе розв’язання майнового питання державою, яка у міру можливостей надає їм допомогу у виділенні і землі, і коштів на переселення. Але Україна не може вирішити, здавалося б, найпростіше — створити законодавчу і нормативно-правову базу для розв’язання проблем репатріантів. Зокрема, ні суди, ні органи влади не розглядають питання про повернення незаконно віднятого майна, тому що в Україні немає нормального закону про реабілітацію жертв політичних репресій. У п. 4 Постанови Верховної Ради УРСР «Про порядок введення у дію Закону УРСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій» сказано, що «дія статей 3, 4 і 9 не поширюється на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші), оскільки питання про реабілітацію цієї категорії громадян вирішене Постановою Верховної Ради СРСР від 07.03.1991 року, що скасувала законодавчі акти у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14.11.1989 року…» І внаслідок цього репатріанти попадають у зачароване правове коло: пункти закону УРСР не діють, бо посилання на закони СРСР, хоч там питання про реабілітацію також не вирішене. А законів України з цих питань поки що просто немає.