Держава по – християнськи

«Для розквіту держави урядовці повинні дотримуватися трьох умов: по–перше, підтримувати даний устрій у державі. Адже сам устрій, що панує, немовби уособлює мету. Отже, досягнення мети і підтримка існуючого устрою — дві взаємопов’язані засади, яких повинен додержуватися політичний діяч. Потім, і це по–друге, треба, щоб урядовці мали найголовніші повноваження і виконували ті завдання, яких вимагає дана посада. Адже піддані у своїх діях часто не керуються розумом, отже, до них доводиться застосовувати примус, а це неможливо без широких і важливих повноважень. Третє: потрібно, аби правитель виявляв чесноти і керувався законами (це стосується будь–якої держави) та правильними прагненнями, що можливо тільки на підставі моралі. А ще він мусить, спираючись на закони, здійснювати розподіл так, аби це сприяло розквітові держави»

«Якщо народ урівноважений, серйозний, пильно стоїть на сторожі загального добра, то запровадження закону, який дозволить йому обирати собі чиновників для керування публічними справами, є справою слушною; але коли народ, потроху розбещуючись, робить з виборів предмет торгівлі й доручає владу людям поганим і злочинним, тоді справедливо було б забрати в нього владу обирати собі чиновників».

БІБЛІЙНИЙ КРИТИЦИЗМ

Шукання відповіді на питання про християнську оцінку держави як інституції почнімо, як і належить, зі Святого Письма. Якби читач систематично від початку перечитав його під цим оглядом, то в перших п’яти книгах Біблії, званих Закон, знайшов би велику кількість моральних і правничих норм, обов’язкових для суспільного життя, але майже нічого — на тему державної влади. Ці пропорції дуже показові: в державі найважливішими є саме добрі, сталі закони, а не керівництво! Це, звісно ж, погляд абсолютно інший, ніж той, що панує сьогодні, коли мас-медіа переймаються долею міністрів і партій, а закони дуже часто погані: несправедливі, часом непотрібні, нечіткі. Книга Ісаї пише: «Горе тим, що несправедливі видають закони» (10, 1), — маючи на думці особливо тих, хто кривдить слабких.

На тему царської влади ми знаходимо тільки одне висловлювання: в ньому йдеться про те, що цар не повинен ставити себе вище за всіх і надмірно збагачуватися, а водночас, — що він повинен стерегти Заповіді (Книга Второзаконня 17, 14–20). Влада підлягає законові, а не навпаки. І знову ж, це погляд зовсім інший, ніж панівний сьогодні...

Потім знайдемо також два цікаві тексти, що прямо атакують монархію, тобто типову стародавню форму держави. У Книзі суддів Йофам, чий брат, мордуючи інших, захопив владу, розповідає багатозначну притчу (9, 7–15). Дерева хотіли вибрати над собою царя. Шляхетні дерева, як олива, смоковниця та виноград, не захотіли прийняти цієї гідності, воліючи й надалі приносити людям плоди — оливу, солодощі, вино. Натомість царем стала тернина, яка одразу ж стала погрожувати вогнем своїм підданим.

У Першій Книзі Самуїла (8, 4–22) пророк і священик Самуїл, якого старійшини Ізраїлю просили наставити над ними царя, відмовляє їм, наводячи дві причини. Перша — релігійна: царем є тільки Бог, людина його не заступить (світська влада, звісно ж, має схильність до самообожнювання і конкурування з релігією). Друга — практична (пророк рахувався з людською натурою): майбутній цар зі своїми слугами пограбує підданих, забере в них землю, стягуватиме податки, змушуватиме до розмаїтих послуг.

Ізраїльтяни стоять на своєму й отримують царя. Може, на те була поважна причина: народові був потрібний суддя по Самуїлові, потрібний був цар–вождь, який захистив би їхній край. На жаль, з довгої династії пізніших ізраїльських царів мало хто заслужив похвали біблійних авторів, а навіть найкращі, як Давид і Соломон, чинили великі гріхи.

У Новому Завіті, в Апокаліпсисі, ми знаходимо різке засудження Римської держави, яка виступає під символами Звіра і Великої Блудниці. Йдеться про державу, яка стає об’єктом культу та яка переслідує християн.

Кажучи загалом: держава потрібна для захисту загальної безпеки і звершення судочинства, а найголовніше в ній — це добрі закони. Проте можновладці завжди схильні до насильства щодо своїх підданих, до податкового здирства і вимагання слави коштом Бога.

ЛОЯЛЬНІСТЬ ДО ВЛАДИ

З огляду на це Святе Письмо пов’язує критичне ставлення до можновладців із засадами лояльності до влади, адже вона покликана для добрих цілей. Святий Павло у своєму Посланні (Рим 13) стверджує, що будь–яка влада походить від Бога. Часто бувало, що це речення неправильно розуміли і зловживали ним, щоб виправдати всіх тих, у чиїх руках знаходиться влада. Тим часом вживане тут грецьке слово «exousia — влада» означає легальну владу, законний авторитет. Св. Павло одразу після цього говорить про те, що влада карає поганих, а добрих нагороджує — звісно, без цієї риси вона б не заслуговувала поваги. При цьому влада має право вживати меч проти ворогів. Апостол також пише, що належить платити податки. Те саме сказав Ісус, наказуючи «віддати кесарю кесареве, а Богові — Боже» (Мр 12, 17). В цій справі варто уточнити, що податки в той час були помірковані; Ісуса питали про «подушне», що дорівнювало кільком денним заробіткам на рік.

Варто зауважити, що коли св. Павло писав ці слова, тоді панували римські імператори, які поєднували світську й церковну (поганську) владу водночас. Наприклад, від імені неповнолітнього Нерона імперією правив справедливий філософ Сенека. Якщо така влада поводиться належно, то її треба слухати, молитися за її представників (1 Тим 2, 2), просячи про їхнє навернення до істинної віри (Діян 26, 29).

Такої думки трималися й християнські мислителі наступних поколінь. Навіть за часів переслідувань вони старалися радше переконувати владу, ніж бунтувати проти неї. Щодо суспільних заворушень, то Церква часто ставала на критичну позицію, гадаючи, що хоч влада зазвичай недосконала, однак бунти й революції приносять більше зла, ніж добра. Але щодо влади тиранів, то тут належить застосувати право на спротив.

ДОБРИЙ УСТРІЙ

Уже в стародавні часи порушувалось питання про найкращий суспільний устрій, мислителі розважали над достоїнствами і вадами монархів, панівної еліти і простого народу. Християнство більш цікавила справедливість законів і самих можновладців, аніж спосіб їхнього обрання. Ніякий політичний устрій не був абсолютно досконалий. Св. Фома Аквінський зауважив про демократію: «Якщо народ зрівноважений, серйозний, пильно стоїть на сторожі загального добра, то запровадження закону, який дозволить йому обирати собі чиновників для керування публічними справами, є справою слушною. Але коли народ потроху розбещується, робить з виборів предмет торгівлі й доручає владу людям поганим і злочинним, тоді справедливо було б забрати в нього можлиість обирати собі чиновників». Хоча демократія створює умови для свободи і відповідальності людської особи, та коли вона функціонує погано, то стає шкідливою.

Так само стоїть питання й з економічним устроєм. Церква не схвалила жодного з них, хоча в наш час Папа Йоан Павло II в енцикліці «Centesimus annus» висловився на користь капіталізму як справедливого устрою. Адже капіталізм на відміну від соціалізму шанує власність (отже, заповідь «не вкради») і забезпечує економічну свободу, невід’ємну від свободи людської особи взагалі. Проте це не означає, що капіталізмові немає чого закинути і що він часто виступає у зіпсованій, розбещеній формі.

ЗАПЛУТАТИСЯ В ДЕРЖАВІ

Із давніх-давен існує проблема стосунків «Церква — держава» в тих країнах, де переважає християнська релігія. Досвід багатьох століть показує, що близькі зв’язки між ними можуть зашкодити Церкві: пов’язуючи себе із державними структурами — навіть з наміром їхнього поліпшення — Церква потрапляє в залежність від держави. Найкращим розв’язанням є автономія і співпраця; держава має свої компетенції, а незалежна Церква може оцінювати державу та її функціонерів: чи прагнуть вони до належних цілей і чи застосовують для цього належні засоби? Під поняттям «Церква» я розумію тут не саме лише духовенство, а й спільноту віруючих; християнин є одночасно членом Церкви і громадянином держави — що належить шанувати.

НАРОД

Старий Завіт описує державу ізраїльського народу, а також схвалює відвагу й відданість народу у захисті вітчизни. Новітня свідомість народів Європи народжувалася не без цього біблійного натхнення, тому ми слушно вважаємо національну приналежність і патріотизм цінностями, а національну державу — місцем реалізації цих цінностей.

Проте Новий Завіт іде далі: Христос, Який помер за всіх, зруйнував стіну ворожості між народами, як говориться у Посланні до колосян: «Немає ні грека, ні юдея» (3, 11). Це підказує, що різні країни можуть об’єднуватися, але не на світській площині, а на засаді спільного прийняття християнської культури.

СЬОГОДНІШНІ ДЕРЖАВИ

Самоочевидною річчю є відкинення тоталітарної форми держави, засудження таких устроїв, як гітлеризм і комунізм, які практикують геноцид і визиск і є ворожими до християнства. Навіть якщо з їхніми представниками входять у різні пакти з метою загальмувати лавину злочинності. Між іншим, ці ідеології постали з культу держави і світськості.

Сьогоднішню світську державу, яких багато в Європі, однозначно оцінити важко. Хоч великою мірою держава виконує свої завдання, однак певні її риси для християн неприпустимі: приміром, такі, як дозвіл на вбивство ненароджених, жадібна й численна бюрократія, відсутність турботи про власність окремих громадян (а не тільки про бюджет), прийняття під маркою нейтральності світської ідеології.

Тоді як Церква говорить про обов’язки держави, держава піклується тільки про свої права. Держава має обов’язок передовсім гарантувати безпеку, – а вона перш за все збільшує можливості контролю і покарання. Вона повинна забезпечити умови для поліпшення добробуту, – а вона накладає високі податки і на різні способи гамує господарську ініціативу громадян. Має обов’язок дбати про школу, охорону здоров’я, — а пробує зробити ці сфери своєю монополією. Тим часом не йдеться про те, щоб влада безпосередньо ними займалася, а тільки щоб творила для них умови (освіта колись була головною справою Церкви; потім власті забрали призначені для цього церковні приміщення, перебрали на себе школи і тепер роблять «ласку», дозволяючи вчити дітей релігії).

Сьогодні домінує концепція роздутої держави, яка береться за все. Їй Церква протиставляє так званий принцип допоміжності (субсидіарності). Йдеться ось про що: те, що спроможна зробити одна людина, родина, орган самоврядування, парафія, підприємство, — має бути залишене їм, а влада повинна тільки надати їм належну допомогу.

Отже, католицькі політики повинні прагнути до зміни моделі держави: з розбудованої бюрократичної машини, яка хапається за все, але безладно, йти до інституції, яка стоятиме на сторожі загального добра, зокрема справедливих законів, безпеки громадян, а в інших сферах створюватиме умови для праці й ініціативи народу, різних соціальних інституцій.

Перекладено з польської «Парафіяльною газетою». В матеріалі використані твори (коментарі до Аристотелевої «Політики») славетного середньовічного філософа і богослова Фоми Аквінського (1225—1274)