Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

«Долоні клієнта мені багато чого розкажуть»

Сліпий психолог Євген Клопота з успіхом ламає стереотипи
16 червня, 2004 - 00:00


В Україні проживають 65 тисяч сліпих людей, ще більше тих, хто має різні порушення зору. Сьогодні в країні існує непогана нормативно-правова база, спрямована на реабілітацію інвалідів. Однак насправді справи не такі успішні, як того чекають люди з особливими потребами. Цією проблемою зайнявся у своїй дисертації Євген Анатолійович Клопота, молодий вчений із Запоріжжя.

У вісім років він пішов вчиться до Харківської обласної гімназії для сліпих дітей імені Короленка, після закінчення якої вступив до Харківського інституту культури на факультет соціальної педагогіки. Через півтора року перевівся до Запорізького державного університету на спеціальність «практична психологія». Після успішного закінчення вищого навчального закладу Євгена Клопоту рекомендували в аспірантуру до Харківського державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Разом із науковим керівником, професором кафедри практичної психології Маратом Кузнєцовим, вони розробили тему дисертації: «Особливості формування «Я — образу» в осіб із порушеннями зору». Паралельно з написанням роботи Євген працював на «Телефоні довіри» при соціальному центрі для молоді в Запоріжжі, а пізніше — консультантом у міжнародному проекті в Харкові, котрий фінансує Світовий банк.

— Як вам вдається займати таку активну життєву позицію, дуже багато хто міг би позаздрити вашій енергії та цілеспрямованості?

— Мій життєвий досвід показав: мало навчити незрячу людину ходити з палицею чи працювати на комп’ютері. Необхідно розкрити глобальний механізм, що дозволяє їй надалі пристосуватися в суспільстві. Цим механізмом може бути самосвідомість. Людина скаже собі: «Так, у мене є дефект, але я можу зробити багато чого». Звичайно, це досить важко, особливо якщо зважати на те, що сліпий у розумінні більшості — мало не бомж. Нерозуміння та жалість, які проявляє суспільство до таких, як ми, не дозволяє сліпим до кінця переусвідомити свою життєву позицію, стати повноцінними членами суспільства.

— Чому ви обрали для себе психологію?

— Мені завжди подобалося спілкуватися з людьми, розбиратися в чужих проблемах, радити.

— Як ви справляєтеся зі своїми обов’язками, адже для психолога дуже важливо встановити повноцінний контакт із клієнтом?

— У сучасній психології прийнято спілкуватися з клієнтом так, щоб не дивитися йому в очі. Вважається, що при прямому погляді люди можуть знітитися, втратити впевненість, стати дратівливими. Тому зір не є домінуючим чинником. До того ж професійні психологи практикують невербальне спілкування. Тобто я можу взяти клієнта за руку та відчути його стан за вологістю долоні, пульсом. У принципі, коли психоаналіз лише зароджувався, психотерапевт спілкувався з клієнтом через штору. До того ж, очі (хоча їх і вважають «дзеркалом душі») часто не видають справжніх емоцій, якщо людина добре вміє тримати себе в руках.

Я знаю, що мені весь час доведеться стикатися з труднощами. Але я їх не боюся. Я вірю, що за певної мотивації, за певних знань, умінь і цілей, які будуть адекватно поставлені, людина може впливати на свою долю. У моєму випадку — інтегруватися в суспільство. Звичайно, кожен обирає свій шлях — комусь, напевно, подобається ходити вагонами метро та клянчити гроші. Я віддаю перевагу науці. Зараз я викладаю в Запорізькому державному університеті на кафедрі практичної психології. Працюю науковим співробітником, проводжу фундаментальні наукові дослідження в психології. Після захисту сподіваюся цілком перейти на викладацьку діяльність, хоча практикувати не перестану.

— У вас є сім’я?

— Так, у мене є дружина. Ольга зряча, колишня моя однокурсниця, також психолог. Сім місяців тому в нас народився син. Дружина хотіла приїхати зі мною до Харкова на захист, але Ілля ще дуже маленький, щоб здійснювати такі довгі подорожі.

— Як давно ви не бачите?

— Я народився зі стовідсотковим зором, але в 6 років пережив серйозну травму. У лікарні замість того, щоб лікувати струс мозку, лікували шлунок. У результаті втратили час… У Москві сказали, що якби мені спочатку правильно поставили діагноз, то я був би тепер зрячим. Я не належу до тих людей, які чекають, коли медицина розробить щось нове і допоможе впоратися з недугою. У мене принцип — живи зараз. Поки що в мене діагноз: атрофія зорового нерва, і лікарі нічого не зможуть вдіяти.

— Вас відраджували від обраного шляху?

— Так, спочатку мені пророкували роботу масажистом. Казали: «Закінчи медичне училище і працюй», Потім я зустрів хорошого харківського фахівця, який сказав: «Масажем зайнятися завжди встигнеш, спробуй свої сили в інституті». Таким чином, він направив мене на цей шлях. І я зовсім не шкодую. Багато моїх знайомих переконували мене: мовляв, навіщо тобі це, ким ти будеш, тут і так роботи ніхто знайти не може. Благо батьки завжди в мене вірили, саме це й допомагало мені жити та боротися.

Марина ГОЛІНА, Харків
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ