«Дон Кiхот» українського Степу

21 червня — дата для України особлива. В цей літній день, але 44 роки тому, у 1971 році, у кургані скіфського періоду Товста могила поблизу міста Орджонікідзе Дніпропетровської області археолог Борис Мозолевський виявив золоту пектораль — нагрудну прикрасу скіфського царя IV століття до н. е. Неймовірну прикрасу в ідеальному стані. Археологічна знахідка світового значення! А — головне — це не просто музейна та історична цінність: символічно, вона багато чого змінила і в самій Україні, яка на той час входила до складу Радянського союзу. Щонайменше, врятувала одне життя.

Бориса Мозолевського — археолога і поета — ми згадуємо найчастіше саме як людину, з якою «заговорили» скіфи. Як людину, що не лише знайшла пектораль, але й добилася того, аби вона лишилася на території України, а не, як всі інші цінні знахідки, перекочувала до Москви. Втім, сьогодні варто говорити не лише про археологічні здобутки Бориса Миколайовича, а й про його поетичний спадок та загалом життєві принципи. Його поезія зовсім по-новому читається сьогодні, на тлі війни на сході, у великому степу. У степу, який у віршах Мозолевського, є символом безсмертя, свідком Історії, місцем «зустрічі» з предками, з тими, хто жив до нас... Сьогодні степи Донбасу — знову — свідки Історії...

...Хмари у небі стояли химерами.

Вирви сліпі реготали Гомерами.

І над задухою степовою

Смерть голосила глухою совою.

Сходились білі ромашки на поминки.

Реквієм грали контужені коники.

Бусел, розкривши погаслі орбіти,

Тяг за собою крило перебите.

Це — вірш Мозолевського під назвою «22 червня 1941 р.». А наче списаний з нашого сьогодення, чи не так? Цікаво, що б сьогодні сказав Борис Миколайович, дивлячись на цю війну, на знімки українського степу, пошматованого снарядами... Так, як писав про степ Мозолевський — не писав, певне, ніхто. Це — суцільна поезія любові і поваги, тихого захоплення. Але шлях до власної українськості у Мозолевського був непростим. Як він сам пише, він ледь не став «яничаром»...

«МЕНІ ЗАВЖДИ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЗНАМЕНИТУ ПЕКТОРАЛЬ МАВ ЗНАЙТИ САМЕ ПОЕТ — БОРИС МОЗОЛЕВСЬКИЙ. МОЖЛИВО, БУЛИ Й ІНШІ УСПІШНІ АРХЕОЛОГИ, АЛЕ ТРЕБА БУТИ ДУЖЕ НАТХНЕННОЮ ЛЮДИНОЮ, ЩОБ ВІРИТИ У СВОЮ ЗІРКУ. БОРИС МОЗОЛЕВСЬКИЙ БУВ ТАКИМ», — ГОВОРИТЬ ВОЛОДИМИР ПАНЧЕНКО / ФОТО З САЙТА UA.WIKIMEDIA.ORG

«...Інститут яничарства зародився ще за турецької згуби. Відбираючи у матерів дітей по сплюндрованих землях, османи виховували їх у лютій зненависті до свого народу, — і страшніших головорізів у своїй історії український народ не знав... І тому, що сам я ледве не став яничаром, так гірко писався мені цей вірш

...Не туман вставав із зілля,

Не сичі вночі кричали, —

Серед степу з божевілля

Землю їли яничари.

Не доведи ж, Господи, нікому з нас, — ні сущим, ні іще ненародженим, — дожитися до того, щоб подавитися землею своїх батьків», — це уривок з промови «Шлях до себе», написаної Борисом Мозолевським для виступу на радіо. Дехто сьогодні знаходить у цих словах паралель із сьогоденням...

«ОСТАННЬОЮ КРАПЛЕЮ, ЩО СПРИЧИНИЛА МОВНИЙ МІЙ ПЕРЕВОРОТ, СТАЛИ ПОДІЇ СЕРПНЯ 1968 РОКУ...»

«Борис Мозолевський був патріотом. Готуючись до захисту дисертації, звертається до вченої ради: «Правилами ВАКу...право захищати дисертацію мовою тієї чи іншої республіки надається тільки спеціальним рішенням вченої ради на прохання дисертанта. Але я...вважаю принизливим для людської гідності у себе на батьківщині просити у будь-кого дозволу говорити рідною мовою.

...Потрібна була неабияка мужність для подібних ультиматумів.

Колись колеги-поети звинувачували Бориса в тому, що писав вірші не українською. Цей докір він сприймав як дуже глибоку образу. Однак звик вимагати тільки від самого себе, наполегливо працював над собою, шліфував своє слово, працюючи із словниками, довідниками, практикумами...Зрештою, його українське поетичне слово звучало так само гостро, емоційно і, що дуже важливо, точно...» — пише дружина поета Віра Данилівна у післямові «Пливе в печаль дорога пізня...» до збірки поезії Мозолевського, що побачила світ у видавництві «Темпора» в 2007 році.

Втім, він не одразу відкрив у собі українськість і не одразу почав писати речі, які можна було легко трактувати, як поезію спротиву. В певний період життя українська мова стала для нього принциповим відмежуванням від дій Радянського союзу.

«Останньою краплею, що спричинила до мовного мого перевороту, стали події серпня 1968 року, коли іменем російського народу було розчавлено чехословацьку весну... Але допоки кожен народ осоружної імперії, котрий «з’єднала великая Русь», у тому числі й російський, не буде відповідати за свої вчинки самостійно, не зможе зазнати щастя і Росія», — писав він у «Шляху до себе».

«ЦЕ — ЛЮДИНА АНТИБАЙДУЖОСТІ»

«Ми живемо у таку епоху, де багато іронії, скепсису, панує релятивізм, усе відносно, нічого не можна встановити, істина недоступна. В цю пору людині хочеться чогось чистого, якоїсь противаги скептичності нашого часу, зрештою у цьому значенні поезія Мозолевського є актуальною. Коли вже набридне одне — хочеться іншого. Серед буреломів, розхристаного часу з багатьма трагедіями, смертями, до яких починаєш звикати через емоційне отупіння, читаєш Мозолевського — і ніби сам до себе повернувся», — розповідає Володимир Панченко, літературознавець, письменник, доктор філологічних наук І додає, що ця поезія, втім, — це не лише для душі і розради, це ще й громадянська лірика.

«Борис Мозолевський належав до людей з загостреним почуттям справедливості. Його повернення до українства було викликане переживанням несправедливості щодо української мови та культури. Це -людина антибайдужості. В цьому сенсі про нього можна говорити як про рідкість. Невже ми часто маємо справу з такими максималістами? Звісно, такі люди є і, на щастя, ніколи не переведуться. Але ці взірці треба тримати у своїй пам’яті. Людей одержимих, талановитих, справедливих. Вони по-своєму «дон кіхоти». Бориса Мозолевського можна до них віднести. Як писав Іван Тургенєв: «Как скушен бил би мир, если би в нем не было «дон кихотов»...»

У віршах Мозолевського, зокрема, і про Скіфію і тодішніх царів, відчувається громадянський запал. Поезія упевнено торувала йому шлях до радянських таборів, але...пектораль врятувала його.

«Археологія в певному сенсі врятувала Бориса Мозолевського. Перед тим, як було знайдено скіфську пектораль над Мозолевським згущувалися хмари. Він був прямим у своїй поезії, балансував на лезі меча, разом з іншими шестидесятниками та молоддю свого покоління. Від таборів його врятувала саме пектораль, він сам про це говорив та писав. Пектораль для нього стала Богом посланим дивом, бо після того, як ця знахідка сталася, про неї заговорив увесь світ. Перший секретар Компартії зустрічався з Мозолевським. Як він сам говорив, дружина Шелеста норовила сфотографуватися з пектораллю на шиї. Після цього відправка Мозолевського у табори — була немислима, — розповідає Володимир Панченко. — У нього дуже оригінальна поезія, в більшій частині навіяна враженнями від контакту з історією, археологією. Це поет правдолюбної, чистої, ліричної ноти, для якого важливою є лірична, больова струна щодо того, що відбувається не лише у ньому, а й довкола....Я завжди наголошував на нерозривності однієї і другої іпостасі. Мозолевський — унікальний».

«ЗНАМЕНИТУ ПЕКТОРАЛЬ МАВ ЗНАЙТИ САМЕ ВІН — ПОЕТ»

Володимир Панченко був знайомий з Борисом Миколайовичем. «Ми з Борисом Мозолевським познайомилися наприкінці 1980-х років у Кіровограді. Там якраз проходила велика міжнародна наукова конференція, присвячена пам’яті археолога Олексія Тереножкіна. Це був вчитель Бориса Мозолевського. Саме тоді, коли ця конференція в Кіровоградському педагогічному інституті відбувалася, філологи, знаючи, що Мозолевський не лише археолог, а ще й поет, висмикнули його від істориків під час перерви та влаштували зустріч літературного характеру. Тоді на кафедрі української літератури ми з ним і познайомилися. Він справив враження відкритої, щирої людини. За цією щирістю проглядалася душевна тонкість. Це те, що мені вдалося запам’ятати від його суто людського образу. Коли відбувалася сама зустріч у аудиторії зі студентами та викладачами, Мозолевський читав вірші, про що ми його попросили. Мені запам’ятався вірш, який він тоді, очевидно, тільки написав. Цей вірш був трохи алегоричний, якоюсь мірою зав’язаний на матеріалах археології. Це було за пізнього Горбачова. В тому вірші йшлося про неоднозначну реакцію чиновницької братії на перебудову. Це було обігране в алегоричних образах і виглядало дуже дотепно, — розповідає Володимир Панченко. — Щодо заочного знайомства, то воно почалося значно раніше, зі збірки «Скіфський степ», яку він видав у «Науковій думці» наприкінці 1970-х років, після того, як здійснив своє супервідкриття, я маю на увазі пектораль. Ця книжка була дуже несподіваною, оскільки це не суто академічна праця про Скіфію, а книга археолога і поета водночас. Ця книга пересипана віршами Мозолевського, навіяними переживаннями, відчуттями, враженнями археолога під час розкопок... А взагалі це були цікаві розповіді про таємниці Скіфії, найбільші знахідки скіфологів. Серед них була і бувальщина про те, як відкрилася Борису Мозолевському таємниця Товстої могили, де було знайдено знамениту пектораль. Коли згодом я писав нарис про Мозолевського для книги «Сонячний годинник», я їздив у Нікополь, зустрічався з археологами, які добре знали Мозолевського, разом з ним працювали над розкопками. Вони мені показували, де була Товста могила.

На Нікопольщині мені також показали Нечаєву могилу. Це одне із найбільших поховань царських скіфів. Археологи розповідали, що Мозолевський мріяв розкопати цю могилу, але не встиг. Він не дожив до свого 60-річчя. Життя у нього забрала онкологічна хвороба. Мозолевський прожив незавершене життя. Він готувався до захисту докторської дисертації, яка була присвячена його головній справі життя. Хоча, важко сказати, яка із справ була головною: поезія чи археологія. Вони доповнювали одна одну у його душі. Але якщо говорити про речі ірраціональні, то мені завжди здається, що знамениту пектораль мав знайти саме поет — Борис Мозолевський. Можливо, були й інші успішні археологи, але треба бути дуже натхненною людиною, щоб вірити у свою зірку. Треба бути одержимою людиною, у якої ірраціональне чуття не менш важливе, ніж фахова складова. Борис Мозолевський був таким».

ПРО САМОКРИТИКУ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ...

Чому ще варто сьогодні перечитати поезію Бориса Мозолевського? Взяти хоча б його вірш «Смерть Івана Сірка»:

...Брат брату оселедці постинали,

Не змігши поділити булаву.

Очевидно, ці рядки є добре зрозумілими нам сьогодні...

«З одного боку — це загострене почуття справедливості, коли йдеться про ущемлення. Але інший бік медалі — самокритика. Загрози нації не лише мають зовнішній чинник, вони криються і в національному характері. Звідси цей чинник самокритики, який є дуже важливим для Мозолевського. — пояснює Володимир Панченко. — Тут можна згадати багато імен наших літераторів, які так само реагували у своїй творчості на небажані риси національної вдачі — Шевченко, Франко, Борис Грінченко, Павло Грабовський, Леся Українка, Олександр Довженко... Про ці риси не раз говорив Борис Мозолевський. Це ж наше вічне прокляття: поборювання самих себе. Це давно встановлений діагноз, але виявляється, що роки йдуть і ця хвороба перетворюється у національне прокляття. Вона настільки сильна, що навіть зараз на цьому політичному тлі, яке ми маємо, важко сказати, яка з двох загроз сильніша: зовнішня, від Росії, чи внутрішні чвари, нерозуміння, перетягування канату, змагання за булаву, коли треба єднатися. Усе це гостро відчував Борис Мозолевський. Це у нього найголовніші больові точки, коли йдеться про національну самокритику: яничарство, намагання відкараскатися від національної суті, свого я, надмірні амбіції вождів чи маленьких вождиків, які боролися між собою. В цьому сенсі Мозолевського перечитувати варто. Це нагадає нам про наші болячки, яких треба позбуватися і щойнашвидше»

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Володимир Панченко розповідає, що географічно Товста Могила — дуже близько до того місця, де зараз відбувається війна. «Нікопольщина, Дніпропетровщина, землі Запорізької Січі — це не так далеко від Савур-Могили. Одним із образних символів в українському фольклорі є Савур-Могила. Минулого року там відбувалися страшні бої і зараз це частина окупованої території. Степ — річ парадоксальна. Начебто ті далекі часи степових баталій минули, а степ далі озивається новими катаклізмами, збуреннями, а хотілося б, щоб він був лагідним, пахучим, як у поезії Бориса Мозолевського та інших письменників, починаючи від Гоголя, які степ поетизували», — підсумовує він.

Хотілося б тут поставити крапку. Але, на жаль, поки ще рано — на сході України триває війна. Тож хочеться завершити цей текст віршем Бориса Мозолевського «Ліричний відступ з горицвітом»:

Століття кров’ю сходили в гонитві,

Як хвилі, розбивались об причал.

А в Балці Яблуневій цвів горицвіт —

Так божевільна цвів, немов кричав!

Чи то вогонь розсипало світило?

Чи мрії запалали з ковили?

А чи земля свічки свої світила

Над тими, що у неї полягли?