Складно підвести людину до розуміння якогось явища, коли її платня залежить від нерозуміння цього явища.
Ептон Білл Сінклер, американський письменник, журналіст

Духовність Ігнатія Лойоли і релігійна культура України

17 грудня, 1999 - 00:00

Для пересічного українця єзуїт — це швидше прозивне ім'я,
а не назва конкретного чернечого ордена. «Ксьондз- єзуїт» у словнику Тараса
Шевченка тотожний узагальненому образові ворога та ворожнечі українців
і поляків. Це він приводить до Гонти дітей, підступно пропонуючи: «Ти нас
ріжеш — заріж і їх: вони католики».

Православна історико- церковна наука Росії твердила про
руйнівний вплив духовності єзуїтів на українське релігійне життя XVII ст.
Протоієрей Георгій Флоровський говорить про латинське переродження київського
православ'я, спричинене впливом єзуїтських колегій. «Латинізації зазнає
не тільки обряд і мова, але й богослов'я, і світогляд, і сама релігійна
психологія. Латинізується сама душа народу», — констатує о. Флоровський.
Історія богослов'я ХVIII— XIX ст. постає в його концепції важкою історією
подолання єзуїтського впливу.

Більшовицький антиклерикалізм ХХ ст. довів до абсурду антиєзуїтську
настанову масової свідомості. Читаючи про єзуїтів як «активних союзників
найреакційніших кіл імперіалізму в їхній боротьбі з соціалізмом і комунізмом»,
що «перебували в тісному союзі з італійськими фашистами, з гітлерівською
Німеччиною, з пілсудчиками в Польщі», або знайомлячись iз хрестоматійною
книгою Лазаря Великовича «Чорна гвардія Ватикану», бачимо, як важко зберегти
об'єктивність і безсторонність навіть у далекій історичній ретроспективі.
Але з погляду церковної людини легше помітити те спільне в духовних пошуках
Сходу i Заходу, що інтеґрується християнською аскетичною культурою.

Роль о. Ігнатія Лойоли (1491—1556) в історії аскетичної
культури християнської Церкви обумовлюється передусім наданням досконалої
форми духовним вправам і створенням нової форм чернечого життя. Ці риси
в баченні більшості істориків церкви передусім закріплюють самобутність
західного, латинського типу духовності. Однак уважне знайомство з молитовними
практиками о. Ігнатія Лойоли свідчить про використання ним у духовних вправах
не тільки досвіду попередників з Іспанії та інших помісних церков Заходу,
але й про деяку спорідненість медитативних вправ о. Ігнатія Лойоли зі східним
досвідом «розумної молитви», що пережила в добу ісіхазму своє піднесення.

Систематичне входження до Ісусової молитви було невід'ємним
елементом навчання пізньовізантійської православної аскези, пізніше узагальненим
у творіннях прп. Паїсія Величковського. Його «Філокалія» («Добротолюбіє»)
спiвзвучна прагненню Ігнатія упорядкувати поради про життя в молитві у
єдину перспективу, спроектовану на життєвий досвід людської особистості.
Також у «Листвиці» прп. Іоанна Синайського (бл. 525—649) маємо докладно
зображену систему 30 ступенів духовного вдосконалення, що прагнула надати
систематичності молитовному вдосконаленню ченця.

Східні Отці церкви навчають, що в молитві здійснюється
союз любові людини з Богом. Силою молитви людина здіймається до Бога i
поєднується з Ним, відокремлюється від безсловесних тварин і сполучається
з ангелами. Метою духовного вдосконалення є очистити дух від тілесної нечистоти,
щоденно підноситися до небесного, аж доки будь-яка діяльність, будь-яке
прагнення серця не стане однією постійною молитвою. Так, прп. Григорій
Палама пропонує шлях до богопізнання через пізнання дійсності, розвиток
схильності душі до пізнання й міркування, через здобуття терпіння завдяки
волі.

Тож цікаво відзначити, що шлях о. Ігнатія Лойоли має ту
саму стратегію духовного зростання, яку накреслили православні Отці церкви
— через визнання й подолання власної слабкості, а відтак — через відкриття
власної сили, власної неповторної життєвої дороги та вільний вибір цієї
дороги. Приватна споглядальна молитва у духовності о. Ігнатія Лойоли постає
дієвою дорогою, що веде до особистого зв'язку з Богом. Через неї здійснюється
входження до апостольського служіння ближньому. Єзуїтське виховання має
за мету поступове впровадження в молитву через духовні вправи, котрі зазвичай
тривають три тижні. Все нове в устрої Товариства Ісусового пов'язувалося,
насамперед, з діяльним і цілеспрямованим апостольським служінням у світі,
що стало його визначним внеском до реформи Христової Церкви в межах апостольської
традиції.

Знайомство з аскетичними практиками єзуїтів прийшло в Україну
після понад 600-річного східного чернечого досвіду Київської церкви. Тут
здавна здійснювалося знайомство з уставами православних прп. Пахомія Великого,
свт. Василія Великого, прп. Феодора Студита, метою котрих також була систематизація
молитовного життя, оформлення його побутового середовища, запровадження
в чернечій устрій універсального ритму містичних піднесень. Православна
київсько-чернігівська традиція барокової проповіді стає в якомусь сенсі
відповіддю на виклик латинських духовних вправ. Відповідь, яка не зводиться
до наслідування іншої аскетичної культури. Вона відкриває i проголошує
загальнохристиянські цінності, пов'язані з культурою молитви, відкритою
для Заходу св. Ігнатієм. Для Сходу ж ця культура репрезентується єгипетським
і синайським чернецтвом, Святою Горою Афон, патериками.

Українські монастирі в XVII ст. переживають велику духовну
віднову, пов'язану власне з активізацією суспільної місії. Києво-Печерська
лавра перетворюється на потужний видавничий центр і зосереджує в собі інтелектуальні
сили, виявлені в особах о. Єлисея Плетенецького, о. Захарії Копистенського,
свт. Петра Могили, о. Інокентія Гізеля. Переживає друге народження Успенський
Почаївський монастир, де діє прп. Іов Залізо i прославляється чудами Богородична
святиня — Почаївська ікона Божої Матері. Починається історія Густинського
монастиря під Прилуками, Мгарського монастиря під Лубнами, інших новозаснованих
спільнот на колишньому «татарському» лівому березі Дніпра. Головним центром
духовного життя Слобожанщини стає Святогірський Успенський монастир над
Сіверським Дінцем. Утворюються козацькі монастирі під Красним Кутом, під
Змійовом, а в Курязькому монастирі започатковується літературне життя Слобожанщини
(чернець Онуфрій).

Знайомство українців з духовністю о. Ігнатія Лойоли відбувається
завдяки поширенню єзуїтських видань, впливу педагогічних традицій Товариства
Ісусового та утвердження його спільнот на терені Речі Посполитої. Перший
єзуїт з'явився в Польсько-Литовській державі ще перед смертю о. Ігнатія
Лойоли, 1555 року. Це був о. Альфонс Сальмерон.

Україну зачепила також дипломатична місія єзуїта о. Антоніо
Поссевіно, який з ініціативи царя Івана Грозного вiв у Москві у 80-х рр.
XVI ст. переговори про примирення Речі Посполитої з Московським царством
та укладення церковної унії. У Львові розгортається діяльність чільного
представника Товариства Ісусового в Речі Посполитій о. Петра Скарги. Його
праці створили богословську основу для укладання Берестейської унії, до
чого безпосередньо прислужився і сам о. Петро Скарга.

Не менше значення мало поширення мережі навчальних закладів
Товариства Ісусового — колеґій. Колеґія сполучає в собі чернечій дім і
навчальну установу. Це зазвичай школа середнього рівня, в якій ченці-єзуїти
працюють як викладачі й науковці. Взірцем для єзуїтських колеґій стала
Colegium Romanum, заснована в Римі 1551 р. А Віленська колеґія з 1569 року
поступово перетворюється на важливий осередок навчання для дітей української
та білоруської шляхти.

Базовими в здобутті освіти були гуманітарні науки, слідом
за якими йшли філософія та богослов'я. Ретельно дотримуваний порядок вивчення
окремих галузей знань добре сприймався українською школою, що звикла до
почергового вивчення Граматки, Часослова, Псалтиря. Багато часу присвячувалося
на вироблення філологічного чуття, доброго стилю мовлення й письма. Планомірності
в освіті додавали повторювання матеріалу i активне зацікавлення учнів їхнім
власним вихованням.

Як східна альтернатива єзуїтським колеґіям в останній чверті
XVI ст. в Україні та українських осередках поза краєм виникають православні
братські школи, які часто використовували програми та методи навчання своїх
опонентів-єзуїтів. 1584 року численні українські братські школи дістали
королівський привілей. У річищі цих традицій 1632 року була заснована Києво-
Могилянська колеґія. Як правила Римської колеґії стали взірцем для інших
єзуїтських шкіл, так устрій Львівської братської школи дає приклад і виховну
модель для світського братського шкільництва, Києво- Могилянська колеґія
ж становить зразок для Чернігівської, Харківської та Переяславської колеґій.

Православно-католицька полеміка протягом сторіччя була
найдинамічнішою формою літературного життя в наших краях. Трактат Петра
Скарги «Про єдність Церкви Божої» (1577) здійняв потужну хвилю полемічних
суперечок довкола проблеми церковної юрисдикції та місця Папи Римського
у Вселенській церкві. Його ж апологія «Берестейський собор» накреслила
програму суспільного сприймання примату римського архієрея в християнських
середовищах Речі Посполитої. Цікаво, що письменницька діяльність Петра
Скарги починається власне пiсля вступу до товариства i глибшого знайомства
iз засадами духовності Ігнатія Лойоли. Як єзуїт о. Петро Скарга став широко
відомим у Речі Посполитій завдяки своїм богословським, агіографічним, проповідницьким
творам. Його популярні проповіді — при королівському дворі, у Львівській
катедрі, у Віленській академії — справляли помітний вплив на практику живого
слова. А матеріали «Житій святих» Петра Скарги використовувалися українськими
православними i католицькими проповідниками не рідше, ніж малодоступні
церковнослов'янські рукописи або грецькі чи латинські видання.

Досвід акомодації християнського вчення до різних національних
культур — невід'ємний елемент єзуїтської доктрини. Беззастережне використання
національних мов, пристосування до одягу, мови, способу життя стають новими
методами місіонерства, яке єзуїти практикують не тільки в Європі, але й
в Індії, Китаї. Розклад занять за 1583 рік у Віленській академії свідчить,
що тут щодня вранці й опiвдні відводився час на читання та писання руською
мовою, тлумачення нею вибраних текстів з Євангелія. Загалом же в литовській
провінції Товариства Ісусового утвердилася настанова на пріоритетне вивчення
литовської, латиської та естонської мов, а в польській провінції — руської
мови. Це не могло не стимулювати використання руської (тогочасної книжної
української) мови у проповідницькій практиці, в навчальних виданнях.

Ці явища помітно впливали на масову релігійну свідомість,
формували свідомість вірних, спонукали українських авторів до праці над
власними популярними підручниками з основ релігії. Так, з'являються втрачений
згодом катехізис Стефана Зизанія (1595 р.), катехізис Лаврентія Зизанія-Тустановського,
а також «Собраніє короткої науки о артикулах віри православно-кафоличеської
християнської» митрополита Петра Могили та о. Ісаї Трофимовича-Козловського.

Апостольська настанова в суспільному служінні єзуїтів спрямовувала
їх на активну працю в мирянських середовищах. Товариство Ісусове оточує
себе доброчинними i суспільно-культурними установами. Такий напрям діяльності
визначився i в Речі Посполитій. У різних містах о.Петро Скарга закладає
доброчинні інституції: Братство Милосердя, Братство св. Лазаря, Скринька
св. Миколая в Кракові тощо.

Українська традиція вже знала такі форми організації мирян,
як братства. Але власне на межі епохи бароко, під безперечним впливом реформаційних
і контрреформаційних рухів традиційні братства еволюціонують у діяльні
осередки плекання православної духовності, що протистоять найбільш деґрадованим
ієрархічним інституціям.

Справдi, як твердять деякі православні теологи, духовність
о. Ігнатія Лойоли була істотним чинником формування релігійної культури
українського бароко. Але її сприйняття не можна розглядати як суто латинізаційну
тенденцію, ворожу візантійсько-українській традиції. В контексті діалогу
східної та західної релігійності ігнатіянська духовність стимулювала пошук
власної тотожності, притаманний українській релігійній творчості доби бароко.

P.S. Вище наведено дещо скорочений текст доповіді, яку
Владика Ігор зробив на Другому італійсько-українському науковому симпозіумі,
присвяченому історії культурних, політичних і літературних взаємин двох
народів. Симпозіум відбувся в листопаді, у Венеції.

Ігор IСIЧЕНКО, доцент Харківського університету, архієпископ УАПЦ
Газета: 
Рубрика: