Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Джеймс Мейс — про прихований «вимір» геноциду

13 листопада, 2015 - 15:18

Вчений справді високого професійного рівня не обмежується лише зовнішнім «виміром» досліджуваної ним проблеми. Він — на відміну від ремісника або сумлінного виконавця — прагне йти вглиб, аналізувати приховані, неявні наслідки процесів і фактів, що їх він спостерігає та осмислює. Це стосується як фахівців в галузі точних наук, так і соціогуманітарних.

Саме таким вченим був Джеймс Ернест Мейс — історик, публіцист, громадянин, правдивий патріот України. Заслужене визнання, і не лише в нашій країні, дістали його праці, присвячені історії, причинам, перебігу та «меті» (в сталінсько-тоталітарному сенсі цього слова) Голодомору-Геноциду українців 1932—1933 років. Переважну більшість статей Джеймса опубліковано на шпальтах «Дня». Видані книги. Вони давно вже по праву стали класикою історичної науки. Проте є в спадщині Джеймса складова, яка ще далеко не є оціненою нами — його сучасниками, — не «прочитана», не взята до інтелектуального обігу тими, хто ухвалює відповідальні державні рішення, не стала надбанням широкої громадськості.

Йдеться про розроблену американським та українським вченим концепцію постгеноцидного суспільства. Розглянувши політичні, економічні, соціальні та ментальні аспекти апокаліптичної трагедії, що спіткала наш народ на початку 30-х років минулого століття, Мейс (і в цьому його величезна заслуга) на цьому не зупинився й пішов далі. Він поставив ключове питання: а як вплинув терор голодом на духовний світ тих людей, що вижили, на їх поведінку, на ціннісну мотивацію? Висновки, що їх зробив Джеймс, є чесними, жорсткими, відвертими та правдивими (це урок для всіх нас, істориків і журналістів: сповіщати суспільству правду, хай важку й нещадну, бо лише вона зможе бодай розпочати процес одужання тяжко хворого суспільства). Дуже стисло спробуємо окреслити їх.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Постгеноцидне суспільство — це соціум, який був підданий настільки варварській тоталітарній репресивній «обробці», причому впродовж життя не одного покоління, що люди, які зазнали таких нещадних випробувань (йдеться, безумовно, не про все суспільство суціль, але про суттєву, значну його частину, і це справді страшно), свідомо чи несвідомо втрачають базові цінності загальнолюдського та національного життя: громадянську гідність, історичну пам’ять, волелюбність, економічну та соціальну ініціативу, бажання бути хоч якоюсь мірою незалежними від влади, від директив чергових вождів, які «краще за всіх» знають, що саме потрібно країні. Натомість і сталінський режим кривавого тоталітаризму, і брежнєвська влада тоталітаризму «м’якого» системно й продумано культивували, зрощували рабське угодовство, конформізм, безпам’ятство, мовчазну покору, патерналізм, сподівання мало не в усьому на добру волю та допомогу держави або начальства (щоправда, публічно, з трибуни, приміром, ХХV з’їзду КПРС, заявлялось зовсім інше: «Ніщо так не вивищує особистість, як активна життєва позиція!» — що є яскравою ілюстрацією лицемірства радянського режиму). І не дивно, що психологія «не висовуватись» охоплювала дедалі нові сфери життя суспільства; хоч слід одразу підкреслити, що в усі часи були люди, котрі прагнули жити за правдою, виходячи з одвічних морально-етичних цінностей. Але їх не вистачало, щоб якісно змінити життя українців.

І ось такий соціум зустрів проголошення незалежної української держави 24 серпня 1991 року. Як особливо наголошував Джеймс Мейс, «незалежність здобула УРСР». І це правда, бо іншої, інституційно оформленої України на той час просто не було; і не могло бути, враховуючи те, про що ми говорили вище. Ось в таких реаліях доводилось створювати (не відновлювати, бо саме таким був вибір «еліти») нашу суверенну державу. Що ж ми бачимо зараз? Є дві України: Україна безстрашного Майдану гідності, яка готова віддати життя за свободу (і віддає владу, м’яко кажучи, сумнівній «Сцені Майдану» — ось трагедія!). і Україна, яка ніяк (навіть якщо й щиро бажає цього) не може позбутись постгеноцидної спадщини, тим самим позбавляючи себе гідного людського майбутнього. Саме тому раз і назавжди, навік вивести Україну з «постгеноцидщини» (в розумінні Джеймса Мейса) — оце і є єдина нагально необхідна програма реформ для народу і держави.

Виконати це завдання є тим важче, що, по-перше, історія відвела нам на його реалізацію наджорсткий, гранично малий термін (інакше відстанемо безнадійно та назавжди). А, по-друге, Європа демократичних цінностей, на допомогу якої ми всі так сподіваємось, далеко не завжди розуміє глибину, драматизм і складність наших проблем (ще й обтяжених, крім усього, і ганебною корупцією!), як не розуміла того, що відбувалось в Україні, і тоді, у 1932—1933 роках (за невеликими, на жаль, винятками: Гарет Джонс, Ланселот Лоутон, Малькольм Меггерідж). Тоді просто «не знала»? Цілком можливо; проте згодом, коли світ вже дізнався про ці жахіття — що тоді? Не бажала осмислювати, не хотіла порушувати «душевний комфорт» (хоч були Роберт Конквест, Джеймс Мейс, Андре Глюксман)? А справа в тому, що, так само як геноцид 1932-33 років був особливим, унікальним явищем в історії (винищення народу не силою зброї, а терором голодом), так і постгеноцидне суспільство — це такий феномен, який не піддається жодним, хай навіть тричі «демократично» орієнтованим, стандартним підходам. Тут потрібний особливий «ключ». І прийняттям пакетів законів, навіть найкращих, проблему не розв’язати.

Геноцид українців підірвав «здоров’я» нації. І наслідки його «отруюють» суспільство ще й дотепер. Читаймо Джеймса Мейса!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: