Дзвінка Торохтушко: «Я – адекватна бунтарка»

Блогера, тернопільську поетесу і прозаїка Дзвінку Торохтушко (справжнє ім’я — Любов Бурак) «День» відкрив на сторінках «Фейсбуку». Привернуло увагу її «Родинне», де авторка під соусом народної експресії і гротеску подає глобальну для українського суспільства проблему русифікації й «постсовка». Героїня оповідання — дочка бандерівця тьотя Іра, проживши довший час у Вільнюсі, стала вважати себе «русской», а сестра-кременчанка, так би мовити, намагається привести її до тями. Як розповіла «Дню» Дзвінка Торохтушко, історія цілком реальна і направду родинна.

Завдяки своїм дотепним, часто безкомпромісним дописам у соціальній мережі Дзвінка здобула всенародну популярність, а її «Молитва» облетіла всю Україну, солдати читали її у бліндажах на передовій. Тепер — це пісня, що стала спільним проектом з гуртами «ТаРута» і «Гайдамаки» та композитором Борисом Севастьяновим. Рядки «Молитви», які передають відчуття солдата на полі бою, з’явилися тоді, коли тривали найзапекліші протистояння за Донецький аеропорт, де були чоловік пані Люби — головний капелан Українського добровольчого корпусу «Правий сектор», священнослужитель УГКЦ отець Петро Бурак, нині — капелан 5-ї окремої тактичної групи «Волинь», і друзі письменниці. Згодом на війну пішли старші сини — Іван і Мар’ян (усього в сім’ї шестеро дітей). Хлопці служили в артилерії Українській добровольчій армії. Повернулися торік після контузії.

Дзвінка Торохтушко — автор двох поетичних збірок («Заквітну деревієм», «Звуки і знаки»), співавтор збірки патріотичної поезії «Голос крові» та збірника «Час В». Останні два вийшли друком у 2015 році. Тоді ж побачила світ казка «Світлячок-охоронець», прототипом якої є загиблий в зоні АТО боєць, друг родини Андрій Дрьомін (позивний — «Світляк»). А торік, на ХХІІІ Львівському форумі видавців, Двінка Торохтушко презентувала свій перший роман «Масік».

Розмовляємо про війну та проблеми українського менталітету.

«ЧИТАЙТЕ «ЗАХАРА БЕРКУТА». ОСЬ ВАМ ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА...»

В одному з інтерв’ю Дзвінка говорила, що не любить Тернопіль. На моє запитання, чому, після першої спонтанної реакції письменниця відповіла:

— Я від Тернополя очікувала більшої відкритості, більшого світла. Каплички на кожному розі — це добре, але коли в церкві б’ємо лобом у підлогу, а виходимо з церкви — «дуля в кишені», і живемо так само далі. От за це я дійсно його не люблю.

За останній рік, скільки їздила Україною — проблеми синхронні. Вони всі централізовані. Взагалі, знаєте, я сподівалася тої децентралізації трішки. Мені подобається ідея територіальних громад. Коли з людьми спілкуєшся, вони питають: «А як ви бачите територіальну громаду?» Кажу: «Почитайте Франка. Читайте «Захара Беркута». Ось вам територіальна громада з лідером, засадами, з релігією, з історією. Оце воно».

«НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА В МАЙБУТНЬОМУ»

— Випробування війною й українське суспільство. Як ви це відчуваєте? Ваш чоловік — капелан, ваші сини служили у війську, і це робить війну для вас трохи іншою, ніж для когось. Як зробити так, щоби «температура співпереживання» по країні була близькою, адже зараз вона нерівномірна?

— Я це на власній шкірі відчуваю. А температура співпереживання і не буде рівномірною. Ну, от недавно була в Кременці. Це, з одного боку, як кажуть в Тернополі, «червоний» Кременець, з іншого — там уже купа могил героїв. Власне, це ми зі «Світляковими» батьками (загиблий воїн АТО, друг родини. — Авт.) їздили. Вони були на відкритті пам’ятника загиблому герою з Білокриниці — В’ячеславу Мельнику. Тато його, Олександр Мельник, пішов в добровольчу армію. Він зараз там воює, і от синові зробив пам’ятник на цвинтарі, але це одна частина життя Кременеччини у війні. Інша частина — це, перепрошую за слово, пофігізм. Тобто: мене не торкнулося — слава Богу. І це скрізь по Україні є. Просто в Кременці воно ще підігрівається московським патріархатом. Приїхала от моя тітка, та сама тьотя Іра, про яку я люблю писати, вона просто знахідка для літератора, і тьотя Іра захотіла до Почаєва. У Почаєві моляться «за прекращение междоусобицы», і, відповідно, та частина населення, яка перебуває під впливом московського патріархату, так і вважає, що в нас громадянська війна. Тобто фактично — «междоусобица», і вони моляться за її припинення. Їм важко пояснити, що там є регулярні російські війська. Для них це «шахтарі й бандерівці».

Плюс до цього, звичайно, винна наша центральна влада, яка не навела чіткості в цьому питанні. Антитерористична операція. У нас що, мільйони терористів там? Ми воюємо четвертий рік. Нас не розуміють у світі через те. Я спілкувалася з дипломатами, які кажуть: «Нас запитують, що у вас відбувається? Чому війну з важкою артилерією, з танками назвали антитерористичною операцією?... Чому ви її війною не визнали?» На тому є бізнес, великий бізнес. Оці спроби блокади, які були, вони просто розбурхали той «чиряк», але «чиряк» лишився, хвиля згасла і все далі продовжується.

Але є ще інший чинник впливу в цій війні — заробітчани. У нас не закриті кордони з Росією. Перед Великоднем їду в Кременець до мами і їдуть зі мною люди, які працюють у Москві. Коли я писала про те, що цю війну ми не виграємо, то на мене люди у «Фейсбуці» накинулися: «Як?!! Та ми переможемо!!! Ми віримо!» Кажу: «Я теж вірю, що ми переможемо. Ми переможемо, але ми її не виграємо. Її виграють заробітчани. Навіть якщо ми спопелимо Москву до цурки, до каменя, до трісочки, вони прийдуть і відбудують, тому що їм за це заплатять». На жаль, бачу цю картину саме так. Найбільша проблема, на мою думку, навіть не зараз, не у військовому конфлікті, не у зброї, не в жертвах. Я її бачу в майбутньому. Це буде примирення. Нам, нашим дітям, родинам загиблих доведеться жити в одній державі з тими людьми, через яких це все сталося, і доведеться миритися. Оце буде найважче.

«ШУКАТИ ІНШИХ ВАРІАНТІВ НЕ ХОЧУТЬ, ВИМАГАТИ ЧОГОСЬ БОЯТЬСЯ...»

— В інтерв’ю одному з тернопільських видань ви зауважили, що вас дратує добровільна вбогість українців.  Яке походження цього явища? Як це лікувати?

— Воно не лікується. Тобто лікується фактично самолікуванням. Наші люди люблять казати: від нас нічого не залежить, ми так і будемо жити, ми такі бідні, ми такі нещасні, сірі, убогі. Насправді ці люди нічого не хочуть міняти. Вони не хочуть шукати кращу роботу. Призначили мінімалку ось таку, на яку вижити можливо тільки в цих рамках, і вони живуть, шукати інших варіантів не хочуть, вимагати чогось бояться і таким чином створюють оці рамки добровільної вбогості. Найстрашніше, що є для мене особисто, це городи. Я коли мамі рахую щоосені вартість кілограма картоплі, мама каже: «Все. Навесні садити не будемо». Весною починається те саме. Це частина тієї добровільної вбогості. Насправді це людям не дає прибутку, це — відбирає час.

— Вам добре вдаються іронічно-сатиричні твори. Хто для вас є орієнтиром у цьому і хто цікавить в українській і світовій літературі?

— Не знаю, наскільки вони добре мені вдаються. Вони насправді були тільки на сайті «Рєпка-клуб», були у «Фейсбуці». Там своя читацька аудиторія. Так, воно іноді таке щось пишеться, коли є настрій. Орієнтирами тут важко когось назвати. До речі, про це теж колись писала, як я стала письменником: попросила у Святого Миколая писати десь приблизно так посередині між Глазовим і Хоткевичем. Отак воно десь у мене. Мене Бозя почув. Я би сказала, що орієнтирами в сатиричному напрямі чи гумористичному є той самий Павло Глазовий, також О. Генрі. Колись мені дуже подобався наш автор із Кременця Віктор Підгурський. Він писав досить легкі, гарні, приємні гуморески, тернопільський письменник Петро Сорока колись теж таким  захоплювався. Ну, хоча я не читач гумору. Просто була в мене така життєва ситуація, коли воно писалося таке.

— Зараз не пишеться?

— Ні, зараз не пишеться.  Мені взагалі дуже важко було після контузії хлопців. Вони відійшли від неї швидше, ніж я. Думала, я сильніша. Насправді ці їхні проблеми по мені дуже сильно вдарили. Вони якраз воювали і, напевно, тому «Масік» важко так само писався.

— Ваша історія про «приїзд тьоти Іри з Вільнюса» стала суперпопулярною у «Фейсбуці». А відомий діяч Євген Марчук навіть написав, що це — «готовий сценарій для філософського фільму, під час перегляду якого зал буде реготати до сліз». Чи не думали про таке? І якщо б вам довелося писати сценарій про українську сучасність, то яким був би цей фільм?

— Дуже приємно, звичайно. До речі, я не читала цього, не трапилося мені такого відгуку, дуже приємно, що Євген Марчук відгукнувся. Так. У мене крила починають рости і німб чухатися. (Усміхається.) От про сценарій я не думала, але якби його хтось замовив, то, напевне, це була би така душевно-гумористична сага. Як і українське життя зрештою. Воно таке є: сьогодні плачеш, завтра — смієшся, щось трапляється, десь ти щось бачиш, чуєш. Так. Цей сценарій був би приблизно таким, як історія про тьотю Іру.

«ВОЛИНЬ — ВІД СЛОВА «ВОЛЯ»

— Оскільки в нашій країні на прожиття літературою не заробиш, то займаєтеся перекладами, і для цього самотужки вивчили чотири слов’янські мови. У співпраці з Тетяною Комлик у вашому доробку роман білоруської письменниці, публіциста, лауреата Нобелівської премії з літератури Світлани Алексієвич «Цинкові хлопчики». Який інтелектуальний досвід отримуєте від цієї роботи?

— Я не професійно вчила мови. Просто діти росли, я в цей час мало писала. Ми тоді жили в Дніпродзержинську (зараз Кам’янське). Поблизу не було де з дітьми гуляти, то ми їздили в парк. З мамочками спілкуватися мені було завжди важко, і я просто читала. Брала в бібліотеці польського костьолу і читала в оригіналі щось польське, чеське траплялося. Потім це стало захопленням, і якось за роки вивчила мови. Щороку мій друг Юрій, який колекціонує манускрипти, рукописи, привозить їх із Європи, переважно з якихось монастирів. Той пергамент може бути напівзотлілий. Юрій педантично, під мікроскопом кожну літеру виправляє. Ми з ним вирішили зробити такий репринтний проект. Я перекладаю йому це все. От основна моя перекладацька діяльність. Звідти винести в інтелектуальному плані можна багато, тому що це серйозні наукові роботи. От Юрчик приїхав минулого літа і привіз два просто бомбезні манускрипти. Якщо не помиляюся, бенедиктинський монах у ХІV столітті написав про те, що в жінки немає душі. То все серйозно. А потім там ще були такі досить цікаві речі, роздуми над Святим письмом, над якимись уривками з нього. Вони десь дають духовний ріст і відчуття епохи, відчуття, чим жили, наприклад, десь там у Чорногорії в тисяча шістсот якомусь році. Це дійсно досить цікаво.  

— Якось ви сказали, що, мабуть, є «таки правдивою волинянкою». Що вкладаєте в це означення, окрім того, що народилися у Кременці, який ще називають Волинськими Афінами?

— Я люблю жити, відчувати цей життєвий ритм. Помітила цікаву різницю між собою і своїми найближчими подружками-галичанками: я оптимістичніша трошки за них, якось легше відходжу, не люблю сваритися. У Тернополі це, до речі, обожнюють. У Кременці — не дуже, а в Тернополі цим живуть, іноді роками «дуються», усе, як має бути, «все дуже побожно». Я люблю ламати власні якісь стереотипи, відкривати щось нове. Тобто десь Волинь від слова «воля».

— Ну так — я трошки бунтарка, але я вважаю себе адекватною бунтаркою. У всякому разі, бунтую десь рівно до межі між добром і злом. Я її не переступаю. Ну, Волинь — воля, свобода. Я це люблю.

РОДИННЕ

Приїхала моя тьотя Іра. З Вільнюса. З Європи, кагбе.

Тьотя Іра має сімдесят років і, судячи з її розповідей, стільки ж проблєм і болячок. Плакалася мамі на тему, шо внутрєнні органи не відповідають зовнішнім прагненням тьоті Іри, а геронтологія в Литві вєсьма повєрхностна і чотко орієнтована на внутрєнній мір кошелька.

Тьотя Іра получила шалене задоволення від нашої районної поліклініки, котру ми щитаємо юдолью сльоз і пічалі, потому шо виглядає вона, як санпропускник до морга. Але тьоті Ірі наша поліклініка подарила клінічне задоволення від убітих реформами медицини айболітів, котрі от фонаря діагностують болєзнь, і пенсійних черг під кабінетами, де можна взнати, як ту болєзнь недорого вилічити народними методами, святою водою і молитвами до чудотворців. Но то таке.

Вопшим, тьотя Іра має страшні проблєми у Вільнюсі. Перше — вона ніколи і ніде не працювала, бо була женою полковніка, жила у воєнному городку і її роботою було виховувати двох дочок-близнючок: Галю і Наташу. Цю роботу тьотя Іра спихнула на дочку спившогося прапорщика і присвятила лучші роки свого життя пересилці сімейних фотографій дорогій родині в Кременець.

Дочки виросли, закінчили шось економічне і вийшли в 1987 році заміж за руских льотчиків. Тьотя Іра була настільки щаслива, що засипала родину фотками зятів у фас, профіль і , даже, з боку вихлопної труби. Особенним шиком щитались фотки, де рускі льотчики цюняють в паливний бак і курять на цистернах з авіаційним пальним. Бабця так і сказала:

— Розкішні до...и! Ну, але шо поробиш — рускі — вони такі, хоть і трохи на людей похожі.

Вопшим, тьотя Іра жила собі в Литві стандартним тихим совєцким щастям. Котре закінчилось, щойно совок навернувся. Рускі льотчики були переведені разом з самольотами куда-то в Евенкскі є... Жуткі литовці розхерачили воєнний городок і дали совкам рік на вивчення мови, історії і Конституції.

Це було немислимо. Тьотя Іра з другими узкими і узкоговорящими запротестувала і рішила, шо здохне з голоду в тій сраній Литві, но вчити нічого не буде. Потому шо їй і так харашо, і нема чого ото такому маленькому государству так по-крупному вимахуватись.

Галя і Наташа, як настоящі жони руских льотчиків, виїхали в Евенкські є... Но оказалось, шо тамошній воєнний городок відрізняється від автентичного стойбіща олєнєводів лише тим, шо рядом з юртами стоять самольоти, а в єдиному кірпічному домі находяться школа, лікарня, дєтсад, клуб, сільрада, ЖЕК, склад авіабомб, продуктова лавка, кабінет зоотехніка, воєнна прокуратура і магазін з водкою.

Галя і Наташа рішили, шо в Литві, хоть і жизнь-дрянь, і русофобія, но бігати з діареєю в зарослі карлікової берізки — тоже не лучший варіант. Прихопили з собою своїх рускіх льотчиків і вернулись до Вільнюса.

Цей період у фотографіях не був відображений тьотьою Ірою. Потому шо рускі льотчики, мастєра філігранного сцяння в бак і курільщіки возлє цистерн, не були достойно оцінені литовською владою. Їм тоже дали рік на мовну і соціальну адаптацію.

Галю і Наташу спасло економічне образованіє і вони пішли торгувать в овощні ряди на ринок. А рускі льотчики устроїлись на автомийку. Там їм видали красіву голубу форму і навчили мити машини шампуньом.

Тьотя Іра тут же зреагувала пересилкою фотографій в Кременець: ось які в мене зяті, на крутій фірмі роблять.

Шампунь харашо пінився і вкусно пахнув яблуками. Рускі льотчики по-тихому переливали той шампунь в баночки з-під «Корвалола» і несли додому, де ним милися всі, включно з котами Жужою і Вєнькою, собакою Паміром і осами, котрі зліталися на запах яблук.

А потом руских льотчиків підло і не по-человєчєскі записали на відеокамеру. Ну, як вони, по привичці, цюняють в резервуар з дизпаливом. Впаяли штраф і вигнали з роботи. Щас вони тоже на ринку палети з овощами тягають.

Так і живуть.

— Іздєваются над нами, — каже тьотя Іра.

Ні пенсії прилічної, ні медицинської страховки, всі в одній квартирі в якомусь вільнюському «шанхаї». Внуки до литовської школи ходять, а там же всьо не по рускі, дітям сложно вчитися. Повна срака, кароче.

Але вони не здаються. Тримаються і вірять, шо скоро все повернеться взад. Їх путін підтримує, руский центр їм створив, шоб вони в ньому матрьошок малювали, співали руских пісень, пили руску водку і випилювали великі ложки для зачерпування майбутніх благ у вселенському рускому мірі.

— Нас за людєй нє щітают, Вєрочка. — А ми ж рускі.

— Точно? — питає моя мама. — І давно таке з тобою? Може, до врача треба якого? В мене є один хароший, в голові дуже сильно розбирається.

— Вєрочка, ми — рускіє от Кієвской Русі. От пєрвобитного общества рускі.

— Б.., — каже мама. — Воно заразне!

— Што? — питає тьотя Іра.

— А ото помниш, як тато тіко з Сибіру вернувся? Коли ми першу корову з телятка виростили? До тата тоді КГБ ходило перевіряти, чи він на Сибірі виправився, чи все в порядку в нього з поніманням інтернаціоналу. То тато ж ту корову Матрьошкою назвав. Приходить КГБ, питає в тата, чи не сниться йому криївка, а тато Матрьошку гукає. І каже:

— Бачте, як виправився, в мене даже корова руска.

— То друге життя було, каже тьотя Іра. — Я помню.

— А помниш, як ти під грушкою заснула, а Матрьошка тебе обісрала?

— Ой! Да, вам тогда смєшно було.

— Та тоді було смішно. А тепер от, Ірко, не дуже. Бо воно, таки, заразне.

— Што заразноє?

— Руске гамно — заразне, — каже мама. — Воно тобі тоді, певно, в голову затекло і там заграло.

— Ти страшний чєловєк, Вєра. Как і тє літовци, што нам жить нє дают.

— Б...! Хто вам чого не дає? — каже мама. — Та вивчіть мову, історію, шо там ше, здайте екзамена, получіть громадянство — і живіть по-людськи.

— Зачєм, Вєра? Ми же рускіє!..

Публікується мовою оригіналу