Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Етос відповідальності і боротьба з імперією

Андрій НАКОРЧЕВСЬКИЙ – про must-read східної культури, волонтерство та історичну закономірність російсько-української війни
13 травня, 2022 - 12:21

Андрій НАКОРЧЕВСЬКИЙ, сходознавець, перекладач, професор найдавнішого японського Університету Кейо у відставці, а нині, в часи російсько-української війни, волонтер. Наша розмова – про всі його іпостасі:

– Пане Андрію, розпочну нашу розмову з волонтерства. Чому ви не обрали перекладацьку програму для українських науковців, аби працювати в безпечному місці над черговим перекладом, натомість свідомо наражаєте себе на ризик?

– Я не є формально українським науковцем, бо не належу до якоїсь викладацької чи дослідницької установи, тому про якісь програми не знаю. Я не для того повернувся два роки тому з Японії до України, щоб кудись тікати під час війни. Як військовий я через вік вже не дуже придатний, але вважаю, що кожна притомна і фізично здорова людина, особливо чоловічої статі, має, поки є якась можливість, працювати на перемогу там, тоді і в такій якості, де від неї є на той момент користь.

 

«СВІТОГЛЯДНІ ТЕКСТИ СХІДНИХ КУЛЬТУР» – ЯКІСНІ НАУКОВО-ПОПУЛЯРНІ ВИДАННЯ

– У межах серії «Світоглядні тексти східних культур» вийшло у світ дві праці у вашому перекладі, зокрема «Дао де цзін. Канон шляху і спроможності» та «Бусідо. Душа Японії». Спершу розкажіть, будь ласка, більше про сам сходознавчий проєкт. Яка його мета, хто у нього залучений? Які тексти східної думки і культури будуть перекладені українською?

– Перш за все треба сказати, що серія “Світоглядні тексти східних культур” –  це моя цілковито приватна ініціатива. Її мета – дати максимально широкому колу українських читачів можливість ознайомитися з східними культурами безпосередньо з першоджерел. Головна ідея полягає в тому,  щоб тексти перекладали і післямову писали провідні фахівці, але супроводжували їх такими коментарями, які б були зрозумілі пересічному читачеві, який нічого не знає про ту чи ту традицію. Тобто це має бути якісні науково-популярні видання. Я намагався робити цей проєкт з нашим Інститутом сходознавства НАНУ, але з того нічого не вийшло, ми не знайшли порозуміння з керівництвом. Одна з проблем полягає в тому, що заради звітів наші академічні дослідники мають писати певну кількість академічних статей, а на наукпоп часу нема. Тож вони продукують академічні статті, які, звісно, мають цінність, але цікаві вельми обмеженому колу, тоді як пересічний читач мусить отримувати інформацію про східні культури з якихось опосередкованих джерел часто сумнівної якості, інколи взагалі перекладів з перекладів.

Східна культура – тема специфічна, і тому якісний переклад навіть з англійської може зробити лише людина, яка добре знає ту чи ту традицію. Є проблема й з образливо низькими гонорарами, які наші видавництва пропонують фахівцям – ніхто за такі гроші перекладати не погоджується, особливо зі складних східних мов. Тому поки що видаю свої переклади як волонтер, ще й вкладаючи свої гроші на партнерських засадах разом з видавництвом ArtHuss. Його власник Костянтин Кожемяка погодився підтримати цей проєкт і забезпечує високу якість видань, але це теж благодійність, бо на таких книжках навіть у нуль вийти складно, тому постійно треба шукати спонсорів. Наприклад книгу “Бусідо. Душа Японії” вдалося видати завдяки підтримці японської компанії Mayekawa і його представника Костянтина Ткачова, за що я щиро вдячний. До початку гарячої фази війни планував видати свій переклад “Лотосової сутри”, ключового тексту далекосхідної буддійської традиції, який вже частково виходив у часописі “Київ”, а також “Записи про стародавні справи”, найдавніший письмовий пам`ятник японської культури, який я довго вивчав. Наш провідний єгиптолог Микола Тарасенко почав готувати переклад так званої “Книги мертвих”, але війна перекреслила всі плани. Що далі буде – невідомо.

«ЛАО-ЦЗИ І КУН-ЦЗИ –  ЯК ПЛАТОН І АРИСТОТЕЛЬ ДЛЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

– «Дао де цзін» – одна з фундаментальних праць китайської філософської думки, яка за кількістю перекладів поступається лише Біблії. У чому актуальність цього тексту?

– Ми називаємо класичними ті тексти, які виходять за межі свого контексту, як культурно-географічного, так і часового. Тому вони актуальні завжди, бо зачіпають найбільш фундаментальні теми, які цікавлять людей постійно. Вони промовляють до всього людства, демонструють можливості і підходи, які, може, незвичні для нас, людей іншої культури, але тим самим розширюють наш кругозір, розбивають усталені рамки і стимулюють поглянути на світ під несподіваним кутом. Це вже цікаво саме по собі, але крім того стимулює й творчу уяву.

– Гадаю, щоб розуміти сучасний Китай, вести співпрацю з ним, варто уважно вивчати його світоглядні тексти, бо вся його бізнес-стратегія, як і геополітика, базується на ідеях, які сягають у тисячолітню традицію.  Які ідеї з цієї праці можуть мати прикладний характер? На що передовсім слід зважати?

– Я декілька разів був у Китаї, але я не фахівець із сучасного Китаю. Тому мені важко сказати, як  ідеї “Дао де цзін”, який можна назвати, до речі, й своєрідним посібником з управління та менеджменту, безпосередньо впливають  на прийняття тих чи тих рішень. Але в будь-якому разі “Дао де цзін”, авторство якого приписується Лао-цзи, разом з “Лунь юй”, ще одним канонічним текстом, який складається з записів висловлювань і розмов Кун-цзи (Конфуція) і його учнів, є основою китайської світоглядної традиційної думки. Лао-цзи і Кун-цзи –  це як Платон і Аристотель для європейської культури.

«ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У НАЙШИРШОМУ СЕНСІ ЦЬОГО СЛОВА МОЖНА НАЗВАТИ КЛЮЧОВОЮ ЧЕСНОТОЮ»

– Перейдімо до книжки «Бусідо. Душа Японії». Цей текст Нітобе Інадзо видав у Пенсильванії 1899 року англійською. До українського читача він дійшов завдяки вашій перекладацькій майстерності, з глибокими коментарями, які пояснюють історичний, ідейний, культурологічний контекст праці. У чому унікальність цієї книжки?

– Унікальність полягає перш за все в тому, що автор цієї книжки є одночасно як одним з останніх носіїв самурайської традиції, так і людиною, яка отримала західну освіту, стала професором і навіть обіймала пост заступника голови довоєнної Ліги Націй, тобто глибоко розумілась як на власній культурі, так чудово знала  і західну культуру. Саме для людей західної культури, які хочуть зрозуміти Японію  і японців, і написана ця книжка. Тому читати її легко і корисно.

– «Шлях воїна», або самурая – це ще одна світоглядна традиція Сходу, яка становить каркас японської культури. З одного боку, самурайського стану в сучасній Японії нема, а з іншого – традиція залишається живою. Які етичні засади становлять кодекс бусідо? Бо саме ним можна пояснити, як японцям вдалося побудувати модерну країну, що після 1867 року, що після Другої світової війни.

– Фактично бусідо в його етичному аспекті, про який головним чином і пише Нітобе Інадзо, є певним неписаним кодексом правил, яких, в ідеалі, мали дотримуватися всі представники японської самурайської еліти. Нітобе розповідає про деякі екзотичні норми і звичаї, але постійно наголошує на тому, що в більшості випадків морально-етичні вимоги до самураїв нічим не відрізнялись від тих, що панували, скажімо в лицарському середовищі Європи, і які, до певної міри, успадкувала справжня аристократія. Якщо просто передивитися назви окремих розділів цієї книги, то це стає очевидним – справедливість, відвага, милосердя, ввічливість, правдивість, вірність, самовладання  і т.і. Нічого специфічно японського ми в цьому не побачимо. До цього переліку ще треба додати відповідальність, яка не винесена як назва окремого розділу, але є однією з фундаментальних категорій самурайського етосу – саме на ньому засновується така екзотична традиція як харакірі або сеппуку. Якщо самурай схибив і відчуває на собі провину або інші вказують на неї, він сам собі виносить вирок і виконує його, накладаючи на себе руки у специфічний спосіб. Це самопокарання вважалося привілеєм, бо посполитим просто відтинали голови. Назагал, будь-які привілеї, які має будь-яка еліта, мають йти разом з відповідальністю за зроблене. Правильно зроблене збільшує привілеї, а неправильно – зменшує або зовсім позбавляє. Давні китайці, оцінюючи своїх царів, казали, що певний маєток для доброго царя недостатньо великий, а для поганого занадто великий. Тобто відповідальність у найширшому сенсі цього слова можна назвати ключовою чеснотою – справжня еліта несе відповідальність за себе, за свій нарід, за свою країну, і тому керується у своїх діях, у своїй політиці не приватними інтересом, а суспільним. Люди залюбки йдуть за чесним і компетентним керівником і готові працювати з останніх сил, розуміючи, що плоди їх праці ніхто від них не відбере і не спотворить. Наявністю справжньої еліти в поєднанні з правильною трудовою етикою, яку ця еліта свідомо і цілеспрямовано виховувала в народі, і пояснюються фантастичні успіхи Японії.

«ЖОДНА ІМПЕРІЯ НЕ ВІДПУСКАЄ СВОЇ КОЛОНІЇ БЕЗ ЖОРСТКОЇ БОРОТЬБИ І КРИВАВОЇ ВІЙНИ»

– У цьому контексті не можу не згадати того факту, що Агентство громадської безпеки Японії (PSIA), прибрало згадку полк Національної гвардії України «Азов» з «Довідника з міжнародного тероризму 2021». Сьогодні «Азов» тримає оборону Маріуполя, що є безпрецедентним випадком у сучасній історії ведення війни, і за що українських вояків часто порівнюють зі самураями…

– Почнімо з того, що з радянських часів слово “націоналіст” у нас стало лайкою, майже такою самою, як “фашист”, хоча націоналізм сам по собі нейтральний термін і означає просто свідоме ототожнення індивіда зі своєю нацією і його готовність підтримувати її інтереси і культуру. Чому так сталося, абсолютно зрозуміло: бо націоналізм є загрозою для імперії. Тож український націоналістичний рух був загрозою як для традиційної Російської імперії, так і її псевдокомуністичної модифікації у вигляді СРСР, а тепер нинішньої Російської Федерації, яка просякнута духом ресентименту і реваншизму. Інша справа, коли націоналізм стає вибірковим, тобто утверджуються пріоритети однієї нації над інтересами інших. Тоді народжується нацизм, як у гітлерівській Німеччині. Для мене ж нормою є націоналізм Джузеппе Мадзіні, який боровся за звільнення Італії від панування імперії Габсбургів. Він вважав, що всі нації мають жити в межах своїх територій у взаємоповазі та рівності і казав: «Я люблю мою країну, тому що я люблю всі країни». Тож для мене “Азов” – це військове крило українських націоналістів, військова еліта, яка професійно і мужньо боронить свою країну від загарбників, не зазіхаючи на чужі території. Тому хлопці заслуговують на всіляку шану, а їхня героїчна боротьба на порівняння з будь-якими славетними звитяжцями - від  спартанців, що мужньо билися з переважаючим багатократно перським імперським військом, до самураїв. 

– Чому, на вашу думку, росія не мислить себе без України? В історії людства є чимало прикладів, коли імперії розпадалися. Втім, болісна трансформація дозволяла знайти нові форми державного побутування, знайти мету свого історичного розвитку, знайти своє місце у світі, врешті стати провідною країною, як-от Японія.

– Якщо подивитися на нинішню криваву війну, так би мовити, з висоти пташиного польоту, то все стає ясним і зрозумілим. Остання імперія бореться за повернення контролю над своєю колишньою колонією, яка в 1991 р. вислизнула з їхніх “братських обійм”, як вважають росіяни, випадково. Становлення будь-яких національних держав, їх виокремлення з тіла імперій завжди супроводжувалося кривавими війнами. Достатньо придивитися на те, що відбувалося зовсім нещодавно в колишній Югославії, коли серби намагалися зберегти контроль над іншими республіками – своїми, де факто, колоніями. Текли ріки крові – у них була Сребреніца, у нас – Буча. Все це підсилюється тим, що Україна через свою економічну географію є ще й надзвичайно ласим шматком – родюча земля, корисні копалини, морське узбережжя. Упускати таке з точки зору росіян аж ніяк не годиться. Крім того є й символічно-історичний аспект. Після остаточного поглинання українських земель Російською імперією наприкінці 18 ст. для ствердження свого права володіти колишніми землями Русі з центром у Києві в Росії була створена ідеологема про існування триєдиного “русского народа”, у який входили “племена” великоросів, малоросів і білорусів. Саме цей православний народ вважався основою імперії, і тому всі намагання українців утвердити свою окремішню ідентичність наштовхувалися на жорсткий спротив. І хоча хибність цієї ідеї про існування в давнину якогось єдиного руського народу, її невідповідність історичним фактам була доведена ще на початку 20 ст. істориком Михайлом Грушевським, який у 1918 р  став нашим першим президентом, але Путін і російська еліта й досі спираються на неї, як ясно продемонструвала підписана іменем Путіна стаття, опублікована торік. Жодна імперія не відпускає свої колонії без жорсткої боротьби і кривавої війни. На превеликий жаль, це історична закономірність. Оптимізм вселяє те, що всі імперії колись розпадаються, але сумно, що ми платимо за це ріками крові наших найкращих людей.

– Кого з російських мислителів варто перечитати самим росіянам, аби подивитися на себе критично? Зустрітися, так би мовити, з реальністю, а не втікати в псевдонаукові концепції «москва третий Рим и четвертому не бывать», «колиски народів» тощо?

– Російська культура за визначенням переважно імперська. Винятки лише підтверджують правило. І серед таких винятків першим треба назвати ім'я Александра Герцена, який ще 1859 р. в еміграції в Лондоні писав у своєму часописі “Колокол”:

«Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей. Как же решить вопрос о ней? Давность владения ничего не доказывает. Утраченное владение еще меньше. Право завоевания? Последний захвативший будет владеть, пока другая сила не сгонит. Завоевание – факт, а не право… Ну, если после всех наших рассуждений Украина, помнящая все притеснения москалей, и крепостное состояние, и наборы, и безправие, и грабеж, и кнут, с одной стороны, и не забывая, – с другой, – каково ей было и за Речью Посполитой с жолнерами, панами и коронными чиновниками, не захочет быть ни польской, ни русской? По-моему, вопрос решается очень просто. Украину следует в таком случае признать свободной и независимой страной…»

– Що б ви побажали читачам?

– Зараз тільки одне – нашої перемоги.

Ольга КВАСНИЦЯ, фото з архіву Андрія Накорчевського
Рубрика: