ГРОМАДЯНАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ

— Наприкінці 60-х років завдяки появі на світ книги Василя Сухомлинського «Народження громадянина» в радянській державі, мабуть, вперше заговорили про необхідність виховання громадянина. Сьогодні ми знову говоримо про виключну значущість цього питання для України...

— Громадянське виховання — це стара як світ проблема, про нього мова йшла ще за часів Арiстотеля і Платона. У Росії до 1917 року також обговорювали це питання і погляди були різні. Одні бачили громадянське виховання в прищепленні демократичних західних цінностей, інші — в православії, самодержавії та народності (приналежності «к великорусскому народу»). Якщо говорити про розуміння громадянськості в радянські часи, то воно змінювалось. У педагогічному словнику, виданому в Москві в 1960 році, зазначалось: «Громадянське виховання — реакційний напрям у буржуазній педагогіці епохи імперіалізму, яке ставить за мету підготування покоління молодих робітників, покірливих слуг капіталу». Цікаво, що чотиритомна педагогічна енциклопедія видання 1961— 1967 років взагалі не подає такого поняття. Вперше до цієї тематики в радянські часи звернувся Василь Сухомлинський своєю книгою «Народження громадянина» (1970 р.), і таким чином ця проблема вперше прозвучала на загальнодержавному та науковому рівні. Сьогодні ми вважаємо, що патріот своєї держави — це політично грамотна людина, яка знає, що таке демократія і вміє відстоювати свої права, знає закони своєї держави та дотримується їх, розуміється на проблемах економіки. Василь Сухомлинський, як людина свого часу, звертався перш за все до народних традицій, наголошував на тому, що громадянськість — це любов до Батьківщини, праця на її користь, це ідеали, яким ми присвячуємо своє життя, високі духовні помисли.

Розробляючи сьогодні сучасне трактування громадянськості, колектив нашого відділення теорії та історії педагогіки АПНУ намагався об’єднати загальноєвропейське розуміння цього поняття — демократизм, толерантність, верховенство закону — з морально-етичними засадами, притаманними нашому народу, а також патріотичне виховання в поєднанні з принципом багатокультурності нашої країни. Коли ми говоримо, що розбудовуємо національну систему освіти, це означає систему, що є державною. Говорячи про національний характер виховання, орієнтуємось на виховання, що враховує традиції всіх тих етносів, які живуть на території України. Шляхи і методи такого виховання громадянина багато в чому залежать від регіональних особливостей — історичних традицій, сучасних умов життя в певній місцевості, політико-ідеологічній ситуації, місцевого менталітету. Нема єдиного рецепту виховання громадянина, а в демократичній державі його й не може бути. У Василя Сухомлинського розмаїття підходів до виховання закладалося на рівні особистості, я ж звертаю увагу на те, що відмінності у вихованні викликаються також і регіональними особливостями. Програми виховання міської дитини і сільської мають бути різними. Громадянське виховання в моєму розумінні — це поєднання виховання любові до свого рідного з формуванням бажанням активно щось міняти на краще в своїй державі. На відміну від радянської «беззаветной преданности» офіційній ідеології сьогодні наша держава визнає людину найвищою соціальною цінністю і це записано в Конституції України.

— Чи можете ви назвати якісь суттєві зміни в системі освіти України, що відбулися за роки незалежності?

— За останнє десятиліття відбулося багато позитивних змін в нашому суспільстві, і в освіті також, хоч вони в цій сфері і не такі помітні і про це мало говорять. Розквітла творча думка вчителів, з’явилось більше творчих директорів, які мають бажання експериментувати, виникли школи нових типів, урізноманітнилися форми власності навчальних закладів. Розмаїття — це вже наближення до демократизації держави, до побудови громадянського суспільства. Значний крок у цьому напрямі зробила Національна доктрина розвитку освіти України. У мене як науковця подвійне ставлення до цього документа. З одного боку, я розумію, що із створенням Доктрини ми дещо запізнились, мені видається, що якби вона з’явилась десь в середині 90-х років, то суспільний резонанс був би зовсім інший. Але на той час у нас була створена програма «Освіта України ХХI століття», яка визначила концептуальні підвалини діяльності школи, а саме — національний характер освіти, демократизацію навчального процесу та його гуманізацію, значення мовної освіти, народні виховні засади тощо. Але можливості для фінансової підтримки були недостатні. Для забезпечення патріотичного виховання в школах вчителям потрібні були семінари, на яких педагогів ознайомили б з новим загальнодемократичним баченням патріотизму на цьому етапі розвитку держави. Для того, щоб вчитель міг закладати підвалини громадянськості в дітях, йому потрібні були нові підручники, посібники. За радянських часів з друку виходили — «Азбука нравственности», «Азбука гражданственности», збірки кращих віршів та публіцистичних творів патріотичної тематики, вчитель отримував додатковий матеріал, який допомагав йому спілкуватися з учнем, зосереджував увагу на позитивному. В сьогоднішньому суспільстві різко змінилися ціннісні орієнтації: високі помисли та ідеали почали висміюватись, а більшість засобів масової інформації пропагують життя на рівні інстинктів. Для виховання ж громадянина потрібні позитивні приклади, конкретна діяльність, а не лише слова про любов до Батьківщини.

— Які проблеми сучасної школи, на ваш погляд, вимагають найшвидшого розв’язання?

— Я вважаю, що найбільша проблема школи — це фінансова. Вчитель не повинен думати, де і як заробляти гроші, щоб вижити, він повинен займатись суто професійною діяльністю. Ще одна важлива проблема — інформаційне забезпечення, зовсім не обов’язково комп’ютери, в першу чергу потрібна достатня кількість професійних газет та журналів на кожну школу. Третя проблема — проблема вчителя. Вчителі старшого віку звикли працювати лише за ідею, на них і тримається сьогодні наша школа. А що буде, коли вони підуть на пенсію? Не допоможе й велика зарплата, бо молоді в школу йти не хочуть, принаймні мені так казали люди з регіонів, та дехто навіть з київських директорів жаліється.

Не менш гострою проблемою залишається і виховання. Шкідливо нав’язувати вчителям будь-яку систему роботи з дітьми. Зважаючи на те, що ми з 30-х років минулого століття жили за залізною завісою, то з початком незалежності українські педагоги кинулись наздоганяти упущене і захоплюватись тими надбаннями Заходу, на які той «перехворів» ще на початку минулого століття. І це непогано, коли перед учителем дуже широкий вибір, але до будь- якої системи потрібно ставитись критично і не забувати, що і в радянській школі було багато корисного — це систематичність і послідовність отримання знань, якісні підручники. З підручниками у нас зараз проблема, складається враження, що якщо тільки людина навчилася писати, вона починає видавати підручник, який не витримує критики, бо не враховує ні вік дитини, ані можливості дитячої пам’яті.

— Педагогічні орієнтири сьогодення багато в чому співпадають з думками Василя Сухомлинського. Які ідеї вашого батька ви вважаєте найбільш актуальними в наш час?

— Колись Василя Сухомлинського нищівно критикували за ідеї виховання розвитку кожної окремої особистості. В 1967 році в журналі «Народное образование» він почав друкувати книгу «Этюды о коммунистическом воспитании». Він підкреслював, що ми перебільшуємо значення колективу у формуванні особистості, що виховувати дитину потрібно переконанням, а не забороною та покаранням. На шпальтах «Учительской газеты» з’явилась відповідь — «Потрібна боротьба, а не проповідь». «Этюды о коммунистическом воспитании» друкувати припинили, автора звинуватили в абстрактному гуманізмі за заклик любити кожну дитину, за ігнорування класовим фактором, і було це в 1967—1968 роках. Василь Олександрович вважав, що починати виховувати і навчати дитину потрібно з любові, ласки та довіри. А починати навчати потрібно з формування допитливості, із спостережень причинно-наслідкових зв’язків в природі, щоб виникали запитання «чому?» й «як?» Він писав для дітей казки на морально-етичні теми, і цими казками сьогодні користуються вчителі початкової школи не тільки в нашій країні, а й в деяких інших державах світу.

Взагалі повчальні оповідання — це наша слов’янська традиція, яка ведеться ще починаючи з Костянтина Ушинського, Льва Толстого, Бориса Грінченка — це вже цілий напрям в слов’янській педагогіці. Професор Монклерського університету (США) Метіо Ліпман, який сам пише такі філософські оповідання для дітей та методичні розробки для вчителів по використанню цих оповідань, вирішив включити казки Сухомлинського в підручник міжнаціонального рівня, над яким зараз працює група американських вчених. Ідея Василя Сухомлинського не ставити оцінки в початковій школі, щоб не відбивати бажання у дитини вчитися, вже сьогодні в нас втілена в систему роботи початкової школи. Сьогодні в багатьох школах з’явилися уроки мислення, уроки на природі, створено дитячі садочки і школи, які працюють за системою Василя Сухомлинського. Зараз нам здається неймовірним, що Сухомлинського звинувачували в тому, що він відстоює «буржуазні» концепції любові до кожної дитини. Звичайно, треба оцінювати його ідеї з урахуванням часу (Василя Олександровича вже нема з нами 30 років), не можна запозичувати його ідеї бездумно. Але й сьогодні погляди Василя Сухомлинського щодо цінності особистості, значення моралі, духовності, формування культури почуттів, значення сім’ї та родинного виховання, культивування почуттів високої любові між юнаком та дівчиною, патріотизму і громадянськості залишаються актуальними й привертають до його творчості тих, хто хоче, щоб молоде покоління українців жило в нормальному, громадянському, демократичному суспільстві.