Євротрикутник приязні

Він стає все популярнішим у Польщі, котра, приєднавшись нещодавно до «нової імперії», поступово позбавляється синдрому «білого ведмедя» і по-сусідськи прагне, аби його позбулися й ми. Відкрити нас Європі і світові має на меті й новий туристичний маршрут «Євротрикутник приязні: Люблін — Брест — Луцьк». Першими ним нещодавно проїхали журналісти трьох держав.

— Напишіть так, щоб хотілося поїхати не до Варшави, а до Луцька! — побажав під час зустрічі у магістраті заступник президента Любліна Януш Мазурек.

ПОЛЬЩА НАСТУПАЄ... КВІТАМИ

По дорозі до Любліна, який мав стати центром зустрічі представників мас-медіа Польщі, України і Білорусі, ми пригадували попередні візити у державу за Бугом. За рідким винятком, були тут хто десять, а хто і більше років тому. Редактор газети «Луцький замок» Феодосій Мандзюк розказав, як в останні «радянські» роки возив у Варшаву групу багатодітних матерів з волинського Полісся. Жіночки не бували і в райцентрі, а їх — зразу у столицю й до королівських палаців... Не дивно, що й у варшавському універмазі погубилися! Відтоді, звісно, ми перестали бути «Дунькою», яка просилася пустити її у Європу, але те, що до Європи Україні, скажемо так, неблизько, свідчили перші хвилини перебування на польській землі. Це просто інший світ, бо країна, прагнучи стати членом Євросоюзу, 15 років створювала Європу у себе.

Польща шокує квітуючими балконами у містах та містечках. Ще більше — зеленими двориками з квітниками, садами й озерцями у селах. Нема звичних грядок під поріг і кривих парканів. Може, вузькуваті, але рівні дороги з доглянутими обочинами (їх заборонено топтати), межі населених пунктів позначені оригінальними таблицями, і ніхто не руйнує придорожні автобусні «будки»... Про те, що й у містах є влада й архітектори, свідчать нові забудови цілими мікрорайонами: в одному стилі, без неприємно вражаючих на балконах надбудов типу «хто в ліс, а хто по дрова». Можна, звісно, «кивати» на менталітет — недарма поляки гонорово звуться «панами». Але як його виховували, хай розкажуть старі волиняни, які жили «під Польщею»: не доведи, Господи, кропива край двору не викошена — примусять порядок навести.

Отож, роздуми на тему «Як нам за прикладом Польщі облаштувати Україну?», таки провідували наші голови під час поїздки «Євротрикутником приязні». І вже у цьому її незаперечна користь для пересічного громадянина. А саме на таких людей і розрахований проект, фінансований програмою «Фаре». За образним висловом лідера проекту, керівника відділу реклами канцелярії президента Любліна Петра Семенюка, «і на нас Європа дивилася як на білих ворон, а тепер у цій ролі опинилися ті, хто за кордонами Євросоюзу».

— У Брюсселі кажуть: ми наступаємо на вас, а ви наступайте далі на Схід! — пан Семенюк має на увазі інтелектуальне спрямування проектів, які підтримує програма «Фаре».

Автор проекту, працівник відділу європейської інтеграції магістрату Любліна Даріуш Думкевич вже збирається до Британії: після того, як з маршрутом познайомилися журналісти, коли їхні матеріали прочитають у трьох наших країнах, треба шукати виходу і на «великий світ». А про те, наскільки поляки серйозно оцінюють перспективи туризму визначними історичними місцями, свідчив і склад їхньої делегації, у якій була кореспондент всепольського журналу «Туристські відомості» (для ділових людей туристичного бізнесу) Ліліана Ольховик-Адамовська, котра готує нині новий путівник по Варшаві і пише підручник з краєзнавства для молодших польських школярів; власкори «Газети Виборчої», всіх люблінських видань і телебачення, а також незалежні журналісти. А влада Любліна має намір у недалекому майбутньому відкрити для туристів і середньовічний «Королівський шлях», яким колись добиралися з Португалії й Іспанії до Києва.

ЛЮБЛІН — МІСТО ЗУСТРІЧІ

Воно видавалося цікавим ще й тому, що дорогою начальник управління інвестицій, зовнішньоекономічних зв’язків і туризму Луцької міської ради Володимир Поліщук заінтригував: «Покажу вулицю, на якій наш міський голова Антон Кривицький проводив свої робочі планерки!». На пішохідній вулиці Краківське Передмістя справді не полишає враження, що ми у рідному Луцьку на вулиці Лесі Українки чи проспекті Волі. Сюди, у люблінський центр, наш мер на зорі української незалежності вивозив свій керівний апарат і, показуючи зразки для наслідування (ліхтарі, оформлення кафе і т.п.), наказував: «А ти зроби ще краще!».

Шкода, що наразі наше місто запозичило у сусідів лише інтер’єр вулиць, бо й у самій ратуші є немало цікавих моментів. Наприклад, так звана «Стіна плачу» — стенд з резолюціями влади на скарги громадян, своєрідний приклад гласності і демократії у дії. А коридори, завішані картинами? Автори цих виставок щомісяця міняються, та принцип їх відбору не залежить від лояльності до влади: стиль робіт настільки «вільний», що бачили ми і немало портретів оголених панночок... Звісно, Луцьку ще марно мріяти про люблінський бюджет (понад 20 мільйонів доларів) чи про потужного інвестора, яким став для Любліна Євросоюз. Крім проекту «Євротрикутник приязні» (вартістю 50 тисяч євро), Люблін захистив у Брюсселі проект по Старому місту: суму у мільйон (!) євро «закопали», оновивши у серці міста усі комунікації. А на реставрацію обшарпаних фасадів, які наразі лише додають колориту, буде, вірять у магістраті, «свій» європроект! Але й у чеканні «милості від Брюсселя» у Любліні не складають рук: знамениту Краківську браму (висотою як В’їзна вежа у Луцькому замку) реставрує виробник пива «Туське». Достойне застосування коштів, проте більше ніде на довгому шляху цікавої поїздки ми не зустріли реклами ні алкоголю, ні тютюну (як і «сльозоточивих» бігбордів з закликами на зразок «Любіть Україну, як сонце любіть!»...).

У центрі Любліна нам показали дім, власник якого мешкає в Ізраїлі та щороку надсилає кругленьку суму на його утримання. Влада старається «експлуатувати» таких хазяїв (на все місто їх 180!). Наш гід Людмила Крук дуже жалкувала, що за браком часу не змогли побувати у селі Козлувка, де знаходиться чудесний комплекс палаців багатого роду Замойських (але він включений в один з маршрутів «Євротрикутника приязні»). Спадкоємців влаштовує, що тут нині музей: їм це дуже «гонорово», вони ж задовольняються орендною платою.

Власне, враження, що поляки насправді цінують свою історію (до якого б періоду вона не відносилася), чи не найсильніше. У залі, де нас приймали представники уряду Любліна, Петро Семенюк підвів до невеличкого стенда, котрий розповідає про містечко Люблін у Сполучених Штатах. У ньому 295 мешканців, є парафії римо-католиків і православних, а заснували його на початку XIX століття переселенці «з пограниччя»:

— І були вони українцями чи поляками — тяжко зрозуміти, — констатує пан Пьотр, а заступник президента Любліна Януш Мазурек визнає, що «пшиязнь» і з Луцьком, і з Брестом «бардзо нам залежить».

Ми ж протягом екскурсії все «натикаємося» на спільні для сучасних України і Польщі «віхи історії». У королівському палаці на Замковій горі покажуть і місце, де знімали один з епізодів епопеї «Вогнем і мечем», і монументальне полотно видатного польського художника Яна Матейки «Люблінська унія»: одна ж з вулиць Луцька носила його ім’я. Дорогою до Білорусі минатимемо містечка з палацами Радзивілів і Чарторийських, у Любліні пройдемо біля будинку, в якому мешкав письменник Юзеф Ігнацій Крашевський (що мав маєтки і на Волині), в іншому місці почуємо про Юліуша Словацького (а вулиця його імені і нині у центрі Луцька)... І такі приклади на кожному кроці.

ШРАМИ НА ТІЛІ ЗЕМЛІ...

Нечасто випадає унікальна можливість: поснідати в одній країні (Польщі), пообідати в іншій (Білорусі), а повечеряти — у третій (Україні). А саме вона може випасти туристам, які поїдуть «Євротрикутником приязні». Для них, до речі, передбачений і спрощений перехід кордонів. Ініціатори проекту і розпорядники «пеньондз» Брюсселя — працівники уряду Любліна — для своєї частини спільного маршруту визначили і найбільшу кількість об’єктів. Їх тридцять: від хвилюючої поїздки у «табір смерті» Майданек — до екскурсій у численні добре збережені замки-палаци, в унікальну каплицю Святої Трійці, розписану, вірогідно, рукою Андрія Рубльова, у підземелля, монастирі, природні заповідники, в університети та інститути Любліна,— адже студенти становлять мало не половину його населення. Волинь і Брестчина презентують по 15 об’єктів. Чотирма мовами (польською, українською, білоруською і англійською) видано путівники та карту маршруту.

Двадцять польських журналістів і один білоруський (ця країна представила для знайомства з «Євротрикутником приязні» лише кореспондента «Брестського кур’єра») були надзвичайно вражені луцьким замком, Старим містом, музеєм ікон і... кухнею та інтер’єром ресторанчика «Курінь». Кореспонденти люблінської «телевізії» навіть загітували для свого сюжету «куренівську» офіціантку у національних українських строях, яка говорила на камеру: «Ласкаво просимо до Любліна, Луцька і Бреста!».

Якщо старше покоління поляків з ностальгією пригадує часи, коли люблінські, холмські і волинські газети обмінювалися тематичними сторінками («Бо добрий сусід «лєпший» кровного родича!»), то молоді, спробувавши «на зуб», що воно таке жити у спільному європейському домі, повторюють крилату фразу: «Кордони — це шрами на тілі землі». З хвилюванням долала «польська» частина нашої групи кордон з Білоруссю. Для того, щоб «не мурижили» на прикордонно- митному посту, заручилися листом консула Білорусі у Білій Підлясці. Кажуть, що «батько Лукашенко» тримає свій кордон на міцному замку, побоюючись «шпіонів» з Європи... Тому й громадяни сусідньої Польщі мусять отримувати для в’їзду візи. Українці, на щастя, ні. Як би там не було, а саме білоруські прикордонники й митники — абсолютно не усміхнені й насторожені... Коли при виїзді з Тересполя на білоруській території нас вдруге зупинили «сторожі» кордону, поляки тихесенько пожартували:

— Зате тут нема такого безробіття, як у нас!

У Білорусі, як і в Польщі, українська частина нашої делегації теж бувала літ 10 — 15 тому. А тому ми всі з інтересом придивлялися до чистих зелених вулиць, які зовсім не змінилися, якщо не рахувати поодиноких вивісок білоруською мовою. Враження, що ти — у «Звьонску Радецкiм» (Радянському Союзі) не покидало. Зате молоді поляки захоплено сприймали переїзд з вулиці Леніна на вулицю Люблінської унії, а побачивши пам’ятник Леніну, — як один висипали з автобуса і фотографувалися з протягнутою — як у вождя — рукою на його фоні... Після жартів серйозно сказали, що вважають: Польща тому і живе краще, ніж «соціалістичні» сусіди, бо давно попрощалася зі своїм «непотрібним» минулим... Думка, звісно, дискусійна, адже наш колега з «Брестського кур’єра» розказує: середній заробіток у Білорусі — 180 доларів, і «батька» вже ставить завдання досягти цифри 200.

— Білоруси неохоче йдуть на малооплачувані робочі місця... Їх «окупували» ваші українці: працюють санітарками, прибиральниками...

Білоруси приготували для «Євротрикутника приязні» досить цікаву програму. Музеї — краєзнавчий, художній, залізничної техніки, повернених шедеврів мистецтва; відвідини місць, де народилися Адам Міцкевич і Тадеуш Костюшко, резиденції Діда Мороза у Біловезькій Пущі, унікального археологічного музею «Берестя» з розкопками XIII століття і БІлої церкви у Цитаделі... Але першим об’єктом є, звісно, Брестська фортеця-герой. Експозиція десяти залів музею підібрана на надзвичайно високому професійному рівні, але і з явним ідеологічним підтекстом, що не заважає гостям з Європи з неприхованим хвилюванням покласти квіти до Вічного вогню... Один із залів з унікальними документами і речами присвячено майже 20-річному польському періоду у житті фортеці. Проте Катажина Левандовська з «Люблінського кур’єра» висловлює думку колег: одного залу — замало, недобре, що екскурсовод... не володіє польською мовою, тому група наймала в «Інтуристі» перекладача (українці в таких ситуаціях скромно робили вигляд, що «майже все» розуміють). Таким чином, у ході екскурсій можна було повчитися і національному гонору. І не лише у поляків. Заінтригована гарною українською мовою працівника відділу промоції (реклами) Люблінської ратуші Славомира Рощенка, допиталася: його рід — з «пограниччя» («Білосток чули?»). Вдома завжди розмовляли українською. Гості з України обов’язково допитувалися у малого Славка (як запитала і я):

— Ти українець чи поляк?

— А я не розумів питання. Тоді ставили його по-іншому: на скільки відсотків відчуваєш себе українцем? О, на всі сто! — відповідав Славко, який тепер каже, що він «українець, але громадянин Польщі».

Мабуть, «Євротрикутник приязні» треба було придумати лише заради розвитку перспективного туризму. Бо насправді ми спільною історією приречені жити «у пшиязні»...