Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!
Микола Вороний, український письменник, перекладач, поет, режисер, актор

Iлля КОРМИЛЬЦЕВ: «Мене цікавлять усі, хто намагається проникнути за уявну поверхню реальності»

19 травня, 2006 - 00:00
ІЛЛЯ КОРМИЛЬЦЕВ У «ВИДИМІЙ РЕАЛЬНОСТІ» — ЦІЛКОМ САМОДОСТАТНІЙ

Із появою на естраді свердловського «Наутилуса Помпилиуса» рок-поезія піднялася на новий рівень. У Бориса Гребенщикова теж яскраві та складні образи, але музика «Аквариума» слабша. У «Нау» все було на висоті: й тексти, й композиції. «Я хочу быть с тобой», «Взгляд с экрана» («Ален Делон не пьет одеколон»), «Скованные одной цепью», «Казанова», «Бриллиантовые дороги» — образи цих пісень були одними з визначальних для рок-сцени 80-х. У пам’яті закарбувалися метафоричні рядки — «Я ломал стекло, как шоколад в руке», «На мягких подушках не въедешь в вечность». Запам’ятовувався їхній гіркувато-іронічний присмак.

Тандем Бутусов — Кормильцев (до цього Ілля як поет співпрацював із кількома іншими свердловськими виконавцями, але тільки «Нау» вдалося вийти на всесоюзну орбіту і, відповідно, «вивести» туди автора текстів) відбувся.

Потім були «Тутанхамон», «Атлантида». Вони стали філософським продовженням соціально-протестного раннього Кормильцева.

Його «ліричний герой», як уміє, бореться з «поглинанням» суспільства (то радянського, то пострадянського). Будь-яке суспільство вороже! Як і саме життя! У такому випадку союзник — смерть. Вона визволяє! Визначення «скованные одной цепью» (таку назву мав і збірник віршів Іллі 1990 року) прочитується радше вже в метафізичному значенні. Треба розірвати не лише соціальні окови, а й сотні інших: психологічних, особистих тощо, тільки за ними — свобода.

Одна з тактик боротьби зі світом (який готує тобі індивідуальний «кінець світу», якщо раніше не відбудеться «загальний»), цікава для Кормильцева, — вийти з гри, досконало вивчивши її правила. Стати невидимим для «всесвітньої змови» (за іронією долі перший альбом «Нау» назвався «Невидимка»), саме в нього поет вірить тепер. Ця філософія визначає коло його сьогоднішніх інтересів.

Крім написання текстів пісень, Кормильцев — професійний перекладач з англійської. Перекладає він не лише поетичні рок-тексти (він переклав усі (!) пісні легендарної групи Led Zeppelin), а й, наприклад американського класика Вільяма Берроуза (1914—1997) — батька «психодела», дослідника «наркотичного астралу» та любителя «кримінально- кислотних» подорожей, якими зачитувалися бітники та хіпі. Явно не випадково Кормильцев нещодавно переклав і роман Чака Паланика «Бійцівський клуб», за яким знято голівудський фільм із Бредом Піттом й Едвардом Нортоном (1999). Книжка в нас з’явилася пізніше за фільм. Хмарочоси, що злетіли у повітря, у фіналі картини стали художнім пророцтвом трагічних подій 11 вересня 2001 року.

Також Кормильцев — головний редактор авангардно-радикального видавництва «Ультра. Культура» (де й були опубліковані багато його перекладних книжок). А виходять там як серйозні дослідження, що спричиняють резонансні дискусії, на зразок «Аллах не любить Америку» або «Маріхуана — заборонні ліки», так і речі «легші» — на зразок опусів постмодерністів. Як щоденник великого революціонера Че Гевари, так і тюремні записки дрібного бунтаря (але непоганого літератора ) Едуарда Лімонова. Є і крихітні «гризуни» суспільства (що сприяють посиленню імунітету цивілізації), й масштабні руйнівники суспільних засад.

Їх об’єднує одне: вони «лікують» смертю. У малих або великих дозах. І, ймовірно, смакова низка уподобань Кормильцева-редактора в чомусь глибинно перетинається з творчістю Кормильцева-поета. У його безумовно талановитих віршах постійно присутня зв’язка «смерть — свобода».

Коли ми вже поговорили в київському кафе «Купідон», з’ясувалося, що Кормильцев не бажає бути активним учасником експериментів у цій суміжній зоні, але йому цікаві результати подібних досліджень. Щоб не бути ні жертвою, ні учасником «всесвітньої змови проти людини».

Треба ж таке! Хто б міг підозрювати таку потужну апокаліпсичну спрямованість мислення в цього великого приємного чоловіка в стильних окулярах, який із таким апетитом п’є пиво, а звичками нагадує добродушного ведмедя. Але, на відміну від казкових персонажів, у ньому більше чогось холодно-відстороненого. Однак, повторюю, не без шарму.

Пригадав я про «змову» того ж вечора, коли промотав плівку з інтерв’ю, а там — лише невиразне шипіння. Понервував, поки не з’ясувалося, що диктофон випадково ввімкнувся в портфелі та дописав касету до кінця. Уф...

Але ненадовго я розслабився. Прийшов наступного дня на приймальний пункт за фотографією поета, а сусіднє приміщення з їхньою студією згоріло й електрика зникла на добу. «Вибачте, — кажуть, — віддрукуємо тільки завтра». Оце халепа! Доведеться одразу в номер підвозити.

Із цими думками я підійшов до платформи метро. Поїзд прибув, народ кинувся, а вагони порожні, дверей не відчинили. І лише в наступному поїзді я звернув увагу, що мчу в протилежний бік...

А може, й справді — навколо змова?!

Можливо, з тим же Кормильцевим постійно трапляються подібні випадки? От він і вигадав, як із ними боротися, прийнявши «правильну теорію». Мовляв, підстерігайте, гади, я — готовий! А я від дідуся утік, і від бабусі... Ні, аналогія з колобком знову почала навівати «кінцесвітні» думки. Повернімося краще до початку розмови з відомим поетом-пісенником (який був запрошений як почесний учасник і гість поетичного фестивалю «Київські Лаври»). Тим паче, що фото його все-таки надрукували.

«ДОЛЯ ВРЯТУВАЛА МЕНЕ ВІД ЗІТКНЕННЯЗ РАДЯНСЬКОЮ Й АНТИРАДЯНСЬКОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ»

— У багатьох ваших віршах, як, наприклад, у рядках — «падает теплый снег, струится сладкий газ», «я брал острую бритву и правил себя», «страна умирает, как древний ящер с новым вирусом в клетках», — домінує тема смерті. Ваші герої постійно на стику смерті та свободи. Точніше, смерть у вас — як свобода.

— Для поезії це — банальне поєднання, це діалектичний союз — смерті та свободи. Це було основною темою німецького романтизму ХIХ століття. І багато разів відтворювалося. У російській поезії це навіть не Пушкін і Лермонтов, а Федір Іванович Тютчев.

— Але Тютчев затишний, а не радикальний.

— Проте «Бриллиантовые дороги» навряд чи були б можливі без «И мы пливем, пылающею бездной со всех сторон окружены».

— А Заболоцький: «А на вершинах Зодиака, где слышен музыки орган, двенадцать люстр плывут из мрака, составив круглый караван».

— Багато філології. Я насилу сприймаю Заболоцького. Я до оберіутів («Об’єднання реального мистецтва» — пітерська група поетів і письменників минулого століття. — К.Р. ) ставлюся прохолодно. Я не прихильник поезії, яка багато працює зі словом. Мене більше цікавить поезія, яка працює зі значенням.

— Це радше стосується Хлєбникова, але аж ніяк не Заболоцького.

— Можливо. Просто я не любитель Заболоцького, я відчуваю себе представником іншої традиції.

— Якщо говорити про рок-поезію середини 80-х минулого століття, я б не назвав вашу — традиційною.

— Але традицій ніхто не вимірює десятиріччями, вони давнього походження. Актуальну поезію, якою в ті роки жила радянська культура, я собі погано уявляв. Я не читав того, що друкували в тогочасних літературних журналах.

— Але ж рок-поезія на вас впливала?

— Джим Моррісон — так. Рок-н-рол воскресив тенденцію романтизму XIX століття. З одного боку, в нас була сувора класика світової літератури, а з іншого, — класика рок-н-ролу. І вони спокійно зрослися в нашій провінційній свідомості. Якби я виховувався в Москві, слухав би Окуджаву. Доля врятувала мене від зіткнення з радянською й антирадянською літературою.

— Ви були далекі від боротьби цих протилежностей?

— Уявних протилежностей. Так, ми жили іншим. Людина, яка мешкала на краю імперії, була, на щастя, вільна від моди при імператорському дворі. Того ж Гребенщикова ми почули в Свердловську тільки в 1983—1984 роках. Це не наш топос. Навіть із моїми друзями, які генезисом входять у московську культуру, ми в чомусь одне одного не розуміємо і тепер.

«БЕРРОУЗ — ОБОЖНЮВАНИЙ МНОЮ ПИСЬМЕННИК»

— Звідки у вас наукоподібність мови: топос, генезис?

— Я — природник, син і внук природників. Моє коло — це те, що називалося технічною інтелігенцією.

— Пам’ятаю, в КВК був жарт: чим звичайна інтелігенція відрізняється від технічної? Тим, чим звичайна вода від технічної.

— Це вигадала гуманітарна інтелігенція, щоб задовольнити власну пихатість. Природні науки прочищають голову, вчать мислити логічно, спираючись на експеримент. А «експеримент» у перекладі з латині і є «досвід».

— Однак творчий, метафізичний досвід може бути один раз і більше не повторитися.

— Існує відтворюваність. Якщо ти при написанні не відтворив власного переживання — це невдалий варіант. Треба його викинути або переписати.

— На кому ви перевіряєте «вдало» чи «невдало»? Зазвичай автору самому важко оцінити.

— Автор не має права перевіряти на інших. Головний читач будь-якого письменника — він сам.

— Є ціла купа бездарних письменників, які себе читають із превеликим задоволенням. Але ніхто не поділяє їхніх захоплень.

— Я як редактор часто стикаюся з графоманами і можу вас запевнити: вони незадоволені тим, що пишуть. Вони відчувають — це слабко. І та енергія, з якою вони нав’язують тексти, — проектування їхньої неповноцінності. А талант знає свою силу. Це відчувається в його внутрішньому стержні. У графоманів його немає.

— Чи мали ви сумніви щодо своїх здібностей?

— Для мене питання про мій талант не мало жодного значення. Коли хтось про мене пише погано як про видавця, поета, перекладача — немає різниці, в якій іпостасі, — у мене виникає гостра негативна реакція до цієї людини. Але ті, хто красиво виступає проти мене, не викликають такого великого роздратування, як ті, хто робить це паскудно та непереконливо.

— Звернімося до вашої іпостасі перекладача. Свого часу я відкрив для себе, що Led Zeppelin — група «блюзу пристрасті». Й одного разу на їхньому російському сайті знайшов ваші майстерні переклади всіх цих: «Я работаю с 9 до 11, пока ты проводишь время черт знает с кем». Це навіть стосується їхнього суперхіта — «Лестница в небо» — він також далекий від метафізики. Кавалер докоряє дамі, яка вимагає побудувати із грошей «лестницу наверх». Але ж ви якоюсь мірою поет-естет, ваші образи не позбавлені вишуканості. Що привернуло вашу увагу як перекладача в цеппелінах?

— Так, традиційний блюз тримається на сексуальній енергії. Led Zeppelin для мене — об’єкт дослідження. Я ставлюся до них позитивно, але холодно та відсторонено.

Наприклад, коли мені зараз пропонують писати мемуари, я відмовляюся. Не люблю писати про те, до чого маю власне ставлення. Я не зможу тоді написати гостро й захоплююче. А писати про те, що в мене самого не викликає цікавості, — теж нелогічно. Тому й обираю об’єкт на грані: не гидко, але цікаво. Те саме й переклади письменників. Єдиний виняток, коли йдеться про обожнюваного мною письменника Берроуза.

«СВІТ — ЦЕ ЗМОВА»

— Яка риса Берроуза вам найбільше імпонує?

— Берроуз — пророк і духовидець, він — геній. Він бачить деяку правду, яка мені також відома.

— У чому його (і ваше) — головне відкриття?

— Світ — це змова.

— Змова, задумана ким — Богом, Дияволом, обома?

— Це запитання потребує дослідження (сміється).

— Слово «змова» породжує підозрілість. Ви — підозріливі?

— Я неймовірно підозріливий. Отам удалині бачу кран (у кафе. — К.Р.), я не впевнений, що якщо його покрутити, звідти поллється вода, а не отруйний газ.

— Мета змови?

— Змова світу проти особистості відома — він закачується смертю.

— Проте фізично, як зараз, я вас не знав і з вами не спілкувався. А образи, які ви створювали, мене хвилювали за допомогою рок-музики. Отже, не все знищується?

— Треба з’ясовувати, що залишається.

— Ви хто? Жертва? Активний учасник змови?

— Найбільш правильна позиція: не бути ні змовником, ні жертвою. Це — позиція обізнаного. Якщо ти осягнув суть змови, ти стаєш над нею. Деякі намагаються прорватися в клуб змовників — ті, хто йде у політику, в релігійну сферу або великий бізнес. І всі ці випадки мені нецікаві. Бути жертвою, сприймати все — теж не варіант. Так живе більшість. А ось бути обізнаним свідком, який проникає в задуми змови, — найбільш правильна позиція. Вона дає возвеличення над змовою, але не вплутує в неї. Адже, вступивши в коло змовників, ти приймаєш їхні відносини. Тому найкрутіший змовник — така ж жертва змови, як і найостанніша з жертв. Вийти за рамки гри — ось моя мета.

«ЖИТТЯ СХОЖЕ НА ФУТБОЛ У ТУМАНІ: НІ ГРАВЦІВ,НІ М’ЯЧА НЕ ВИДНО»

— Ваш варіант виходу — це буддизм?

— Буддизм — на рівні психології. Для нього змова — не соціальне і не історичне дійство. Буддист повинен забути про неї, перестати нею цікавитися, відключитися. Але є не внутрішня нірвана, а зовнішня, практична.

— Ви досягли її?

— Я, щиро кажучи, небагато досяг на цьому шляху (сміється).

— У вас є якась місія?

— Напевно. Життя схоже на футбол у тумані: ні гравців, ні м’яча не видно. Кожен бачить лише якусь свою ділянку.

— І проте кожен із дитинства вибирає свою команду. Ваша яка?

— Я хотів би сподіватися, що моя команда називається «хезбола», що в перекладі — «сторона Всевишнього». Команда Бога.

— Ви вживаєте ісламське поняття у філософському контексті чи в релігійному?

— Без обрядової сторони. Я не мусульманин, хоча я беру участь у багатьох ісламських проектах. У мене тісні зв’язки з ісламським світом. Але я себе з ним не ідентифікую.

— Ви на стику між Сходом і Заходом?

— Мене цікавлять усі, хто намагається проникнути за уявну поверхню реальності. У всіх різний вибір методів, мова. Я хочу порівняти їхні правди та знайти щось своє. Я насилу собі уявляю, що можу прилучитися до чогось догматичного, хоча б тому, що догма — це кінець досліджень. А поезія для мене — один зі способів дослідження світу. Просто в цій сфері в мене більше практики.

Костянтин РИЛЬОВ, «День». Фото автора
Газета: 
Рубрика: