«Iнститут мозку» Андрія Ромоданова

Не надто відома в київській топоніміці Лермонтовська вулиця. Короткою спіраллю вона веде до інституту нейрохірургії імені академіка Ромоданова. Але чи якось перегукуються ці віддалені часом імена? Що ж, випадковість — це й закономірність. Трагічною строфою в «Бородіно» — «Тогда считать мы стали раны, товарищей считать» — великий юний поет ніби розгорнув реальність кривавої травматичної епідемії у важких боях і життєвій необхідності появи воєнно-польової хірургії як самостійної лінії оборони. Звісно ж, Лермонтов не міг передбачати, що через сторіччя після фатальної дуелі 1841 року, на тих самих підходах до Москви проляже небачений фронт її захисту, і місто не здасться. Напруга протиборства з найстрашнішим ворогом людства й Вітчизни наростатиме, а в лавах одного з життєдайних щитів надії радянської фронтової медицини в найжорстокіших сутичках був і молодий військовий лікар Андрій Ромоданов, і наукове його кредо стане особливим. Мине ще десятиліття, і доктор Ромоданов опиниться серед тих, хто перетворить непримітну вуличку на браму до дивного за своїми можливостями лікарського чертога.

Вийшло так, що вперше мені пощастило побачити Андрія Петровича й познайомитися з ним на цьому ж життєдайному плато близько півстоліття тому... Інститут нейрохірургії під керівництвом блискучого лікаря, воістину титана цієї драматичної спеціальності Олександра Івановича Арутюнова вперше у світовій медицині почав контрнаступ на геморагічні інсульти, фатальні крововиливи в мозок. Таких хворих — всупереч установці — не чіпати й не транспортувати, почали доставляти сюди для термінових операцій звільнення матерії мозку від стискання масою крові, що вилилася. І приречені, за своєчасного втручання, чимдалі частіше завдяки мосту — швидка допомога й інститут — поверталися до активного життя. Інформагенція АПН, рупор сенсацій епохи, доручила мені підготувати репортаж про нововведення. Разом із фотожурналістом Ігорем Кропивницьким, до слова, онуком великого драматурга й сином композитора Володимира Рябова, творця «Весілля в Малинівці», якось одного осіннього дня, заздалегідь зателефонувавши, ми прийшли до інституту і просто біля машини швидкої допомоги, що саме доставила такого пацієнта, побачили в накинутих халатах Арутюнова та його заступника Ромоданова. Не гаючи ані секунди, Кропивницький знімав кадр за кадром. Наш прихід Арутюнов схвалив у своїй темпераментній манері. Сказав, що поспішає на операцію, а подробиці розповість Андрій Петрович Ромоданов.

Відтоді я став періодично писати про інститут, а з 1964-го і про феномен Ромоданова в перетворенні цих палат. Адже О. Арутюнов, повернувшись до Москви, очолив Бурденковський інститут нейрохірургії, а його дітище в Києві повів у нові далі Ромоданов. Йому було тоді сорок чотири.

Аскетичний триповерховий корпус, надбудований нещодавно. Чітко пам’ятається директорський кабінет на першому поверсі, зі стародавнім високим кріслом, столом зеленого сукна, безліччю книжок, куди перейшов Ромоданов. Табличка на столі, з лаконічним закликом: «Думай!» ніби символізувала атмосферу цих стін. До речі, і в новому корпусі кабінет академіка Юрія Афанасійовича Зозулі, нинішнього директора інституту, соратника Арутюнова й Ромоданова, цілком зберігає той самий вигляд.

Промайнуло шістдесятиріччя Ромоданова, відзначеного званням Героя Соціалістичної Праці, набігла наступна кругла дата, сповнена нових планів за умов майбутньої незалежності України. Але потім, потім... У серпні 1993-го, внаслідок блискавичної безжалісної хвороби Андрій Петрович пішов із життя.

Образ його продовжував приваблювати, і разом із Віталієм Цимбалюком, одним із найближчих учнів Андрія Петровича, ми написали перше біографічне дослідження про нього, яке вдалося видати 1996 року. Кур’єрський поїзд часу помчав далі, і не дуже давно, минулого листопада, у Великому конференц-залі НАН України відбулося подвійне торжество з приводу 60-річчя інституту та 90-річчя від дня народження А. Ромоданова, з доповідями Ю. Зозулі і В. Цимбалюка.

Ясна річ, факти перегукувалися, відкриваючи й невідоме, але якось несказанно хвилювала ромодановська епопея. Разом із Віталієм Івановичем Цимбалюком, нині академіком НАМН України, ми знову поринаємо в річку спогадів.

— Віталію Івановичу, ваш прихід у нейрохірургію — досить інтригуюча історія, але поворот ключа, причому заочно, здійснив ваш майбутній учитель. Як на сьогодні, така кадрова безкорисливість до невідомого юного провінціала — явище, скажімо так, нетипове. Як це сталося і в чому полягав, якщо можна так висловитися, педагогічний стиль Ромоданова?

— Після закінчення Тернопільського медінституту я працював невропатологом у дільничній лікарні. Через обставини довелося брати участь у невідкладній нейрохірургічній операції, і я раптом вирішив: тут мій вибір.

Побував на курсах стажування в інституті нейрохірургії. Цикл вів професор Г. Педаченко, а директора інституту я бачив двічі-тричі лише ніби здалеку в загальній бесіді. Повернувся до Рівненської області, і тут виявилося, що обіцянка нейрохірургічної вакансії не справджується. Отже, я знову опинився у Великих Межеричах Корецького району цієї області. Написав, без будь-якої надії, листа А. Ромоданову з проханням про зарахування до клінічної ординатури, чудово усвідомлюючи, що коло претендентів вузьке, а мої шанси невеликі. Але невдовзі несподівано отримав омріяний виклик...

Принципи Ромоданова виглядали для хірурга-початківця привабливими, однак нелегкими. Це був своєрідний круговорот по основних клініках: від дитячої, де, до речі, він починав, до онкологічної (їх недарма сьогодні п’ять) і нейротравматологічної. Освоювалися складні, дуже відповідальні діагностичні маніпуляції, наприклад пневмоенцефалографія, оскільки до впровадження комп’ютерної магнітно-резонансної томографії тоді ще було дуже далеко... Втім, непохибним рукам, їхньому відчуттю не було ціни. Так, Павло Олексійович Пронзелєв, пройшовши пальцями по поверхні мозку, як правило, з абсолютною точністю визначав локалізацію пухлини. «Джерельну воду» успішної реанімації після складного втручання пацієнтам і колегам дарував талановитий невролог Олександр Львович Духін. У цілому ж, надихало те, що Ромоданов будував не просто прикладний клінічний комплекс із суто хірургічними домінантами, а справжній інститут мозку. Ось лише один приклад: інститут має унікальне відділення нейроімунології, котре багато років прозорливо веде професор Олександр Іванович Лісяний. Хоч і кажуть, що всі хвороби від нервів, насправді, у плані розгадки природи мозкових пухлин, в їхньому раптовому запуску багато, вочевидь, зумовлено імунологічним збоєм. Загалом же, сузір’я лабораторій у поєднанні з клінічними підрозділами й понині є унікальним. Цю карту науки заклав саме Ромоданов.

— І все ж таки справжнім контрапунктом стало, причому вперше в Радянському Союзі, запровадження методу стереотаксіса, що склався надалі в напрямок функціональної хірургії. Адже це й ваша наукова молодість, коли на початку сімдесятих ви прийшли до відділу Олега Олександровича Лапоногова, родоначальника нововведення, вам не було й тридцяти. Однак, звісно, наріжний камінь заклав Андрій Петрович. Тут, мабуть, якраз настав час висвітлити його цілісні імперативи.

— Розумієте, він був тонкою душею, науковим романтиком, до його натури пасують слова — сталь і ніжність. Але цей сплав пройшов трагічні випробування. Склалося чомусь так, що саме мені Андрій Петрович багато повідав, а деякі дивом збережені фотознімки ми помістили в тій скромній книжці... Він народився в Лубнах, на Полтавщині, 1920 року, в сім’ї священнослужителя й водночас одного з видатних ліберальних діячів України Петра Дмитровича Ромоданова. У смуті Громадянської війни й поразки національної революції Ромоданови переїхали до Києва, де Петро Дмитрович став шкільним учителем. Але в середині тридцятих, свідомо кидаючи виклик грізному часу, знову прийняв духовний сан, очоливши як священик одну з парафій. Цього кроку йому не простили, і 1937 року Петро Ромоданов назавжди канув у безодню репресій, посмертна реабілітація прийшла через десятиліття. До речі, уже в моє перебування на А. Ромоданова надійшов донос, що він, мовляв, не роззброївся ідейно щодо переконань свого батька — служителя культу, і наклеп за вказівкою райкому партії розбирали...

— Однак тоді ж, 1937-го, юнака мало було не спіткало страшне в ті часи тавро «Ч.С.И.Р.» — «член семьи изменника Родины», як іменували дітей і дружин заарештованих... Хто ж кинув рятівне коло, що взагалі ж і дало світові явище академіка Ромоданова?

— Його однокласниця й любов на все життя Ганна Сергіївна Янковська, незабутня Ганнуся. Її сім’я прикрила Андрія, надала прихисток і турботу. Тим часом наближався вступ до інституту. Андрій Петрович чудово вчився, вважався асом у точних дисциплінах. Подав документи до політехнічного. Але в останній момент Аня умовила забрати їх, віддавши перевагу медичному, в біографічній канві це представлялося більш нейтральним і безпечним. Відтоді проліг їхній спільний шлях до лікування. Війна, піший похід студентської колони до Харкова, потім дорога до Челябінська. Звідси, на початку зими 1942-го А. Ромоданов у складі прискореного фронтового випуску потрапляє молодшим лікарем полку до частин, що обороняли Москву напередодні першого рішучого наступу. Попереду були бої.

— Ратний ромодановский виток — особлива повість. Та коли в ній проступають, можливо, єдині у військовій медицині тієї пори вражаючі за науковою сміливістю життєдайні почини, то і його нейрохірургічні прориви багато в чому не мають аналогів. Чи є, проте, міст між висотами?

— Такий міст тримається, передусім, на безстрашності думки. Свою першу нагороду — медаль «За бойові заслуги» Андрій Петрович одержав за застосування замість донорської кадаверної, інакше кажучи, трупної одногрупної крові — під час надання допомоги в разі, здавалося б, безвихідних важких поранень. Свого часу спосіб намагалися узвичаїти славетні хірурги Юдін і Шамов, однак упередження потім узяли гору. Утім, Ромоданов знав про ці експерименти, він був надзвичайно сильним студентом. І заради життя застосовував незбагненний звичайною логікою постулат: «Смертю смерть подолав». Новаторство фронтового лікаря було належним чином оцінене, хоч навряд чи набуло розвитку. Але ж, якщо вдуматися, це була одна з перших вдалих за бойових умов тканинних трансплантацій.

— Очолюючи медсанбат танкової бригади у складі армії Рибалка, Андрій Петрович дійшов до Берліна і Праги... Вважається, що лікарі лише беруть участь у воєнних діях, але страшної стрілянини в боях також виявилося чимало. Що ж, провидіння оберігало його. Пам’ятається радість, коли вам, Віталію Івановичу, вдалося розшукати рідкісне фото — капітан Ромоданов з бойовими побратимами на даху поваленого рейхстагу, і ми відтворили його в нашій праці. Але що привело синьоокого лицаря добра в нейрохірургію?

— Напевно, одна лише, як то кажуть, полум’яна наукова пристрасть. Андрій Петрович, доблесний фронтовик, повернувся в Київ у дні, коли Наркомздоров’я керував рятівник медичного інституту у вирі війни, один із безпосередніх його вчителів Лев Іванович Медведь, відтак і керівні посади з певними пільгами були доступними для нещодавнього воїна. Та й саме життя диктувало потребу в такому швидкому зростанні. Його вагітна дружина не змогла виїхати з Києва, син народився 1942-го в окупованому місті, але доля зберегла всіх трьох... І все ж таки, за порадою Л. Медведя Ромоданов віддав перевагу нейрохірургії, великій, але важкій школі Арутюнова. Знову пролягла аскетична лінія — штурм висот.

— Повертаючись до методу стереотаксису, цілеспрямованого просування до вогнища ураження мозку за допомогою спеціальних «щупів» на основі скрупульозних математичних розрахунків, можна простежити безсумнівну єдність із використанням гамма-ножа, радіохірургічної технології на підѓрунті тієї далекої первинної карти, що викликає нині особливу зацікавленість. Але ж це далеко не єдине передбачення Ромоданова?

— Гамма-ніж і стереотаксис... Сьогодні в нашому інституті вони органічно співіснують, і я радий, що саме завдяки ромодановському універсалізму не залишився осторонь від цих великих змін, почавши свого часу їх просувати. Та коли відобразити внесок Андрія Петровича в нашу складну галузь панорамно, то це інститут у принципово нових обрисах і можливостях. Сам його основний клінічний корпус, що постає здалеку, немов величезний корабель, — його кровне дитя. А як не сказати про трьох ромодановських «наукових китів» — клініки дитячої нейрохірургії, де він, як уже йшлося, був одним із піонерів, новий погляд на травми і струси «палацу думки» та особливу увагу до нейроонкології. Тут, входячи в тонкі структури, Ромоданов переважно й оперував. Почавши з гранулем мозку — наслідків війни, чому через чотири роки після Перемоги присвятив кандидатську дисертацію та свою першу наукову монографію. Саме він благословив одного зі своїх вихованців Віктора Івановича Щеглова на розвиток ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, відкривши спеціальну клініку. А мені він доручив інший новий напрямок — розділ відбудовної нейрохірургії, підтримавши потім у становленні нейротрансплантології, перших досить вдалих спробах функціонального подолання наслідків дитячого церебрального паралічу й кисневого шоку мозку.

— Виповнюється тридцятиріччя від часу створення А. Ромодановим кафедри нейрохірургії зовсім нового типу і зразка, коли навчальним підрозділом Національного медичного університету вперше став найбільший НДІ. Починання вчителя, Віталію Івановичу, нині втілюєте ви. Розкажіть про цей шлях.

— Андрій Петрович, натура глибоко творча, можна сказати, ніби скучав за педагогічним поприщем, закономірно думав, що доскональне знайомство з можливостями нашого інституту наблизить студента-медика до гуманістичної відповідальної природи його майбутньої роботи, хай він і не стане нейрохірургом. Власне, й у самому медінституті ніби сформувався під його керівництвом прообраз такої майбутньої кафедри — школи молодих учених. І ось одного дня на зламі 1980-х Андрій Петрович раптом запросив мене до себе, повідомивши, що дав згоду очолити в медичному інституті, який тоді перебував під керівництвом академіка Є. Гончарука, кафедру нейрохірургії, але в структурі нашого інституту. Мені він запропонував зайняти вакансію за конкурсної підтримки професора кафедри. Для мене це було великою втіхою, із захопленням я допомагав Андрієві Петровичу, читаючи паралельно з ним лекції, спільно готуючи нові підручники. Мабуть, і сьогодні його душа витає в інститутському лекційному залі, що незмінно збирає студентів новизною й важливістю предмета.

«И тут кончается искусство, и дышат почва и судьба...» У вестибюлі лабораторно-адміністративного корпусу інституту, де розташована кафедра, зупиняєшся біля двох погрудь — на честь О. Арутюнова та А. Ромоданова. У роки війни Олександр Арутюнов — головний хірург фронту з неперевершеною майстерністю перемагав часто, здавалось би, абсолютно непоправне, проте чогось подібного досягав і Андрій Ромоданов, ще не передбачаючи — яке крило його осінить... Що ж містить і знаменує відведений кожному плин часу? У формулі провидця й подвижника Ромоданова це був тихий подвиг. На фасаді кутового будинку посеред Львівської площі, де колись був кінотеатр, ви можете побачити меморіальну дошку на його честь, тут він жив... Поспішають пішоходи, прямує потік машин, а він, наодинці з усіма, ніби вдивляється в майбутнє. Так склалася одна з найяскравіших київських фресок XX століття, яка вмістила життя і призначення Андрія Ромоданова.