Iсторична пам’ять про сучасну війну

Сім років російсько-української війни принесли Україні 13 тисяч загиблих, тисячі поранених, 1,2 мільйона переселенців, окупацію 7% її території та найсерйозніші порушення прав людини. Українці є очевидцями збройного конфлікту. Але як формувати історичну пам’ять про війну, що триває, яка її роль і що та як ми маємо зберегти для наших нащадків — на ці питання намагалися відповісти експерти під час Освітнього фестивалю прав людини в Чернігові.

Ми коротко записали тези дискусії.

Історики вважають, що історичній пам’яті не досить самих фактів. Їй не обійтися без конструювання наративів, адже це спосіб мислення про історію та історичну пам’ять. Отже, формування наративів стає полем битви. 

Експерти та історики одностайні в тому, що для історичної пам’яті важливо максимально збирати документи, свідчення та відкривати доступ до архівів, зокрема для фахівців, які працюють у різних жанрах.

«ЗІ СВІДЧЕННЯМИ НЕОБХІДНО БУТИ ВКРАЙ ОБЕРЕЖНИМИ»

Утім, як зауважує докторка історичних наук Оксана МІХЕЄВА, яка проводила глибинні соціологічні інтерв’ю з учасниками збройного конфлікту в Україні, зі свідченнями необхідно бути вкрай обережними. Професорка помітила, що очевидці подій викривлюють їх, тому фахівцям важливо помічати ці проблеми.

З досвіду соціологічних інтерв’ю Оксана Міхеєва відзначає так звану капсуляцію аудиторії, коли громадяни по-різному трактують події, розділяються на групи, читають лише звичні для їхнього світогляду тексти й відкидають аргументи іншої групи. 

«Люди з перших рядків розуміють, чи це їхній текст, чи лягає він на їхню світоглядну картину. І надалі вони добирають лише ті тексти, які корелюються з їхньою системою бачення навколишньої дійсності. Ця капсуляція посилюється і утворює групи людей, які по-різному трактують події і в яких зникають спільні точки дотику. Вони вже не чують одне одного і не можуть говорити між собою», — пояснює професорка.

Зрештою така ситуація впливає і на свідчення очевидців. Вони в такий спосіб підтягують події під свою світоглядну картину. Це особливо виявляється в збоях хронології.

«Такі свідчення не можуть бути джерелом про події», — прокоментувала вона. 

Утім, історик, політолог та громадський діяч В’ячеслав ЛІХАЧОВ вважає, що така ситуація свідчить про стан мислення людей на окупованих територіях, що уможливило війну. І це потрібно також фіксувати.

«За газетою «Правда» не можна писати історію Радянського Союзу, але й не можна писати історію СРСР без аналізу передовиці газети «Правда»», — прокоментував він.

Водночас через капсуляцію аудиторії дослідникам доводиться добирати термінологію, якою вони спілкуються з інтерв’юерами.

Директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій ПОДОЛЬСЬКИЙ вважає, що, ретельніше документуючи російсько-українську війну, Україна має винести уроки з Другої світової війни.

Люди, яких вивезли з Варшавського гетто до табору смерті Треблінка, вели свої щоденники про життя в нацистсько-окупаційному режимі. Згодом такі щоденники видавали. Окрім цього, він згадує 52 тисячі записів інтерв’ю з потерпілими євреями, які містяться у Фонді Шоа Інституту візуальної історії в університеті Південної Каліфорнії (США). Чотири тисячі з цих записів зробили інтерв’юери з України.  

Анатолій Подольский звертає увагу, що, до прикладу, Меморіалу Шоа в Парижі вдалося віднайти імена всіх депортованих євреїв, спочатку до Дрансі, а потім із Дрансі до концтабору Аушвіц. Імен розстріляних у вересні 1941 року цивільних у Бабиному Яру, Харкові, Дніпрі, Донецьку та інших українських містах ніхто не зберігав.

В’ячеслав Ліхачов вважає, що в істориків є інструментарій для збереження пам’яті, але суспільству насамперед потрібно прорефлексувати, щоб усвідомити, як ми маємо розкривати історичну пам’ять про війну, яка триває, і що ми вважаємо найважливішим.

«Історія дається нам не в цілісному вигляді, якою вона відбулася. Позитивістські ідеї ХІХ століття, що історики мають описувати факти як вони були, гарні, але все ж такої історії немає. Та історія, яку ми читаємо в книжках, бачимо в кіно та чуємо від бабусі, — сконструйований наратив. Якщо ми усвідомлюємо, як конкуренція різних історичних наративів впливає на теперішні події, то ми маємо розуміти, що інтерпретація сьогоднішніх подій також частина протистоянь», — розмірковує Ліхачов.

«ПОТРІБНО ВИЗНАЧИТИСЯ, ЩО МИ ВВАЖАЄМО ЦЕНТРОМ СЬОГОДНІШНІХ ПОДІЙ»

«Потрібно визначитися, що ми вважаємо центром сьогоднішніх подій — втрату територій, загибель людей, героїзм захисників? Ми це розглядаємо як унікальну подію, якої не було за історію незалежної України чи як частину російського імперіалізму?» — запитує історик. Він вважає, що суспільству в збереженні пам’яті потрібно концентруватися на тому, що Україна виграла війну за свою незалежність, а не на «постійному вимірюванні зрад».

Зі свого боку координатор Центру документування Української Гельсінської спілки з прав людини Олексій БІДА переконаний, що вже зараз необхідно формувати меседжі, які дозволять надалі дати можливість уникати соціальної напруги та не повертатися до конфлікту через помсту та побутові негаразди.

Правозахисник відзначає історичні наративи Європи, СРСР, сьогоднішньої Росії — «Ніколи знову» та «Можемо повторити» і висловлює думку, що останній виник з підходу героїзації війни.

«Наратив «Ніколи знову» сформовано з позиції потерпілих, і це запобігає новій хвилі насильства. А коли кажуть про героїв та перемоги, формують у такий спосіб через освіту, культуру та ЗМІ у свідомості людей образ героя, який захищає що завгодно та кого завгодно. Люди хочуть бути схожими на такого героя і живуть у постійній готовності взяти до рук зброю, щоб почати знову війну. І не важливо, наскільки ця війна буде справедлива. Досить визначити ворога, якого можна вбити», — пояснює Олексій Біда. Правозахисник уточнює, що не виступає проти героїзації. Він наполягає на балансі та всебічному висвітленні збройного конфлікту. 

«Якщо ми говоримо про культуру, то постає питання, як ми зберігатимемо цю пам’ять. Це буде новий день перемоги чи день поминання? Це буде новий десятиметровий пам’ятник у стилі радянського реалізму чи пам’ятник, який вшановує загиблих цивільних під час зачищення села Переможне?» — запитує правозахисник.

«ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ МАЄ ВИПЛИВАТИ З ДИСКУСІЙ У СУСПІЛЬСТВІ»

В’ячеслав Ліхачов вважає, що у формуванні наративів історичної пам’яті не має бути монополіста. Історична пам’ять має випливати з дискусій у суспільстві.

«Потрібна свідома дискусія, має прийти усвідомлення, що потрібно обговорювати, як ми маємо писати та говорити про цю війну. Під час цієї дискусії вже буде вимальовуватися консенсус, спільний знаменник для фахівців різних жанрів. У цій дискусії все ж керівна роль має належати громадянському суспільству, яке в нас значно зріліше і здатне на такі конструктивні зусилля, але аж ніяк не державі», — зауважив Ліхачов.

Утім, Анатолій Подольський закликає до уважності до тих, хто формує наративи. Він наводить як приклад історію, коли 2016 року, до 75-тих роковин трагедії в Бабиному Яру, з’явився маловідомий приватний фонд «Babyn Yar Holocaust Memorial Cneter». За російські гроші він хоче збудувати в Києві музей, але з концептуальним підходом, що саме в Україні вигадали та реалізовували Голокост, а не націонал-соціалізм був наріжним каменем трагедії.

«Навіщо розповідати про українців, які рятували євреїв? Пропонувалось показувати українців як колаборантів. Ця гібридна боротьба проти нас — антилюдський, антиєврейський, антиукраїнський підхід. І виникало таке відчуття, що до України ставились, як до колоніальної території, мовляв це ж все радянське. Ні, це не наше», — коментує історик.

Оксана Міхеєва зазначає, що сьогодні в Україні ведуться емоційні дискусії в цьому напрямі. Вона застерігає від небезпек, коли в такому дискурсі перемагають яскраві та голосні виступи, а не раціональні аргументи й коли мета дискусій — знецінити опонента. Це загалом може призводити до самоцензури в експертних колах.