Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Коли немає замовлень від держави

Чи має шанс вціліти унікальна вітчизняна школа реставрації
25 лютого, 2011 - 00:00
ФАХІВЦІ ЗНАЙШЛИ ОПИСИ ВСІХ АРХІТЕКТУРНИХ СЮЖЕТІВ, ЩО БУЛИ ВТРАЧЕНІ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ. БІЛЬШІСТЬ ІЗ НИХ МОЖНА ВІДНОВИТИ — ЯКЩО ХТОСЬ ПРОФІНАНСУЄ РОБОТУ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»
КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА, З ДЗВІНИЦІ ЯКОЇ ВІДКРИВАЄТЬСЯ ОДИН ІЗ НАЙКРАЩИХ ВИДІВ НА КИЇВ, ТЕЖ ПОТРЕБУЄ РЕКОНСТРУКЦІЇ, В ПЕРШУ ЧЕРГУ ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ПЕЧЕР НА ЇЇ ТЕРИТОРІЇ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

В Україні налічується понад сто тисяч пам’яток: 57 тисяч — археології, 16 тисяч — архітектури і містобудування, 51 тисяча історії, понад п’ять тисяч — монументального мистецтва. Серед них понад чотири тисячі — пам’ятки національного значення. Втім, як кажуть розумні люди, немає пам’яток якогось значення, є просто пам’ятки. Але хто нині розуміє це, крім невеликої жменьки людей, які пов’язані з мистецтвом? Зо дня на день Україна продовжує втрачати свою культурну спадщину. І якщо в Києві на Подолі під шумок Нового року зноситься садиба Казанського, а на Малій Житомирській збираються ліквідувати садибу Мурашка — це лише останні приклади вандалізму, — то що казати про решту України, про пам’ятки місцевого значення? В Україні стратегічно важливі підприємства давно прибрали до приватних рук, і, здається, вже нічого приватизовувати. Ні, виявляється, залишилися ще пам’ятки архітектури, в тому числі — місцевого значення, земельні ділянки, на яких вони розташовані. Тепер до них дійшла черга? Все це болить людям, які розуміються на мистецтві, на культурі, на минувшині та відчувають грань між прекрасним і потворним. Реставратори Науково-дослідного інституту «Укрпроектреставрація», як ніхто інший, знають про втрати, що їх зазнає нині культурно-історична спадщина України. Нещодавно «День» побував у майстернях цієї організації, яка має величезний досвід роботи, аби дізнатися, чим сьогодні живуть люди, які дають друге дихання культурним пам’яткам.

«МИ ПО ПІВРОКУ НЕ ПРАЦЮЄМО»

У Гостинному дворі, що на Контрактовій площі, де міститься НДІ «Укрпроектреставрація», якраз така атмосфера, щоб працювати натхненно і вдумливо — тиша, відчувається неспішність. Будинок побудований 1809 року, потім його було зруйновано і у 80-х роках минулого століття знову відтворено за старим проектом. Це якраз той випадок, коли місце і люди, які на ньому працюють, ідеально відповідають один одному — як і майстерні художників на Андріївському узвозі (не без того, щоб хтось не зазіхав на Гостинний двір, та все якось Бог милував). Реставратори цього інституту за багаторічну його діяльність брали участь у реставрації Андріївського узвозу, Маріїнського палацу, Верховної Ради, Верховного Суду, Національного банку, Лаври, Софії — немає більш-менш значущого об’єкта у столиці та в інших кутках України, над відновленням та відбудовою якого не працювали б фахівці цього інституту. Хоча справи у майстернях, як зазначає директор науково-дослідного інституту «Укрпроектреставрація» Олександр Молож, за останні кілька років зовсім протилежні до стану спокою і задоволення, яке мають бути властивими для їхнього роду занять. Річ у тім, що у реставраторів немає роботи — такої, що їм би хотілося, і такої, якої потребує українська спадщина...

Олександр Єгорович Молож, який присвятив своєму інституту майже 30 років, розповідає, що хоч інститут державний, та замовлень від держави немає. Основний фах — реставрація пам’яток архітектури. За радянських часів були замовлення — люди стояли в черзі. А минулий рік взагалі був для них важким: понад півроку інститут не працював, бо не було замовлень, і лише під кінець року з’явилася робота — люди виконували її без вихідних. Так само було й два роки тому.

— 2009 рік був дуже тяжкий — ми зробили робіт всього на суму до шести мільйонів гривень. Зате минулого року в нас було замовлення на суму 12 мільйонів гривень — за рахунок Андріївського узвозу, Мистецького арсеналу, Маріїнського палацу. Головне — не просто забезпечити нас роботою, а щоб ця робота робилася — хай навіть її буде небагато. Перед кризою у нас бувало замовлень і на 40 мільйонів. Тоді працювали весь рік, — розповідає Олександр Єгорович.

Директор згадує, що раніше філіали їхнього інституту були по всій Україні (Харків, Крим, Суми, Львів), тільки в Києві працювали 450 осіб. Львівський філіал уже багато років працює як окремий інститут, але колеги нині розповідають, що ситуація в усіх однакова.

«НАШЕ ЗАВДАННЯ, — ЩОБ НАС НЕ БУЛО ВИДНО...»

Фахівців із відбудовних робіт вистачає. І молоді йдуть працювати, і вже досвідчені кадри тримаються своїх місць. Трапляється, що просяться назад ті, хто звільнився раніше. Директор розповідає про специфіку роботи його колег, про філософію реставраторського фаху.

— Тут не кожен зможе працювати. Якщо взяти нове будівництво, то архітектор хоче себе проявити, аби всі казали, що це зробив такий-то. А наше завдання — щоб нас не було видно, щоб ніхто не сказав, що прийшов хтось та приліпив щось своє нове. Завдання — не випинатися. Але всі, хто до нас приходить, — залишаються, — каже Олександр Ігоревич.

Та все-таки діяльне життя в інституті триває. Реставратор Володимир Касьяненко — один з тих, хто «не випинається», а робить свою справу. Ми відволікли його від роботи. Разом із колегами він займається відтворенням Всехсвятської церкви, що в комплексі Києво-Печерської лаври (Батуринська фортеця, Хотинська фортеця, Києво-Печерська лавра і багато інших є в послужному списку Володимира Касьяненка). На його думку, якщо порівнювати з іншими пам’ятками, то Всехсвятська церква ще досить добре збереглася. Та перш ніж розповісти, власне, про свою роботу, розповідає спочатку про особливості роботи реставратора.

— На жаль, нині фінансування у нас — ніяке. Хоч більшість пам’яток належить до національного надбання, і держава повинна дбати про них, починаючи від проектних розробок, наукових досліджень і закінчуючи виготовленням робіт... Загалом наша робота починається з фази, коли у нас з’являється об’єкт, ми виїжджаємо, досліджуємо його, обмірюємо. Паралельно наші мистецтвознавці шукають усе це в архівах. Далі на основі цих комплексних досліджень ми опрацьовуємо об’єкт. Обов’язково — з адаптацією, бо кожна пам’ятка має бути, як жива. Адаптація залежить від того, хто є орендатором чи її власником, — детально пояснює професіонал у сфері реставраційних робіт.

«РУЙНУЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ОСНОВА»

На жаль, як і його колег, Володимира Касьяненка нині турбують не суто професійні питання — нинішніх реставраторів відволікає від роботи ситуація, що загалом склалася в країні з культурною спадщиною, ставлення до неї влади і людей.

— Нам дуже важко все це споглядати. Руйнується історична основа, той стержень, який притягає не лише нас, а й культурну еліту з усього світу, — щоб приїхати і подивитися на «мать городов русских». Гарно звучить, але ця фраза вже викликає у нас схожий нецензурний вислів, — іронізує Володимир Касьяненко.

Проте називає себе та своїх колег мрійниками: ось закінчується цей проект і залишається ще дуже багато роботи, яку хотілось би зробити, але знову все впирається в кошти. Та все ж...

— У Всехсвятській церкві зберігся іконостас, виконаний за стилістикою архітектурного та іконописного ремесла XVIII і XIX століть. Мабуть, найкращі зразки іконостасів належать до XVIII століття. Тоді будували архітектурний каркас з декоративним оздобленням, а потім у віконечка вставляли ікону. Цей іконостас є нашаруванням: він складається з частин, які привносилися з якихось інших об’єктів Києво-Печерської лаври — ченці ніколи нічого не викидали... А ці прогалини (показує на малюнку іконостас і замальовані «вікна», в яких колись містилися ікони. — Авт.) є наслідком варварства чи боротьби з культом. Ці ікони не збереглися, але ми знайшли опис усіх сюжетів. І ми маємо можливість відновити його з погляду історичного змісту ікони. Але на це потрібні кошти, — роздумує про перспективи реставратор.

Ще Володимир Касьяненко розповідає про офіційне святкування цього року річниці Хотинської битви (відбулася 1621 року) та свою участь у відновленні й відбудові цієї славнозвісної та масштабної фортеці. (На планшеті в його кабінеті висить репродукція Хотинської фортеці: адже все, що роблять реставратори, — завжди у них під рукою, і, коли заходиш до майстерні, одразу видно, чим живуть ці люди).

— Більш-менш ми «підтягнули» фортецю, але за відсутності фінансування всі роботи припинилися. А її масштабність у розрізі туристичного відвідування надзвичайно велика. Хотин — правий берег Дністра, розташований між Чернівцями і Кам’янцем-Подільським. Заїжджає вся братія з інших країн. Сама по собі пам’ятка може існувати, та коли не буде інфраструктури, що була б спроможною підтримувати його в належному стані, то буде мало толку, — резюмує реставратор.

Раніше Володимир Касьяненко зі своєю майстернею курував Чернігівську область, реставратори працювали з монастирями і храмами. Досі його турбує те, що деякі духовні отці не розуміються в архітектурі й дозволяють собі робити все на свій смак. Розповідає, як колись сказав одній настоятельниці: «Ви ж чомусь не переписуєте Святе Письмо за сучасним стилем, з його термінами і тлумаченнями. Чому ж у вас здіймається рука перероблювати на свій смак архітектурну спадщину?..» Це ще одна проблема фахівців, адже по всій Україні залишається ще дуже багато об’єктів місцевого значення. І це «місцеве значення» доволі часто буває цікавим і самобутнім.

Олександр Молож колись займався Вінницькою областю та розповідає, що пішки обійшов кожне село.

— Ми робили свого роду інвентаризацію: там майже в кожному селі — палац або храм. Гадаю, сьогодні вони якщо не пропали зовсім, то геть занепали, бо й раніше палаци зазвичай застосовувати як склад чи ще що-небудь, — каже Олександр Єгорович.

Володимир Касьяненко показує книжку двадцятилітньої давності — один том із чотиритомника «Пам’ятки містобудування і архітектури Української РСР».

— Якось так трапилося, що це видання потрапило на бієнале в Париж. І ось ця простенька чорно-біла книжечка, яка за поліграфією не могла тягатися з тими виданнями, що були там представлені, завойовує гран-прі. Основний аргумент: світова спільнота побачила масштаб нашого минулого і що воно ще є в Україні, — з гордістю каже Володимир Касьяненко.

До розмови приєднався реставратор Петро Макаренко, який працює в сусідній майстерні. Він займається Андріївським узвозом. Коли працював торік, ще, здається, не заплатили за роботу. Там ті ж самі проблеми: є фінансування — є робота. «Згадайте про Андріївський узвіз у статті!» — просить Петро Якович.

ПРО ПЕРСПЕКТИВИ

На логічне запитання «Що ж нас чекає, якщо все так і триватиме, ви ж, мабуть, краще знаєте?» — відповідь заздалегідь відома.

— Ми проводимо планерки, обговорюємо наші проблеми у своєму колі та приходимо до висновку, що перспективи у нас невтішні, — каже Олександр Молож. — Із таким підходом, як тепер, скоро нічого не залишиться. Щось пропаде саме по собі, щось знищать. Залишаться декілька об’єктів — Софія, Лавра — які відомі всім. Мине певний час — і на що ми будемо дивитися? Те, що будують сьогодні, — це «переспіви» того, що будувалося 30 років тому, це також було в Європі. Вони цей шлях пройшли. Але якби ми мали таке ставлення до пам’яток, як на Заході, — було б краще.

Директор розповідає, що вони вже написали листи з пропозицією співпраці в усі області, міністерства, до спонсорів, — готові до реальної роботи. Однак поки що досі не мають жодного договору. І з березня (Олександр Єгорович уже підписав наказ) інститут працюватиме за таким режимом — один робочий день на тиждень. У працівників — мінімальні зарплати, і так уже другий рік.

Дуже прикро, що талановиті, самовіддані люди — без роботи. Їхня робота чимось нагадує роботу акторів — цілковита залежність від того, чи є роль, чи ні, тобто від режисера. А хто в Україні має бути тим режисером, який правильно роздасть «ролі», поставить акценти. Реставратори пригадують, як вони робили нещодавно Батуринську столицю — за один рік! Розповідають, що тоді сердилися, бо так швидко не можна — то невірний підхід. Але тепер кажуть: якби ту роботу не робили так аврально, то фортеці в Батурині так і не було б. Темпи для нас — дрібниця, аби лише державі потрібна була спадщина.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments