Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Коли немає замовлень від держави

Чи має шанс вціліти унікальна вітчизняна школа реставрації
25 лютого, 2011 - 00:00
ФАХІВЦІ ЗНАЙШЛИ ОПИСИ ВСІХ АРХІТЕКТУРНИХ СЮЖЕТІВ, ЩО БУЛИ ВТРАЧЕНІ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ. БІЛЬШІСТЬ ІЗ НИХ МОЖНА ВІДНОВИТИ — ЯКЩО ХТОСЬ ПРОФІНАНСУЄ РОБОТУ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»
КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА, З ДЗВІНИЦІ ЯКОЇ ВІДКРИВАЄТЬСЯ ОДИН ІЗ НАЙКРАЩИХ ВИДІВ НА КИЇВ, ТЕЖ ПОТРЕБУЄ РЕКОНСТРУКЦІЇ, В ПЕРШУ ЧЕРГУ ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ПЕЧЕР НА ЇЇ ТЕРИТОРІЇ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

В Україні налічується понад сто тисяч пам’яток: 57 тисяч — археології, 16 тисяч — архітектури і містобудування, 51 тисяча історії, понад п’ять тисяч — монументального мистецтва. Серед них понад чотири тисячі — пам’ятки національного значення. Втім, як кажуть розумні люди, немає пам’яток якогось значення, є просто пам’ятки. Але хто нині розуміє це, крім невеликої жменьки людей, які пов’язані з мистецтвом? Зо дня на день Україна продовжує втрачати свою культурну спадщину. І якщо в Києві на Подолі під шумок Нового року зноситься садиба Казанського, а на Малій Житомирській збираються ліквідувати садибу Мурашка — це лише останні приклади вандалізму, — то що казати про решту України, про пам’ятки місцевого значення? В Україні стратегічно важливі підприємства давно прибрали до приватних рук, і, здається, вже нічого приватизовувати. Ні, виявляється, залишилися ще пам’ятки архітектури, в тому числі — місцевого значення, земельні ділянки, на яких вони розташовані. Тепер до них дійшла черга? Все це болить людям, які розуміються на мистецтві, на культурі, на минувшині та відчувають грань між прекрасним і потворним. Реставратори Науково-дослідного інституту «Укрпроектреставрація», як ніхто інший, знають про втрати, що їх зазнає нині культурно-історична спадщина України. Нещодавно «День» побував у майстернях цієї організації, яка має величезний досвід роботи, аби дізнатися, чим сьогодні живуть люди, які дають друге дихання культурним пам’яткам.

«МИ ПО ПІВРОКУ НЕ ПРАЦЮЄМО»

У Гостинному дворі, що на Контрактовій площі, де міститься НДІ «Укрпроектреставрація», якраз така атмосфера, щоб працювати натхненно і вдумливо — тиша, відчувається неспішність. Будинок побудований 1809 року, потім його було зруйновано і у 80-х роках минулого століття знову відтворено за старим проектом. Це якраз той випадок, коли місце і люди, які на ньому працюють, ідеально відповідають один одному — як і майстерні художників на Андріївському узвозі (не без того, щоб хтось не зазіхав на Гостинний двір, та все якось Бог милував). Реставратори цього інституту за багаторічну його діяльність брали участь у реставрації Андріївського узвозу, Маріїнського палацу, Верховної Ради, Верховного Суду, Національного банку, Лаври, Софії — немає більш-менш значущого об’єкта у столиці та в інших кутках України, над відновленням та відбудовою якого не працювали б фахівці цього інституту. Хоча справи у майстернях, як зазначає директор науково-дослідного інституту «Укрпроектреставрація» Олександр Молож, за останні кілька років зовсім протилежні до стану спокою і задоволення, яке мають бути властивими для їхнього роду занять. Річ у тім, що у реставраторів немає роботи — такої, що їм би хотілося, і такої, якої потребує українська спадщина...

Олександр Єгорович Молож, який присвятив своєму інституту майже 30 років, розповідає, що хоч інститут державний, та замовлень від держави немає. Основний фах — реставрація пам’яток архітектури. За радянських часів були замовлення — люди стояли в черзі. А минулий рік взагалі був для них важким: понад півроку інститут не працював, бо не було замовлень, і лише під кінець року з’явилася робота — люди виконували її без вихідних. Так само було й два роки тому.

— 2009 рік був дуже тяжкий — ми зробили робіт всього на суму до шести мільйонів гривень. Зате минулого року в нас було замовлення на суму 12 мільйонів гривень — за рахунок Андріївського узвозу, Мистецького арсеналу, Маріїнського палацу. Головне — не просто забезпечити нас роботою, а щоб ця робота робилася — хай навіть її буде небагато. Перед кризою у нас бувало замовлень і на 40 мільйонів. Тоді працювали весь рік, — розповідає Олександр Єгорович.

Директор згадує, що раніше філіали їхнього інституту були по всій Україні (Харків, Крим, Суми, Львів), тільки в Києві працювали 450 осіб. Львівський філіал уже багато років працює як окремий інститут, але колеги нині розповідають, що ситуація в усіх однакова.

«НАШЕ ЗАВДАННЯ, — ЩОБ НАС НЕ БУЛО ВИДНО...»

Фахівців із відбудовних робіт вистачає. І молоді йдуть працювати, і вже досвідчені кадри тримаються своїх місць. Трапляється, що просяться назад ті, хто звільнився раніше. Директор розповідає про специфіку роботи його колег, про філософію реставраторського фаху.

— Тут не кожен зможе працювати. Якщо взяти нове будівництво, то архітектор хоче себе проявити, аби всі казали, що це зробив такий-то. А наше завдання — щоб нас не було видно, щоб ніхто не сказав, що прийшов хтось та приліпив щось своє нове. Завдання — не випинатися. Але всі, хто до нас приходить, — залишаються, — каже Олександр Ігоревич.

Та все-таки діяльне життя в інституті триває. Реставратор Володимир Касьяненко — один з тих, хто «не випинається», а робить свою справу. Ми відволікли його від роботи. Разом із колегами він займається відтворенням Всехсвятської церкви, що в комплексі Києво-Печерської лаври (Батуринська фортеця, Хотинська фортеця, Києво-Печерська лавра і багато інших є в послужному списку Володимира Касьяненка). На його думку, якщо порівнювати з іншими пам’ятками, то Всехсвятська церква ще досить добре збереглася. Та перш ніж розповісти, власне, про свою роботу, розповідає спочатку про особливості роботи реставратора.

— На жаль, нині фінансування у нас — ніяке. Хоч більшість пам’яток належить до національного надбання, і держава повинна дбати про них, починаючи від проектних розробок, наукових досліджень і закінчуючи виготовленням робіт... Загалом наша робота починається з фази, коли у нас з’являється об’єкт, ми виїжджаємо, досліджуємо його, обмірюємо. Паралельно наші мистецтвознавці шукають усе це в архівах. Далі на основі цих комплексних досліджень ми опрацьовуємо об’єкт. Обов’язково — з адаптацією, бо кожна пам’ятка має бути, як жива. Адаптація залежить від того, хто є орендатором чи її власником, — детально пояснює професіонал у сфері реставраційних робіт.

«РУЙНУЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ОСНОВА»

На жаль, як і його колег, Володимира Касьяненка нині турбують не суто професійні питання — нинішніх реставраторів відволікає від роботи ситуація, що загалом склалася в країні з культурною спадщиною, ставлення до неї влади і людей.

— Нам дуже важко все це споглядати. Руйнується історична основа, той стержень, який притягає не лише нас, а й культурну еліту з усього світу, — щоб приїхати і подивитися на «мать городов русских». Гарно звучить, але ця фраза вже викликає у нас схожий нецензурний вислів, — іронізує Володимир Касьяненко.

Проте називає себе та своїх колег мрійниками: ось закінчується цей проект і залишається ще дуже багато роботи, яку хотілось би зробити, але знову все впирається в кошти. Та все ж...

— У Всехсвятській церкві зберігся іконостас, виконаний за стилістикою архітектурного та іконописного ремесла XVIII і XIX століть. Мабуть, найкращі зразки іконостасів належать до XVIII століття. Тоді будували архітектурний каркас з декоративним оздобленням, а потім у віконечка вставляли ікону. Цей іконостас є нашаруванням: він складається з частин, які привносилися з якихось інших об’єктів Києво-Печерської лаври — ченці ніколи нічого не викидали... А ці прогалини (показує на малюнку іконостас і замальовані «вікна», в яких колись містилися ікони. — Авт.) є наслідком варварства чи боротьби з культом. Ці ікони не збереглися, але ми знайшли опис усіх сюжетів. І ми маємо можливість відновити його з погляду історичного змісту ікони. Але на це потрібні кошти, — роздумує про перспективи реставратор.

Ще Володимир Касьяненко розповідає про офіційне святкування цього року річниці Хотинської битви (відбулася 1621 року) та свою участь у відновленні й відбудові цієї славнозвісної та масштабної фортеці. (На планшеті в його кабінеті висить репродукція Хотинської фортеці: адже все, що роблять реставратори, — завжди у них під рукою, і, коли заходиш до майстерні, одразу видно, чим живуть ці люди).

— Більш-менш ми «підтягнули» фортецю, але за відсутності фінансування всі роботи припинилися. А її масштабність у розрізі туристичного відвідування надзвичайно велика. Хотин — правий берег Дністра, розташований між Чернівцями і Кам’янцем-Подільським. Заїжджає вся братія з інших країн. Сама по собі пам’ятка може існувати, та коли не буде інфраструктури, що була б спроможною підтримувати його в належному стані, то буде мало толку, — резюмує реставратор.

Раніше Володимир Касьяненко зі своєю майстернею курував Чернігівську область, реставратори працювали з монастирями і храмами. Досі його турбує те, що деякі духовні отці не розуміються в архітектурі й дозволяють собі робити все на свій смак. Розповідає, як колись сказав одній настоятельниці: «Ви ж чомусь не переписуєте Святе Письмо за сучасним стилем, з його термінами і тлумаченнями. Чому ж у вас здіймається рука перероблювати на свій смак архітектурну спадщину?..» Це ще одна проблема фахівців, адже по всій Україні залишається ще дуже багато об’єктів місцевого значення. І це «місцеве значення» доволі часто буває цікавим і самобутнім.

Олександр Молож колись займався Вінницькою областю та розповідає, що пішки обійшов кожне село.

— Ми робили свого роду інвентаризацію: там майже в кожному селі — палац або храм. Гадаю, сьогодні вони якщо не пропали зовсім, то геть занепали, бо й раніше палаци зазвичай застосовувати як склад чи ще що-небудь, — каже Олександр Єгорович.

Володимир Касьяненко показує книжку двадцятилітньої давності — один том із чотиритомника «Пам’ятки містобудування і архітектури Української РСР».

— Якось так трапилося, що це видання потрапило на бієнале в Париж. І ось ця простенька чорно-біла книжечка, яка за поліграфією не могла тягатися з тими виданнями, що були там представлені, завойовує гран-прі. Основний аргумент: світова спільнота побачила масштаб нашого минулого і що воно ще є в Україні, — з гордістю каже Володимир Касьяненко.

До розмови приєднався реставратор Петро Макаренко, який працює в сусідній майстерні. Він займається Андріївським узвозом. Коли працював торік, ще, здається, не заплатили за роботу. Там ті ж самі проблеми: є фінансування — є робота. «Згадайте про Андріївський узвіз у статті!» — просить Петро Якович.

ПРО ПЕРСПЕКТИВИ

На логічне запитання «Що ж нас чекає, якщо все так і триватиме, ви ж, мабуть, краще знаєте?» — відповідь заздалегідь відома.

— Ми проводимо планерки, обговорюємо наші проблеми у своєму колі та приходимо до висновку, що перспективи у нас невтішні, — каже Олександр Молож. — Із таким підходом, як тепер, скоро нічого не залишиться. Щось пропаде саме по собі, щось знищать. Залишаться декілька об’єктів — Софія, Лавра — які відомі всім. Мине певний час — і на що ми будемо дивитися? Те, що будують сьогодні, — це «переспіви» того, що будувалося 30 років тому, це також було в Європі. Вони цей шлях пройшли. Але якби ми мали таке ставлення до пам’яток, як на Заході, — було б краще.

Директор розповідає, що вони вже написали листи з пропозицією співпраці в усі області, міністерства, до спонсорів, — готові до реальної роботи. Однак поки що досі не мають жодного договору. І з березня (Олександр Єгорович уже підписав наказ) інститут працюватиме за таким режимом — один робочий день на тиждень. У працівників — мінімальні зарплати, і так уже другий рік.

Дуже прикро, що талановиті, самовіддані люди — без роботи. Їхня робота чимось нагадує роботу акторів — цілковита залежність від того, чи є роль, чи ні, тобто від режисера. А хто в Україні має бути тим режисером, який правильно роздасть «ролі», поставить акценти. Реставратори пригадують, як вони робили нещодавно Батуринську столицю — за один рік! Розповідають, що тоді сердилися, бо так швидко не можна — то невірний підхід. Але тепер кажуть: якби ту роботу не робили так аврально, то фортеці в Батурині так і не було б. Темпи для нас — дрібниця, аби лише державі потрібна була спадщина.

Оксана МИКОЛЮК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments