Коли лінія фронту – твоя вулиця

У селищі міського типу Зайцевому, передмісті Горлівки, вже весна. Під ногами чвакає багнюка, над дахами будинків, побитих снарядами та посічених осколками, — блакитне небо. «Зеленка», що простяглася край городів місцевих жителів, — ще гола, але небезпечна: у ній часто ховаються бойовики так званої ДНР. На вулицях селища — українські військові, які патрулюють територію та допомагають місцевим, що опинилися в умовах, несумісних із нормальним життям. Тут вже три місяці немає ні світла, ні води. Походи людей за продуктами та ліками — кожен раз ціла пригода, що може закінчитися трагічно. А головне — постійні обстріли. «Раніше хоча б стріляли у визначений час, і ми могли щось робити у перервах, а зараз не знаєш, де застане тебе обстріл», — розповідає місцева жителька.

Лінія вогню або лінія фронту — не просто військові терміни для тутешніх жителів. Це — у буквальному сенсі — невелика лінія землі, затиснута між позиціями військових ЗСУ і бойовиків, яка часто пролягає по тій чи іншій вулиці містечка.

У «сіру зону» селище потрапило ще влітку 2014 року, і з тої пори його покинула значна частина населення. А останнім часом бойові дії тут активізувалися, і нечисленні жителі, що лишилися, стають свідками його повільної загибелі.

СПРИЙНЯТТЯ СИТУАЦІЇ

На журналістів тут дивляться з недовірою, спілкуються обережно, просять не показувати їх по телебаченню і не хочуть називати своїх імен. «Я не можу показати вам свій підвал, де ми зі старухою ховаємося від обстрілів. Вам там немає чого робити, — говорить 70-річний чоловік, який за кілька хвилин до того охоче показував нам воронки від снарядів у своєму дворі. — Це стратегічне місце, так би мовити». Але згодом все ж таки показує. Підвал як підвал. І нічого такого, що могло б нашкодити власнику, у нашому візиті не було.

Зрозуміти цих людей можна — вони бояться. І цей страх і невизначеність роблять їхню реальність парадоксальною. Вони одночасно намагаються добре відгукуватися і про українських військових, які діляться з ними продуктами і живуть по сусідству, і про бойовиків так званої ДНР, чиї позиції починаються за городами цих людей. І вже за кілька хвилин активно обурюються діями як українських військових, так і бойовиків. Вони одночасно можуть говорити про єдину Україну і про «ДНР» як щось цілком логічне і прийнятне. Але зрештою, заплутавшись, кажуть, що вони не знають, хто стріляє, звідки, хто розпочав цю війну, і їм просто хочеться, щоб на їхні домівки перестали падати снаряди. Вони живуть у «сірій зоні», і їхнє сприйняття ситуації теж, схоже, перебуває у цій самій зоні.

«О П’ЯТІЙ ГОДИНІ ВЕЧОРА ЖИТТЯ ТУТ ЗУПИНЯЄТЬСЯ»

Тут лишилися переважно люди похилого віку, хворі та ті, кому нікуди їхати. Родини з дітьми переважно покинули селище. 70-річний чоловік розповідає, що жити у Зайцевому нестерпно, та й життям це назвати важко, але покинути селище він не може — його дружина нетранспортабельна. «Дуже важко кожен раз затягувати старуху в підвал, а після обстрілу витягувати назад, — говорить він. — але нам немає куди їхати, та й прихопити з собою все, що ми нажили за ці роки, неможливо. Тому лишаємось тут. За медикаментами їздимо в Горлівку (окупована бойовиками територія. — Авт.). Постійні обстріли, в сусідній будинок вже двічі попадали снаряди і кілька днів тому люди звідти нарешті виїхали. Все село розбите, зруйноване...» 

Ми йдемо селищем. Тут тихо і порожньо. Немає на вулицях дітей, не пасуться корови. По обидві руки бачимо посічені дрібними осколками паркани, розбиті снарядами, а подекуди і згорілі до тла будинки, обгорілі автомобілі, велосипеди, дитячі іграшки... «Ось тут, — розповідає місцева жителька років 45-ти, — був будинок, у якому лежала паралізована жінка. У нього потрапив снаряд, все згоріло, ми не знайшли жодних останків цієї жінки», — витирає сльози. І додає: «О п’ятій годині вечора життя тут зупиняється — починається обстріл, летить з усіх сторін. Ми нікому не потрібні тут — ні Україні, ні тим (так званій ДНР. — Ред.), нас всі покинули. А раптом завтра згорить наше житло — хто нам допоможе? Ніхто...»

Ця ж жінка веде нас вулицею далі. «Ось, — показує рукою на невеликий будиночок з пробитим дахом, — тут ми обладнали підвал з кількома входами-виходами і місяць, у серпні, жили там трьома сім’ями. А потім у дім поцілив снаряд, пробив дах — і прямо в підлогу! Підвал не пробив, але страху ми тоді натерпілися!»

«ЩОЙНО ЯКЕСЬ РЕЛІГІЙНЕ СВЯТО — ТАК І ПОЧИНАЮТЬСЯ ОБСТРІЛИ»

Ще одна місцева мешканка — жінка років 60-ти — розповідає, що на їхній вулиці з 56 будинків лишилися лише 12 сімей жити. «У нас тут щойно якесь релігійне свято — так і починаються обстріли. Влітку з липня в підвалі просиділи. Бомбардування, обстріли. Це нестерпно, немає життя ніякого тут, і сил ніяких вже немає, — плаче. — І ОБСЄ тут було не раз, і пекло все одно».

Води у самому селищі немає — за нею ходять на околицю до криниці. І то у першій половині дня, бо потім починаються обстріли. Один з чоловіків саме несе воду — два відра на коромислі і ще відро у руках. Загалом криниця знаходиться у зоні, що під постійними снайперськими обстрілами. Більшість людей бояться ходити туди, а цей чоловік ризикує своїм життям і приносить воду не тільки собі, а й сусідам. «Ось так ходжу по п’ять-шість разів за день — і то до обіду лише. Мені багато води треба, бо в сараї стоїть корова Красуля. Раніше випускав її пастися — а тепер боюсь, щоб не розстріляли».

У кожного, хто лишився в Зайцевому, у коридорах стоять сумки з цінними речами і документами. Щойно починається обстріл — люди хапають їх і біжать у підвал. Влітку у підвалах можна було жити — зараз ні. Холодно, вогко, немає світла. Вибиті вікна затуляють целофаном або килимами, закладають цеглою. На подвір’ях лежить цегла і шифер, збиті осколками з будинків, під ногами хрустить вибите скло, доріжки вкриті корою сосен, які тут ростуть у дворах. Ніхто нічого не прибирає — немає сил і сенсу. Як не зараз, то ввечері, як не сьогодні, то завтра сюди знову прилетять снаряди. Їхні залишки люди збирають у відра і миски. Проте вірять, що мир таки буде. Як ні — доведеться виїхати. Місцева жінка говорить: «У багатьох родичі у сусідніх селах і містах, на території «ДНР». Зрозумійте, це не наш вибір, не ми почали цю війну».

«ЦЕ ВАЖКО СОБІ УЯВИТИ: В ДОМІ ПЕРЕБУВАЮТЬ НАШІ ВІЙСЬКОВІ, А В ГОРОДІ ВЖЕ “ДЕЕНЕРІВЦІ”»

Тетяна КОШЕЛЬ, керівник благодійної організації «Пліч-о-пліч», волонтер:

– Не всі населені пункти відвойовані повністю. Буває, що половина селища знаходиться на окупованій території, а половина – на українській. Якщо брати до прикладу Зайцеве, то мешканці прописані у Нікітівському районі міста Горлівки. Виходить, люди живуть на звільненій території, а всі документи у них прив’язані до окупованої Горлівки.

Зараз громадська організація «Донбас SOS» підняла шум довкола цієї проблеми. Ми возили туди допомогу, я особисто забирала у людей ксерокопії документів, у кого їх не було – я фотографувала документи. І зараз ми зробили відомості щодо всіх мешканців, які там є. У Зайцевому назначили військового коменданта, тому що там зараз немає влади - всі органи управління залишилися на окупованій території. На даний момент військовий комендант затверджує всі ці списки, які ми складаємо, передає в штаб прикордонників у Краматорськ. Далі людям мають видати паперову перепустку, що вони місцеві мешканці. І на всіх КПВВ у Майорську чи Зайцевому у програмі будуть всі ці прізвища - так місцеві жителі зможуть пересікати їх без черги. Поки ж виходить, що вони там затиснуті з усіх сторін блокпостами і не можуть вийти, а якщо виходять, то мають їздити як дончани, як горлівчани – за електронними перепустками, і стояти у чергах.

Але перепустки - не єдина проблема мешканців Зайцевого. Там ще купа гуманітарних проблем. Води нормальної немає – вони там п’ють невідомо що. Світла немає – трансформаторну будку розбило. Немає зв’язку нормального, відсутній інтернет. Жахливо, що цвинтар знаходиться на окупованій стороні, туди не пускають. Була ситуація, коли людина у Зайцевому померла, і поховати її не могли три дні – а було дуже тепло. Зрештою близьких померлого перерахували, дозволили поховати людину, і знову назад запустили. Там жах. І кожну ніч ці люди сидять під обстрілами. Я бачила ці селища – там розбито все. Немає жодного будинку зі склом, вони вікна затуляють плівкою, але й вона не витримує обстрілів і лопається. Зараз треба туди везти плівку. І потрібно крити дахи. Дощі йдуть, будинки руйнуються.

І діти там є, маленькі діти. Я коли приїхала, побачила вагітну жінку, і є малеча дошкільного віку. Є одна родина з прийомними дітьми. Є діти шкільного віку, які другий рік не ходять в школу. Минулого року вони були на дистанційному навчанні, а цього року їх перегородили і вони лишилися на тій частині селища, де шкіл немає.

Дуже багато лежачих людей, яким потрібні памперси, ліки. Вони не можуть нікуди виїхати і, відповідно, звернутися до лікарів. Біля Майорська стоять «Лікарі без кордонів» - ми домовлялися, щоб хоча б вони приглядали за людьми. Потрібно  пускати соціальний автобус, бо виїхати вони не можуть, зокрема і в Артемівськ. Тому вони і ходять у Горлівку. Їх не пускають, то вони йдуть через заміновані поля, які до того ж постійно обстрілюються. Тому що вони раніше працювали у Микитівці, у Горлівці, у них там робочі місця, родичі всі. Тому вони туди і ходять.

Люди живуть натуральним господарством, бо якщо його не буде, вони просто помруть  з голоду. У кого немає підвалів, вони йдуть до когось в підвал, там ночують, а вранці приходять і управляються по господарству. Це важко собі уявити: у домі перебувають наші військові, а в городі вже «деенерівці». І тому виходить, що люди живуть тут, а через 300 метрів живуть їхні батьки, але вони вже на «тій» стороні. І діти – раптом що – навіть не зможуть прийти до батьків. Там дуже складно.

У нас тут є свій координаційний центр, де зустрічаються всі волонтери і міжнародні організації, ОБСЄ. Ми цю проблему винесли на поверхню, нам дали коридор і попри те, що там все було закрите, ми проїхали. Після нас туди поїхав голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, де його ледь не розстріляли, і поставив задачу номер один - вирішити ці проблеми.