«Легiонери»

У сучасному світі спорту часто використовується термін «легіонер», хоча римські військові підрозділи до сучасної інтерпретації не мають жодного стосунку. Просто — у всі часи охочих подорожче продати свою майстерність було достатньо. Тож немає нічого дивного, що й у наші часи спортсмени-легіонери їдуть світ за очі в пошуках кращої долі й можливості добре заробити завдяки власним талантам. Деякі з них із часом приймають місцеве громадянство й виступають уже під зовсім іншим прапором.

Нині нікого не дивують чорношкірі футболісти в збірних командах, наприклад, Польщі та Чехії, чи аргентинці в Італії та бразильці в Іспанії. Не залишилася осторонь світових тенденцій і наша країна.

Українські спортсмени, виступаючи ще в чемпіонатах СРСР, наглухо закритих для закордонних футболістів, навіть уявити не могли, що настане час, коли «легіонерів» на полі буде більше, ніж своїх, місцевих. Дорогу в інший бік для радянських спортсменів було закрито й поготів. Перехід Анатолія Зінченка із ленінградського «Зеніту» до австрійського «Рапіду»  1980 року став рідкісним винятком. Тоді це подавалося як допомога робітничій команді із Відня. Перед розвалом Союзу в душанбінському «Памірі» засвітилися колоритні персонажі із Замбії. «Залізна завіса», що стримувала хвилю спортсменів,  котрі бажали заробляти достойні гроші,  не витримала вітру змін.

Спочатку міграція була односторонньою. На заробітки виїздили з України. Причому не в найкращі клуби світу. Наприклад, володарі Золотого м’яча — Блохін та Беланов: перший поїхав передавати досвід маловідомим австрійцям із «Форвертс», другий — у брауншвейзький «Айнтрахт», який давно ні на що не претендував. Лише Олексадр Заваров потрапив до славнозвісного «Ювентусу». Проте замінити кумира туринських уболівальників Мішеля Платіні йому не вдалося. Багато українців потяглося в «паломництво» до Святої землі. Кияни, одесити та дніпропетровці із задоволенням їхали до ізраїльських клубів, де їм доводилося рахуватися з місцевими примхливими «зірками», непрофесійним підходом до тренувань та іншими незвичними для них речами. Попри це, вони приводили свої клуби до чемпіонських титулів, здобували національні трофеї.

Одними з перших «імпортованих» Україною спеціалістів стали східно-німецький тренер Бернд Штанге та запрошений ним німецький гравець Андреас Зассен, який вважався дуже перспективним навіть за німецькими стандартами. У «Дніпрі» (а саме туди прибув екзотичний для наших країв десант) досі згадують нові на той час методи тренування Штанге та веселий норов і любов до оковитої Зассена. Ця любов, зрештою, й згубила німця зі слов’янською душею.

Однак такі приклади були поодинокими. Українські команди не могли похвалитися тугими гаманцями та значними банківськими рахунками. Іноземні «легіонери» їхали в Україну неохоче. Ті ж, хто приїздив, не затримувалися надовго. Декого трусило від самого вигляду снігу, інші здивували керівництво клубів, які їх запрошували, своїми забаганками. Були й такі, які виявлялися просто непотрібним баластом. Вони виконали свою місію вже тоді, коли збагатили себе й свого агента, вдовольнивши заодно — хоча й тимчасово — власників клубу в гонитві за модою на іноземців.

Із часом українські клуби стали ретельніше підходити до запрошення «найманих робітників» із різних куточків світу. Хоча в гонитві за результатом усе одно траплялися проколи. Аілтон, Мендоса, Лукареллі, які були справжніми зірками в німецькому, бельгійському та італійському чемпіонатах, приїхавши до Донецька, просто відбували номер, навіть не намагаючись імітувати бажання до гри.

 Були й протилежні приклади. Приїхавши до складу донецького «Металургу», мало кому відомий африканець Яя Туре своєю відданою грою та працею заслужив перехід до справжнього европейського гранда: потрапивши до «Барселони», а потім перейшовши до грошовитого «Манчестер Сіті», івуарієць став справжнім топ-гравцем світового рівня. Звісно, тут варто згадати й заслуги його успішного агента — українця Дмитра Силюка, з яким Туре не розлучився,  уже ставши світовою зіркою.

Тим часом за океан виїжджали й наші хокеїсти. Радянська школа хокею завжди була в ціні. Дмитро Христич, Олексій Житник мали добру пресу в НХЛ. Олексій Понікаровський зупинився за крок від здобуття срібної крюшонниці — легендарного Кубку Стенлі. А Руслан Федотенко, який і досі виступає в «Донбасі», таки підняв над головою омріяний трофей. Навіть більше: саме його шайба у фінальному матчі стала вирішальною.

Справжньою сенсацією був перехід київського динамівця Андрія Шевченка до гранда європейського футболу, італійського «Мілану». Андрій став однією із легенд «Мілану», він багато забивав, демонструючи феноменальну гру. Його результати не залишилися непоміченими. Золотий м’яч утретє (після Олега Блохіна та Ігоря Бєланова) дістався українському футболістові. Сподіватимемося, що не востаннє.

Більшість уболівальників пам’ятають гру Олега Лужного. Його слаломні забіги й чудові подачі стали візитівкою київського «Динамо». У лондонському «Арсеналі» належно оцінили гру захисника, запросивши його до Англії. Лужний увійшов до «реєстру» легенд славнозвісного клубу. А українському футболу, зауважу при цій нагоді, й досі бракує захисника рівня Лужного.

СЕРБ МАРКО ДЕВІЧ ВИСОКОКЛАСНИЙ ГРАВЕЦЬ, ДАВНО ВИСТУПАЄ В УКРАЇНСЬКИХ КЛУБАХ / ФОТО ЄВГЕНА КРАВСА

Наприкінці минулого, на початку нового, XXI століття, український спорт ще не мав належної фінансової підтримки. 2002-го року всіх прихильників зимових видів спорту приголомшила новина про те, що наша надія в біатлоні, неодноразова чемпіонка світу Олена Зубрилова, вирішила виступати під білоруським прапором. То був не перший випадок, коли наші спортсмени змінювали громадянство, проте чи не вперше країну залишила така титулована зірка. Навряд чи варто державі сподіватися на високі результати в спорті, якщо сама вона не піклується про умови тренувань і гідну фінансову допомогу. І це стосується більшості видів спорту.

Із середини двотисячних років у вітчизняні ігрові види спорту прийшли великі капітали. З’явилася можливість запрошувати до складу тієї чи іншої команди все більше іноземних виконавців. У кожному баскетбольному клубі країни є бодай один американець. Хокейний «Донбас» має у своєму складі цілий легіон іноземців. Тут тобі й чехи, й росіяни, й канадці, й фіни, й американці, й словаки. Вони й забезпечують потрібний результат. Саме завдяки їхній активній участі донецький клуб перебуває серед лідерів КХЛ.

Однак  найбільше «легіонерів» приїздить усе ж таки до футбольних клубів. Навіть ті з них, які не володіють особливо значними бюджетами, мають у своїх складах іноземців. Що вже казати про наших грандів?! Своїми трансферними досягненнями щороку приголомшує країну «Шахтар». Причому покупки стають усе дорожчими (у більшості випадків ціна відповідає рівню майстерності тих, кого купують). До України все частіше приїздять гравці, про яких світова преса пише як про перспективних. Вони сприймають наш чемпіонат як трамплін до подальшого злету своєї кар’єри. Додає «вістів» нашим командам і постійна участь у престижних європейських турнірах.

Утім, картина не завжди така райдужна. Загальновідомо, що, наприклад, латиноамериканці дуже часто підносять неприємні сюрпризи: вередують, невчасно повертаються з батьківщини, та й на полі інколи демонструють свою «богообраність», нехтуючи інтересами команди. Можна пригадати у зв’язку з цим бразильського «шахтаря» Матузалема, мексиканця Кастільо або Ілсіньо, який зі скандалом пішов із Донецька, а нещодавно повернувся, смиренно попросивши вибачення. У «Металісті», де південноамериканців не менше, теж виникають конфлікти. Згадаймо штовханину в одному з матчів Соси із Девічем або заяву  аргентинця Алехандро Гомеса про те, що він хоче повернутися до італійського чемпіонату.

Головним же ньюсмейкером залишається «колишній» білорус Артем Мілевський: він, схоже, остаточно махнув на свою футбольну кар’єру рукою, завдаючи чималих клопотів кожному з клубів, у яких «грає».

Чимало суперечок точиться в уболівальницькому середовищі про те, чи потрібні нашій національній збірній асимільовані Девіч та Єдмар. Безперечно, обидва вони є висококласними гравцями, до того ж — уже давно виступають в українських клубах. Отож ментально споріднилися з українцями. Єдмар навіть одружився з українською дівчиною та додав до свого прізвища Головський. У чому якнайменше можна звинуватити серба та бразильця, так це — у відсутності характеру й цілковитій віддачі та мобілізації в матчах за Україну. Із цим усе ясно. Стурбованість викликає інше: а де українські футболісти, які б мали грати на цих позиціях?

Олег Блохін, коли був тренером збірної, не раз у своїх інтерв’ю застерігав, що чим більше іноземців у командах, тим гірше це для національної збірної. Ліміт на легіонерів не вирішує всіх питань. Для високоякісного поповнення збірної команди України потрібне лояльне ставлення до виховання власних молодих гравців. Звернімо увагу: скільки наших гравців виступають за кордоном? Не так уже й багато, раніше було більше. Що це — відсутність мотивації їхати за кордон? Мовляв, «нам і тут непогано платять». Малоймовірно. Адже хто з гравців не бажає спробувати свої сили в найсильніших чемпіонатах Старого світу? Відсутність високої майстерності? Теж ні: інтерес до Коноплянки, Ярмоленка та Хачеріді не спадає. Існує думка, що молоді гравці часто опускають руки, коли команда запрошує чергового «легіонера». За нього заплатили великі гроші, отже — він усе одно буде грати.

Істина, очевидно, десь посередині. Треба навчатися в найкращих, не забуваючи, проте, й про своїх. Мандрувати туди-сюди спортсмени будуть доти, доки на них буде попит. І нікуди від цього не подітися. Уболівальникам залишається тільки насолоджуватися грою справжніх чарівників м’яча.  І водночас — продовжувати слідкувати за їхньою міграцією.