Микола МОЗГОВИЙ: «ШОУ Є, А ТУАЛЕТІВ НЕМАЄ»

Я НЕ ЗА ЦЕНЗУРУ, А ЗА ПОРЯДОК

— Миколо Петровичу, ви багато років на естраді, яку раптом почали називати шоу-бізнесом. Що це таке? Він справді існує, чи це такий собі фантом, який так і не став дійсністю?

— Сьогодні ми любимо використовувати іноземні слова з приводу і без нього. Насправді українська естрада ще не стала шоу-бізнесом. У нас є шоу і немає бізнесу. За великим рахунком, відсутнє чисте продюсерство, тобто люди, які мають власні гроші і вкладають їх у виконавця. У нас усе в зародковому стані, а різні фестивалі — це, як правило, стаття з відмивання грошей. Передусім немає продуманої державної політики, а це — основа основ у будь-якій країні. Наприклад, у часи радянської влади існував «Укрконцерт», який координував усю естрадну діяльність. Розвалили, а що натомість? Нині хто що хоче, те й робить. Репертуар основної маси артистів не витримує жодної критики, про широку гастрольну діяльність одні розмови. Зате в кожному інтерв’ю навіть новоспечена «зірка» розповідає про концертні тури. Це все фікція! Фактично одиниці здатні зробити нові програми і зібрати повні зали, бути рентабельними. Причому кількість публіки, яка побувала на концертах, дуже часто не є показником касового аншлагу.

Наш так званий шоу-бізнес повинен мати все: голову, тулуб, руки, ноги, а його обрізали по самі вуха, ось і вийшов каліка. У цьому не вина музикантів, талановитих артистів — вони стараються, як можуть. Винна держава в особі керівництва різних іпостасей: від Президента країни та спікера парламенту до міністра і рядового чиновника міністерства культури. Вони не розуміють до кінця, що в естрадній галузі — біда. Немає законів, які регулюють масу проблем, а ті, що прийняли, створено людьми, дуже далекими від шоу-бізнесу.

В одному з інтерв’ю, в переддень свого 45-річчя, Павло Зібров розповів, скільки йому, бідоласі, треба коштів: заплатити авторам пісні, аранжувальнику, в яку суму обходиться кліп, оренда залу, костюми, зарплата музикантам та інші витрати. Справді, потрібні величезні гроші, і він ходить, шукає. Ну зробив Паша шоу, а де бізнес? У касі палацу «Україна» продали мізерну кількість квитків, основна маса глядачів прийшла за запрошеннями — ось вам і весь бізнес.

Ще один аспект. Хто сьогодні відвідує концерти? Так звані нові українці, бізнес і політеліта. Але їх небагато, і вони віддають, як правило, перевагу заїжджим гастролерам, а не місцевому естрадному «продукту». Люди середнього і старшого віку практично не ходять ні на концерти, ні в театр через досить прозаїчну причину — немає коштів. А молодь «на халяву» фестивалить на різних масових святах, попиває пиво, палить, колеться, смітить, оскільки організатори дійств спорудять сценічний майданчик — а далі їх нічого не турбує. Народ нап’ється пива, а туалетів немає. За прикладами ходити далеко не треба. У що перетворюється наша столиця після «гульні» Дня Києва, чи береги Дніпра в Каховці після фестивалю «Таврійські ігри»? Жах. Тонни сміття, лисі схили. Про яку культуру може йтися? На мій погляд, усі подібні масові видовища — показуха заради показухи. Прибутків — нуль! Спробуйте продавати на заходи «Ігор» квитки, і замість тисячі глядачів прийдуть одиниці. Де буде «чудова таврійська публіка»? Вдома біля телевізора чи у пивниці.

Мені не подобається, що у нас немає професійного підходу до шоу- бізнесу. Потрібні дотації держави на важливі акції, необхідно допомагати талантам, вивчати досвід розвинених країн.

— Але ж Мадонну навряд чи спонсує уряд США.

— Ви думаєте, в Америці, Англії чи Франції молодими артистами займаються тільки меценати? У них також є міністерство культури, але там чиновники не просто відсиджують час у кабінетах, бюрократичний апарат там менший, а коефіцієнт корисної дії більший. Звідки беруться таланти? Наприклад, у колишньому СРСР ми мали чітку систему: планували концертну діяльність, худради приймали програми. Я не ностальгую за минулим, зовсім не закликаю до старих порядків. Але те хороше, корисне, що було, мені здається, не варто відкидати. Ще раз підкреслюю: потрібна продумана стратегічна програма дій з боку держави, підкріплена меценатською підтримкою.

— Існує думка, що якщо є гроші, то можна «розкрутити» кого завгодно, навіть хто не володіє вокальними й акторськими даними. Це справді так?

— Вкладати гроші у посередність — викидати їх на вітер. Масова реклама, ефіри, рекомендовані публікації, кліпи, навіть концерти — все можливе, але якщо немає таланту, то за жодні гроші його не купиш. Пару років новоспечена «зірка» походить на естрадні тусовки. Вкладе в неї «добрий дядько» тисячі доларів, але прийде час, і йому набридне викидати гроші, а без дотацій і фінансових ін’єкцій «зірка» трісне, немов повітряна куля. Подібні артисти-шептуни, чиї вокальні дані підтягнуто з допомогою різних хитрощів на студіях звукозапису фактично з однієї ноти, які не вміють співати без фонограми, нагадують мені бігунів на короткі дистанції. Скільки було різномастих Ліль Зарецьких і де вони сьогодні? Все це пшик.

Наприклад, львів’янину Гаріку Кричевському піар-акції ні до чого. Навіть від руки напишіть оголошення про його виступ, повісьте на будь- якому стовпі — і прийдуть натовпи шанувальників його шансону.

АПЛОДИСМЕНТИ І РЕСТОРАНИ ЯК ПОКАЗНИК ПОПУЛЯРНОСТІ

— А скільки ж «коштує» створення справжньої особистості?

— Певних цінників немає: вклав стільки-то у.о. — і ось вам особистість, лідер. Я вважаю, що грошове підживлення потрібне тим, хто вже досяг певного результату, у кого є потенціал. Кумирів, яскравих, самобутніх імен, зі своїм почерком, творчою індивідуальністю в українській естраді небагато. Це не масове виробництво, а селекційна, ювелірна робота. Вчасно розпізнати талант, підтримати, розкрити його грані повинен продюсер. Хоч у нас усі, кому не ліньки, так себе називають, а за великим рахунком вони просто адміністратори. Ось Ігоря Ліхуту називають продюсером Таїсії Повалій. Він не продюсер, а її чоловік, який навіть не зумів примусити дружину перейти на його прізвище. У Ігоря є власні гроші? Ні, він як менеджер, директор займається організаційними питаннями. Або Юрій Нікітін. Які у нього досягнення? Ірина Білик — у минулому «секс-символ української естради», як вона себе називала. Помелькала пару років, пострибала, і де її хіти сьогодні? Мені можуть заперечити, що співачка нещодавно народила сина, займається вихованням дитини. Адже Мадонні, яку за іміджем копіювала Білик на початку своєї кар’єри, материнство не заважає творчості. Вона встигає міняти коханців, виходити заміж, народжувати дітей, зніматися в кліпах та в кіно, записувати альбоми, виступати не тільки на естраді, але й грати в театрі. Кого сьогодні продюсує Нікітін? Андрія Данилка. Але популярна провідниця Вірка Сердючка потрапила до нього вже досить відомим артистом. До речі, я не шанувальник Данилка. Хоч він парубок талановитий, але в його програмах маса несмаку. Репертуар у юнака слабкий. З часів Гоголя у Данилка не змінилася мова — суржик. Андрій не говорить — «стібається». Його програми позбавлені смаку, репризи — суцільна вульгарщина. Юнаку потрібен хороший режисер, наставник, або хоч би більш критично подивитися на себе і свою творчість.

— З одного боку, ми — найспівучіша нація, постійний донор талантів для російського шоу-бізнесу, а з другого, на нашій естраді засилля посередностей та «зірочок на годину». Чи можна змінити ситуацію?

— Це в 60 — 70-і роки ми справді були співочою нацією, причому в різних іпостасях вокального мистецтва: класиці, фольклорі, популярній музиці, а сьогодні багато в чому здали свої позиції. Візьмемо естраду. Тоді були артисти різного рівня, першого і третього ешелону. Ті, хто робив перші кроки, виступали на невеликих майданчиках, спочатку гастролювали селами, потім райцентрами, потім обласними містами. Завоював авторитет, ім’я — підкоряй великі зали, стадіони. Звання «заслужений» і «народний артист» мало ціну. Знали, хто є хто, і на що здатен. Сьогодні в основному переважають дівчата, а молодих співаків — мізер: Пономарьов, Павлик, Клімашенко... Часто хвалені «золоті та платинові голоси» йдуть після виступів не під грім оплесків, а під шелест своїх вій. Хтось купив ефір, хтось — почесний титул. Хто справжня, а хто дута «зірка», визначається популярністю у публіки. Інакше нагорода за спів — не овації слухачів, а три з половиною оплески. Всі нинішні пісеньки про «ветерки», «юбочки», «мышки» цікаві тільки самим авторам і заангажованим журналістам, які за певну винагороду складають хвалебні оди посередностям. Немає хороших пісень, які б хвилювали слухачів. Почитайте інтерв’ю «зірочок». Вони розповідають не про те, як шукають і створюють свої пісні, а хто скільки заробляє — 500, 1000, 5000 доларів. Але це ж байки: вони мріють про такі гонорари, але, як правило, названих сум не отримують. До Росії наші артисти та музиканти їдуть тому, що там шоу- бізнес набирає обертів. Раніше до Москви їхали за визнанням, а нині — за довгим рублем. Не таємниця, що кожна третя російська знаменитість має українське коріння. Ми були й залишаємося донорами талантів не тільки для близького, але й далекого зарубіжжя. Скільки музикантів, вокалістів, танцівників, режисерів, хореографів, педагогів виїхали в пошуках кращої долі. Я впевнений, що ситуація з витоком талантів існуватиме доти, поки політика нашої країни не зміниться. Треба пестити, леліяти та вирощувати таланти, а потім, підписуючи контракти, продавати їх, як футболістів, за кордон та мати від цього прибуток державі. А так виходить, що в Україні вони отримують хорошу освіту, а виступати їдуть до близького та далекого зарубіжжя.

— Після розвалу українського кіно естрада залишається найпопулярнішою індустрією видовищ. Уже немає цензурних дамоклових мечів, бери — твори, але, на жаль, хітів все одно дуже мало. Чому?

— Легка музика, якщо нею по-справжньому займатися, — важка праця. Хіба реально для молодого артиста платити 40 тисяч гривень за оренду палацу «Україна»? Так, ця сума і для маститого співака «кусається». У країні не діє закон про авторські права, процвітає піратство. За кордоном артист живе за рахунок сум від продажу альбомів, касет, використовує кліпи та концерти для рекламування своєї продукції. А у нас усе перевернули з ніг на голову. Випуск альбому стає статтею не прибутку, а колосальних витрат. Композиторам і поетам невигідно писати, отримуючи копійки. Ось і немає хітів. Тому створюють свої витвори хто та як уміє: примітивні мелодії, посередні, а часом і вульгарні тексти. Немає художніх рад, які, не зважаючи на всю їхню ретроградність, були певним заслоном несмаку. Я не за цензуру, а за порядок. Адже у вашій газеті є редколегія, що стежить за «обличчям» видання, підтримує певну вироблену позицію, а в естраді цілковитий хаос. Послухайте, що транслюють FM-станції — потік російсько-англійського ширвжитку. Українською мовою, щонайбільше, кілька інформаційних випусків та мізерні вкраплення творів українських авторів та виконавців. Але це так, для галочки, і більше схоже на реверанс Нацраді з питань телебачення і радіомовлення, а то вона може, чого доброго, ліцензію відібрати. У нас немає здорової конкуренції, прагнення артистів стати кращими. І не за вигаданим титулом, коли роздають регалії за кланові, сімейно-родинні і, чого гріха таїти, грошові підживлення, а за справжню популярність виконавця. Потрібні не міфічні експерти, дані яких тасують, немов колоду карт, а конкретні дані на зразок рапортувань ВААП. Скільки, де та якої музики звучить не тільки з концертних майданчиків, теле- і радіоефірів, але й навіть із кожного ресторану, де працюють тапери.

ПЛЮРАЛІЗМ ПО-НАШОМУ

— Один із показників популярності — сольний концерт у палаці «Україна». Але зібрати повний зал може лише десяток артистів. Яка з програм вам запам’яталася?

— Йдуть із життя справжні професіонали, і заміни я їм не бачу. Анатолій Солов’яненко, Костянтин Огнєвой, Назарій Яремчук... Кожне ім’я — ціла епоха. Нещодавно ще одна втрата — помер режисер, справжній майстер масових видовищ Борис Шарварко. Він умів ладнати з сотнями і тисячами виконавців, ставлячи всі урядові концерти, шоу на стадіонах. Як би я за життя Бориса Георгійовича з ним не лаявся, але він горів на роботі. Без справжньої конкуренції «зірки» не з’являться. Аншлаг у залі можна створити, посадивши квакерами студентів чи військовослужбовців, але це буде видимість успіху. Ні Лорак, ні Повалій, ні Зібров своїми сольниками нічого не заробили і показали рідкісну туфту. Ну, доклав зусиль Ігор Ліхута, і на «Таврійських іграх» Таї вручили «перо» за «Кращу програму року». Досить спірне рішення. Новий репертуар «золотого голосу» не витримує жодної критики. Гучні заяви Ліхути: «Вперше на сцені палацу п’ять сольних концертів» — мені смішно чути. Та я сам гастролював усім Радянським Союзом, даючи часом по чотири концерти на день. А сьогодні зал візьме Софія Ротару, Василь Зінкевич, Олександр Пономарьов, групи «ВВ» та «Океан Ельзи»... Їх можна сміливо назвати популярними артистами. Проте, погодьтеся, для нашої 49-мільйонної країни список досить короткий.

— П’ять років тому, після вашого досить різкого інтерв’ю, яке ви дали одній із столичних газет, проти вас виступили колеги і з’явився лист із підписами відомих діячів культури. У ньому навіть вимагали позбавити вас звання народного артиста України. Від того випаду подуло вітерцем 1937 року. Варто вам де-небудь з’явитися і що-небудь сказати, як відразу роздувається скандал чи оголошуються воєнні дії, до армії яких приєднуються естрадні майстри всіх мастей. Ви спеціально їх провокуєте?

— Я ніколи спеціально не провокую скандали. У вересні мені виповниться 55. Понад три десятиріччя я професіонально займаюся естрадою і тому вважаю, що маю право висловлювати свій погляд на проблеми, які мене хвилюють. Анатолія Литвинова, Олександра Сафонова і мене можна вважати аксакалами. Тільки нас троє, відомих публіці, залишилося від колишнього «Укрконцерту». Як співається, «я жил в такие времена...» Крім юридичної, маю й музичну освіту як оперний вокаліст, тому що мені не дозволили навіть факультативно вчитися на композиторському відділенні. Проте я написав пісні, які досі звучать, їх люблять слухачі. Себе ніколи не називаю композитором, а вигадником пісень. Повірте, досить критично ставлюся до своєї творчості, але мої популярні пісні дають мені моральне право робити аналіз стану нашої естради. Я не претендую на істину в останній інстанції, а висловлюю свою особисту думку. Вважаю, що «Грін Грей» — л.., так і кажу. Це не музика. Ви вважаєте інакше — будь ласка. Після мого інтерв’ю у редакцію тієї газети і мені у Театр пісні надіслали декілька погроз, обіцяючи навіть вуха обрізати. Нормальна реакція, плюралізм по-нашенськи, а ось коли почали підписи збирати, то це вже в жодні ворота не лізе.

— Ви є засновником двох престижних естрадних конкурсів: «Море друзів» і конкурсу ім. В. Івасюка. Справа ця досить клопітка, завжди є незадоволені, які залишилися за бортом, навіщо вам це?

— Ще п’ять років тому я пропонував Міністерству культури взяти під свою опіку конкурс ім. В. Івасюка, щоб він мав державний статус і не залежав від того, знайду я спонсорів чи ні. Адже Івасюк, я вважаю, геніальний композитор, гордість нашої нації і заслуговує, щоб його не просто шанували, але щоб його музика продовжувала звучати, на ній вчилася б молодь. Пропонував, щоб на конкурсній основі обиралося керівництво оргкомітету. Всі мої ініціативи вислухувалися чиновниками, але з місця справа так і не зрушила. Ось і доводиться мені вже вісім років тягнути цей віз. А де може заявити про себе молодий артист? На конкурсі. Це шанс, старт — називайте як хочете. І мені дуже приємно, що на конкурс ім. В. Івасюка і на «Морі друзів» ми справді відкрили багато прекрасних імен. Переважно всі наші лауреати успішно працюють, виступають, записують альбоми, у них з’явилися свої шанувальники. Це стосується не тільки українських співаків, але й зарубіжних, адже Чернівецький і Ялтинський конкурси мають міжнародний статус. Наприклад, Неллі Чабану після перемоги стала дуже популярною в Молдові і отримала звання заслуженої артистки, білоруска Ірина Дем’янчук стала новою зіркою, багато гастролює своєю країною. Узбек Шерзот Остонов став молодим естрадним співаком №1, знайшлися спонсори, які оплачують його навчання в московському інституті Гнесіних, юнак ще бере майстер-класи в естрадно-цирковому училищі (там йому ставлять музичні номери). Нормально працюють наші фіналісти з Болгарії, Румунії, Прибалтики.

Цього року я не зміг знайти меценатів, і «Море друзів-2002» проводити не буду. Сьогодні в Криму такі шалені ціни. У Ялті весь час змінюється влада, їм не до естрадного конкурсу. А в Чернівцях нас не тільки мерія підтримує — конкурс ім. В. Івасюка стає подією для всіх городян, які шанують пам’ять свого земляка. На всіх турах стільки глядачів, що яблуку ніде впасти. Мені дуже соромно, що проведений у Києві ювілейний конкурс, приурочений до 50-річчя композитора, відбувався у напівпорожньому залі палацу «Україна». Столична публіка фактично проігнорувала його. Звертався до всіх — і нічого це не дало. Мені, щоб розрахуватися з боргами, довелося розпрощатися зі своїм Театром пісні, мене зробили банкротом.

ПРО «ФАНЕРУ» І «ЖИВИЙ ЗВУК». НА СЦЕНІ І У ПАРЛАМЕНТІ

— Чи відчуваєте задоволення від того, що тепер на всіх афішах пишуть «живий звук» чи «використання фонограми»? Адже ви першим підняли це питання, наживши масу ворогів навіть серед своїх колег по естрадному цеху.

— Ну, пишуть «живий звук», а заїжджі гастролери все одно ухитряються на своїй «фанері» проїхатися. Якщо глядачі купують квитки на виступи зіркових халтурників, то нехай і слухають. Зате до маразму доходить, коли згідно із законом тепер вимагають на афішах і оперного театру, і філармонії робити позначки «живий звук». Навіщо? Там ніколи фанерщиків не було. Все як за прислів’ям: «За став дурня Богу молитися — він і лоба розіб’є». Я підняв питання про неприпустимість обманювати публіку, виходячи на сцену і лише розкриваючи рота. А толку? Боремося з фонограмниками, як із вітряками. Щоправда, минулого року мене Президент України Леонід Кучма поплескував по плечу — так тримати, а далі що?

— На нинішніх виборах до Верховної Ради ви балотувалися за мажоритарним округом. Навіщо творчій людині йти у законодавчу владу? Які закони хочете ініціювати?

— Я вдруге пробую стати депутатом, але поки безуспішно, оскільки вважаю, що в парламенті повинні бути не тільки партії й об’єднання, але й представники всіх галузей. Через те, що закони стосовно культури готують і приймають люди, далекі від неї, ми й маємо нинішнє плачевне становище. Видатний футболіст Олег Блохін ховається за партійний список, а йде як представник спорту. Кіноактор Іван Гаврилюк сьогодні засідає в парламенті тому, що хоче відродити українське кіно. Так вийшло, що клан мистецтва не представлено. Скажете, що є актриса Валерія Заклунна, та вона вже друге скликання засідає, але навіть на трибуну жодного разу не виходила. Був оперний співак Дмитро Гнатюк — і чим він запам’ятався? Тим, що проспівав у залі «Многая літа». Режисер Лесь Танюк давно змінив професію і став політиком. Є представники від шахтарів, вчителів, медиків, бізнесменів, навіть бандитів, а від мистецтва у нинішньому скликанні засідає співаючий дует: Оксана Білозір — Михайло Поплавський. Поки жодної активності вони також не виявили.

Я вважаю, що потрібні нормальні закони, що дозволяють працювати, творити, вчитися, платити податки, елементарно жити. На Хрещатику був єдиний в країні магазин «Ноти» — закрили, нині там торгують ганчірками. Час зрозуміти державним мужам, що не тільки ковбасою, футболом та офшорними зонами живуть люди.

— На ваш погляд, що нам заважає нормально жити?

— Відсутність патріотизму. Треба любити свою країну. Впевнений, тільки національний принцип вирішить долю України. Всі люди, які тут живуть, — українці, росіяни, болгари, євреї, татари, румуни, поляки й ін., — повинні захотіти жити в прекрасній, щасливій і багатій країні. Українство не повинне залежати від національності, щоб гордо говорити — «я українець». Як це сьогодні роблять американці, англійці, поляки, і нехай вони будуть при цьому чорними, білими, жовтими чи в горошок — не має значення.

МОЗГОВІ — ЦЕ МАФІЯ

— Наступного року Україна вперше братиме участь у конкурсі «Євробачення». Вже відомо, що до Латвії поїде ваш зять — Олександр Пономарьов. Він насправді цікавий молодий артист, з хорошими вокальними даними, до того ж вшосте володар почесного титулу «Найпопулярнішого співака України». Але «Євробачення» — це не вокальний конкурс, а пісенний. Чи є у Пономарьова та заповітна пісня, яка приведе його до перемоги? Чи він просто зробить розвідку боєм, дотримуючись олімпійського принципу — «головне не перемога, а участь»?

— Я ніколи не втручаюся до справ Сашка. Якщо він мене спитає, то можу висловити свою думку, порадити, але він все одно робить по- своєму. Все, чого він добився у житті та творчості, — перемоги і поразки, — зроблено ним самим. Він готується до «Євробачення», сам пише пісні, шукає в інших авторів. Якщо береться брати участь у конкурсі, отже відчуває в собі сили. Шукає спонсора. За участь треба заплатити внесок 70 тисяч доларів, записати і виконати пісню англійською мовою. Саша у пошуку. Сьогодні він вже не суто лірик, а експериментує у вокальному жанрі. Кузьма з групи «Скрябін» написав йому «Сам собі країна», з рокером Славою Вакарчуком з «Океану Ельзи» записали «Він чекає на неї». До речі, остання пісня мені не дуже подобається, у ній неправильний наголос, я про це хлопцям говорив, але вони не захотіли нічого міняти. Можливо, я говорю з позицій свого покоління, у нас різні смаки, але ми не нав’язуємо свою думку одне одному. Пісня, може, й примітивна, але слухачам подобається, а переможця не судять. Я щиро бажаю Саші стати першим на конкурсі, але там, крім хорошої пісні, є маса підводних каменів з грошовою та політичною підосновами.

— «Клан Мозгових» — це добре чи погано? Ви композитор, ваша дружина і дочка — режисери, зять — співак, старша внучка вчиться в академії мистецтв, дивись, через пару років також займе своє місце в сімейному бізнесі...

— Клану немає, у нас мафія. Діти живуть своїм життям, і ми з дружиною до їхніх справ не втручаємося. Вони нас часто ставлять перед фактом і в побутових питаннях, і в творчих. Є бажання і потреба — приїжджають до нас з дочками в село чи спілкуємося по телефону. Адже у мене вже декілька років квартири у Києві немає. Довелося продати, щоб розрахуватися з кредиторами після конкурсу. Тепер дихаю свіжим повітрям, живу серед лугів і полів. В радіусі 15-ти км ще один такий же «любитель природи», як я, — кіноактор, народний артист України Костянтин Степанков. Ось і перегукуємося з ним. Чим мені сьогодні займатися? Після автоаварії я ледве ходжу і гастролювати вже не можу. Сидіти клерком у кабінеті мені характер не дозволяє. Ось і тягну свою «золоту» конкурсну гирю. Одна радість — внучки. Старша закінчила другий клас Академії мистецтв, у неї спеціалізація — театр. А що з Зої виросте, того ще чекати і чекати. Молодшій — Жені — всього чотири. У такому віці вони всі артисти.